УКРАЇНА — НАШЕ ВСЕ, А В УКРАЇНІ ВСЕ — НАШЕ?

dscn
Колаж Олеся Дмитренка

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Із часу новітнього відродження “Просвіти”, років ще підступу до нашої незалежності, та й практично усі двадцять років нашої формальної незалежності ті, кому дорога наша мова й культура, хто зберіг у душі людську й національну гідність, займалися відродженням українства у найрізноманітніших його формах і проявах. Українські світлиці, вечори, презентації, виставки, виступи, конкурси, акції — зробленого не перерахувати. Очевидно, в умовах внутрішньої невизначеності української нації, її національного недокрів’я ця робота була і актуальною, і необхідною. В умовах нинішньої квазідержавності, коли гуманітарний чинник як ніколи послаблений, а формальна еліта країни зорієнтована на матеріальні цінності, ця діяльність, здавалося б, мала ще посилитись. Ясна річ, від цієї роботи відходити і відмовлятися не можна, та варто було б і для себе, і для суспільства констатувати і враховувати інші тенденції.
Річ у тім, що за двадцять років незалежності виросло нове покоління, яке, на відміну від, скажімо, мого, вивчало з молодших класів історію України, зростало хоч і в російськомовному інформаційному просторі, але з усвідомленням і присутністю духовних цінностей українського світу. Та й держава, хоч би як там було, не могла не звертати увагу на український національний чинник, і хоч інколи й формально, та все ж розвивала його. Маю на увазі різноманітні заходи, конкурси для дітей і молоді патріотичного, українськи наснаженого змісту. Слід віддати належне, працівники культури і освіти роблять це доволі професійно і вміло. Чи є потреба дублювати таку роботу громадським активістам, які здатні хіба що на самодіяльне відтворення? Інша річ, коли йдеться про ті регіони, де ця робота або не проводиться взагалі, або занадто формальна. Тут, звісно, необхідно підтримувати з допомогою громадськості присутність українського культурного чинника наскільки це можливо.
Вважаю, окремо слід сказати про таку форму, як створення українських світлиць. Звісно, вони не викликають заперечень як елемент музейний, етнографічний. Але коли колега присилає із сусідньої області фото організованої їхнім осередком світлиці, то, крім захоплення зробленим та усвідомлення великої спільної праці, все-таки виникає запитання. Чому такі осередки українства створюємо ми, українці, що віками живуть на цій землі? Для чого нам їх створювати, адже тут — наше все? Логічніше було б, аби подібні острівці національного життя створювали для своїх товариств національні меншини — російська, наприклад, світлиця, чи вірменська, чи болгарська. Як на мене, тут грає роль психологічний чинник, ми настільки звикли не почуватися господарями на своїй землі, що підсвідомо створюємо штучні острівці національного життя. Цей стереотип варто змінювати. Україна — наше все, але й в Україні все — наше. А етнографічні елементи мають бути там, де їм і належить — у музеях, скансенах.
На тому ж фото бачу — виставка картин. Знову — портрет Шевченка в незмінному кожусі, козак і дівчина, хатина під соломою… Це — наше, українське, а приватна картинна галерея нещодавно відкрита у Кіровограді, яка активно пропагує образотворче мистецтво і де зібрано картини представників різних художніх шкіл, це що — не наше? Так, власник галереї російськомовний, можливо, навіть не позбавлений імперських стереотипів, але це не привід відвернутися від того явища, яке він творить, і оголосити його поза українським контекстом. Звісно, треба давати категоричну оцінку виступам чи будь-яким антиукраїнським виявам, але й орієнтуватися слід насамперед на професіоналізм, високий культурний рівень, а не на примітивний прояв формального українства.
Ще приклад. Просвітяни, особливо у західних регіонах, де підтримка громади солідніша, вважають своїм обов’язком видавати місцеву просвітянську газету. Добре, якщо для цього є підготовлені кадри і відповідна матеріальна база. За винятком серйозної потуги Василя Чепурного у Чернігові, цього практично ніде, в жодній області, немає. Тим більше, ми маємо змістовний і професійно зроблений всеукраїнський тижневик, можливості якого і щодо накладу, і щодо розширення кола авторів далеко не вичерпані. І що ж? Намагаємось ліпити якісь недолугі газетки, убогі й за формою, і за змістом. Ще й вважаємо, що робимо велику справу в утвердженні українства, із гордістю розсилаючи ці “шедеври” в усі кінці України. Такі “великі діла” тільки шкодять українській справі, і свідчать про одне — непомірні амбіції діячів, примітивізм і містечковість їхнього мислення.
Те саме у видавничій справі.    З неймовірними труднощами знаходимо гроші, організовуємо видавництво і … об’єднуємо навколо нього місцевих графоманів, видаючи низькопробні, слабенькі твори, а то й відверте літературне сміття. А щоки надуті — ледь не луснуть. І кому це на користь? Тільки підстава знущатися і насміхатися з подібних “українських” ініціатив…
Розумію, дискусія про високий культурний і професійний рівень та самодіяльність і примітивізм в українській справі не нова. Але сьогодні, коли маємо, хоч і формально, Українську державу, мусимо позбутися психології поразки, адже молодь її вже (і слава Богу!) не сприймає, тож слід змінити підходи до роботи у нашій організації так, щоб не залишитися не тільки найстаршою громадською організацією за часом створення, а й найстарішою за складом.
Багато хто скаже: чи доречна ця дискусія за умов, коли вчергове, незважаючи на наші попередні напрацювання і досягнення, держава ігнорує та зневажає все українське, коли не маємо не лише діючого, а й опозиційного національного лідера та хоч якоїсь обнадійливої перспективи?
Як на мене, то якраз у цих умовах вона необхідна. Уже чітко переконалися, що створення всіляких фронтів, комітетів, рухів у нинішніх умовах дають нульовий результат. Україна потребує національної програми її інноваційного розвитку, написаної не депутатами й чиновниками, а небайдужими професіоналами і науковцями. У багатьох сферах ми маємо значні напрацювання, які за умов розумного й динамічного застосування могли б дати колосальний імпульс країні, просто нинішній владі це нецікаво й непотрібно, у неї інші пріоритети.
Чи й не новина! Скільки вже було тих програм? Але досі їх писали або чиновники, або партфункціонери, залучаючи часом і науковців. І завжди метою створення цих програм була або перемога на виборах, або інший піар, і, очевидно, ніколи — справжня модернізація країни, тільки під її вивіскою — чергове розграбування. Нинішні засоби зв’язку дозволяють це робити без особливих організаційних зусиль — небайдужі професіонали могли б організуватися у віртуальному просторі. Одним із основних напрямів їхньої роботи мала б стати розробка ефективної сучасної системи управління, якої, як бачимо, влада потребує вже не один рік та демонструє постійну нездатність до внутрішнього очищення. Здійснювати таку програму повинні професіонали, однією з найважливіших ознак яких має бути присутність совісті. Де їх узяти? Вони виокремляться, проявляться у процесі підготовки такої програми. Адже вона робитиметься не для піару, а стане для її співавторів кровною справою порятунку Вітчизни, своїх родин, самих себе. Бо думаючій, небайдужій та ще й національно свідомій людині немає місця в авторитарному суспільстві, до якого ми активно прямуємо.
Так, картина досить ірраціональна. Але вже не від однієї порядної і професійної людини чула подібні думки. “Незважаючи на хворобливий стан суспільства, ми повинні серйозно замислитися, що нам робити. Ми — це весь народ, а не кілька дешевих політиків, які за всяку ціну стараються бути при владі, щоби накопичувати для себе та своїх дітей матеріальні блага. То хто і як навчить нас, тобто всіх громадян та все суспільство справжнього повноцінного правопорядку та системи тривалих цінностей? Переконаний, що в нашому народі є люди, які це можуть зробити. Саме такі люди, яких у нашому народі не бракує (педагоги, науковці, діячі культури, мудрі політики, церковні мужі та фахівці в різних галузях, здатні бачити потреби українського суспільства та заходи, як їх задовольнити), повинні серйозно замислитися над побудовою гідного суспільного ладу. Залишається одне питання: як їх всіх заохотити до такої великої спільної справи? Наш український народ чекає відповіді на це запитання. Перших два десятиліття нашого незалежного, самостійного існування минули без належних планів. Настав найвищий час діяти”. Це — архієпископ Любомир (Гузар).
Скинути бандитську владу непросто. Але це — тільки початок справи. Хто і з чим прийде навзамін? Це питання ставили, зокрема у нас, у Кіровограді, перед командою Ющенка. На жаль, вона не мала відповіді. Результат — відомий. Тож готувати справжню перемогу слід завчасно, і зробити це можуть тільки професіонали. Україна — наше все, але і в Україні має бути все — наше. Не в примітивно більшовицькому розумінні, а швидше, суто психологічно. Реально ж — будь-яка власність, хоч би чия вона була, має працювати на Україну. І це можливо, якщо, сконцентрувавши інтелект, здобудемося на якісно нову українську владну еліту.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment