ДЕРЖАВНА МОВА — ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА

grytsenkopyuТорік 9 листопада маніфестанти вийшли з гаслами проти сумнозвісного законопроекту “Про мови” № 1015-3, спрямованого на звуження сфери функціонування української мови, а по суті — на її знищення. Тільки завдяки громадському опору одіозний законопроект було відхилено.
Яким бачиться нині стан рідної мови?
Які насущні завдання щодо збереження української мови є першочерговими?
Відповіді на ці запитання ми вирішили знайти в Інституті української мови НАН України, історія якого сягає 1918 року, тобто початку існування Української академії наук (у ті буремні часи потрібно було вирішувати проблеми упорядкування правопису, створення словників, граматик). Сучасний Інститут української мови постав 1991 року на базі кількох українознавчих відділів Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Нині це єдина науково-дослідна установа в Україні, яка відповідає за кодифікацію норм української літературної мови; тут досліджують функціонування української мови в суспільстві, зокрема як державної, сучасний стан та історію української мови, розробляють теоретичні й прикладні питання термінознавства, ономастики, діалектології, структурно-математичної лінгвістики.
Наша розмова — з директором Інституту української мови Національної академії наук України доктором філологічних наук, професором Павлом Юхимовичем ГРИЦЕНКОМ.

— Павле Юхимовичу, що означає День української писемності та мови для тих, хто усвідомлює себе українцем?
— Це важливий день для кожного громадянина України: відзначаючи День пам’яті преподобного Нестора Літописця і День української писемності та мови, ми демонструємо тисячолітню тяглість писемності Руси-України, мовну і культурну пам’ять нашого народу. Не вдаючись у деталізацію питання спільності рис у традиціях східнослов’янських мов-народів, наголошу насамперед на великій відповідальності сучасного покоління у збереженні й примноженні мовного і культурного надбання наших попередників, які передали цю спадщину нам. І треба віддати належне Товариству “Просвіта” імені Т. Шевченка, яке доклало значних зусиль, щоб цей день став державним святом: 1997 року Президент України Л. Д. Кучма видав Указ із промовистою назвою “Про День української писемності та мови”, чим було піднесено питання буття й захисту української мови на високий державний щабель. Ми знаємо, що захист української мови в Україні й особливості її буття після підписання Указу автоматично не змінилися на краще: були кращі часи, а були й не дуже…
Нині спостерігаємо тенденції, що змушують глибоко замислюватися над питаннями, чим є мова для кожного з нас, яка її перспектива, тобто якою буде українська мова наших дітей і внуків.
В останні роки про українську мову говорять так багато, що будь-яка думка є повтором раніше сказаного. Воістину пророче узагальнення Ліни Костенко про слова, “які уже були чиїмись”. Так-от, про нашу мову сказано багато проникливо-справедливого, глибокого й щирого, але водночас стільки ж і образливого. Стільки сцен за законами театру абсурду довелося побачити на кону Верховної Ради, коли українська мова опинялася за крок від аутодафе, коли за серпанком боротьби за права людини чітко проглядалася та сама сумнозвісна декларована “двомовність” (читай — одномовність!). Шумовиння політиканства і спекуляцій навколо мови, створення проблеми мови спрямовані винятково на загострення мовної ситуації, на міжнародний розголос. Маю на увазі набридливе апелювання до міжнародних інституцій і експертів, використання авторитету міжнародності як найважливішого аргументу. Над цим має замислитися кожен, не чекаючи фальшивих рецептів політиків, тим більше закордонних експертів, — мовляв, ми не здатні зблизька побачити наші прорахунки, а їм здалеку добре видно. Та все ж, віддаючи належне закордонним фахівцям, маємо самі, беручи до уваги наш національний досвід, вивчити й оцінити мовну ситуацію в Україні. Тільки спираючись на неупереджені власні оцінки, докладно знаючи історію своєї мови, її тернистий шлях збереження і розвитку, бачачи в мові важливий засіб збереження національної ідентичності, історичної пам’яті й українство у цьому мінливому світі, усвідомивши і державотворчу роль мови, і її роль у духовному розвитку людини, — самі зобов’язані розробити концепцію мовного буття і мовної розбудови України. Для себе, свого розвитку, а не для… міжнародних комісій відповідного профілю, яким, за великим рахунком, байдуже, чи буде українська мова розвиненою і самодостатньою, а чи стане діалектом однієї із сусідніх мов, тихо спочинувши у Бозі (головне тихо, не турбуючи Бабусю Європу).
Не раз виникає запитання: чи ж українські вчені самостійно не розробили і не запропонували прийнятної концепції мовного розвитку України, що треба державні гроші щораз викидати на різні комісії, візити та оббивання порогів? Чи приїжджі фахівці можуть позмагатися з українськими у знанні української мовної ситуації? Відповідь однозначна — НІ! Завіса “об’єктивності”, міжнародні шуми — це лише черговий піар, складник політтехнологій.   І не більше. Адже жодна комісія не відкрила нічого нового в інформації про мову, мовну ситуацію, ба більше, часто навіть не зауважує самоочевидного. Із цього один висновок: у своєму домі ми самі маємо бути господарями, самі зобов’язані наводити лад, а не чекати “інтелектуальної допомоги”. Нація з такою історією, таким інтелектуальним потенціалом здатна на значно глибшу й докладно вивірену оцінку ситуації, на створення концепції розвитку мови.
— Якими бачаться визначальні засади такої концепції?
— Найперш зазначу, що до цих питань треба підходити… після сповіді, очищеним від скверни щоденності. Необхідно відкинути будь-які політиканські розрахунки й кастові амбіції, чесно озирнутися на досвід століть, об’єктивно оцінити всі складники проблеми: і прагматичний державотворчий аспект, і особистісно психологічний, і загальнокультурний, і загальноцивілізаційний. В оцінках і пропозиціях не місце екстремізму, бо й сама мова відкидає його: мова в суті своїй еволюційна, а не революційна. Тому і піклування нею має бути постійним, наполегливим, а не екстремальним. Останнє лише здатне нашкодити, а не посприяти поступу чи збереженню української мови. Адже мова — система з тонкою організацією саморегулювання. Вона відкрита для різних впливів, завоювань, проте регулює ці процеси, відкидає неприйнятне, затримуючи у своїй структурі лише ті елементи, які її збагачують. Тому не треба так наполегливо змагатися нашим політикам, хто гучніше крикне: “Ату її, цю мову!”. І не треба бартерувати мовними питаннями. З цього нічого не вийде, ні сьогодні, ні завтра. Бо є український народ і має цей народ свою державу — Україну, яка утвердилася у політичному бутті світу, яка попри допомогу “друзів” і “експертів” долає рифи сьогоденних випробувань.
Мова так само зазнає випробувань.
— Мабуть, Ви маєте на увазі засилля так званих ненормативних елементів, на які триває мода в українській літературі…
— Це одне з випробувань. Так, нейтрони з негативною енергетикою у формі жаргону, сленгу постійно бомбардують мову як цілісну систему. Незрідка цей негативний вплив, зорієнтований на зниження рівня естетизму і виразності, посилюється завдяки активній, цілеспрямованій діяльності окремих письменників, я сказав би — батальйону письменників нової хвилі. Поставивши ніби благородну мету — писати мовою зрозумілішою, ближчою до сучасної розмовної, аби українською більше читали, багато хто з письменників швидко забув цю засаду. Натомість читач отримав тексти, які важко назвати літературою, ба навіть чтивом. Бо кому хочеться розставляти розділові знаки у суціль неподільному тексті чи кому приємно ховатися з текстом, у якому мали б бути одні трикрапки на місці принизливого матюччя. Це антилітература, антимистецтво, хоч би як намагалися переконати, що це творчий пошук чи вияв свободи творчості. Це велике лукавство. Бо література завжди була світом, вищим за буденність, який давав сили вистояти й піднятися над тягарем непростої щоденності. Не можу не провести паралелі з літературним процесом 20-х років минулого століття, коли відбувалося масове рекрутство в літературу малограмотних селян, робітників, що значно деформувало весь тогочасний літературний процес, аж до трагічних проявів. Масова література як прояв мас-культури обернулася духовною трагедією, зашкодивши навіть визнаним майстрам художнього слова. Зашкодила вона й розвитку літературної мови. Типологічно однорідні процеси (за нових технологічних і соціокультурних умов) спостерігаємо сьогодні у проявах мас-культури. Але є ще одна типологічна спільна риса — вектор розвитку художнього мовлення, спрямований не на викрешування поетичного вогню зі слова, а на балаганне змішування власне літературного з лайкою. Обниження мови — реальний прояв антилітератури. На щастя, ця хвороба — мови, літератури, культури загалом — сьогодні вже втрачає на силі. Бо ні людська психіка не може витримати сіро-чорного домінування, ні мова з такою великою духовною історією. Відпорність людини, як і мови, потворному — це риса, прояви якої давали силу творцям мови, її оборонцям вистояти в нелегкі переломні періоди її історії.
— Але ж такого явища, здається, не спостерігалося за доби шістдесятників…
— Шістдесятники в суспільному бутті українства, літературі, культурі, мові — особлива тема. Шкода, що її не розкрито з належною повнотою. Це дуже повчально у різних площинах. І доки шістдесятники при комп’ютерах і світлій пам’яті, варто, щоб насамперед вони самі дали автооцінку, розкрили той позитивний потенціал, який забезпечує свобода особистості — у творчості, пізнанні й розбудові мови… у випростуванні стану й твердості ходи.
Інколи запитують: “Чи можна повернутися до попереднього стану художньої літератури 60—80-х років минулого століття, коли українська мова була одним із вагомих чинників розвитку літератури?” Відповідь однозначна: фантастичних повернень не буває, і марення про минуле завжди непродуктивне. Інша річ досвід. Досвід та об’єктивна оцінка надбання, яке можемо використати і сьогодні, і в ближній перспективі. Михайлина Коцюбинська назвала свою передрепресійну монографію так — “Література як мистецтво слова. Деякі принципи літературного аналізу художньої мови” (1965). І мала рацію, поставивши мову в такому вимірі: література — творчість. Такий дослідницький і ширше — культурологічний підхід до літератури і мови непідвладний часу. Говорячи про досвід, зокрема шістдесятників, передусім наголошу: ідеться про відповідальне ставлення до слова, яке було характерне і є ознакою мовотворчості багатьох метрів художнього слова. Не можу уявити, щоб Борис Олійник чи Ліна Костенко дозволили собі хоча б якесь мовне недбальство (не кажучи вже про мовне хуліганство). Високі думки Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Володимира Базилевського, Михайла Слабошпицького, Павла Мовчана, Бориса Харчука, Григора Тютюнника, Анатолія Дімарова, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Ірини Жиленко, Любові Голоти… пройняті любов’ю до слова. Слова — місткого сховку і твердого сплаву традиційної культури й енергії поривання у майбутнє. Слова зрозумілого й водночас індивідуалізованого особистісними імпульсами й переживаннями. Тому й через десятиліття рука тягнеться до поетичного томика, тому й відновлює пам’ять окремі рядки, образи, словосполучення. Це справжня література, це непідвладна іржі часу мова, це наше народне слово. Бо від народу взято і народом прийнято. І традиція, коли, співаючи пісню, забувають автора слів, була і є ознакою вищої проби поетичного таланту. Це нерозмінний золотий фонд нашої мови, який є захистом від нейтронних атак сірості на неї.
— Ви оптимістично налаштовані щодо збереження мовного і загалом культурного надбання попередників та його успадкування молодим поколінням?
— Звісно, зараз не найкращі часи для утвердження мови у свідомості молодих людей, однак потужне надбання попередників, велика українська література, я впевнений, утримає українську мову в часи проявів культурної девальвації. Цій девальвації сприяє руйнування структури національної освіти, українськомовного книговидання, брак потужного мас-медійного простору та української кінопродукції. За останні кілька років зроблено відчутні кроки задля недопущення української мови у повному обсязі у сфери, які живили б її, були б імпульсом її розвитку і вкорінення. Це насамперед широкий простір освіти, який запрограмований на майбутнє, а не лише на сучасне. Завтрашня манкуртизація суспільства вміло твориться сьогодні, коли не треба читати, не треба збагачувати пам’ять хоча б окремими текстами-шедеврами. Поезія вмирає, коли її не рецитує молодь. І та “бісова дівка”, що “на кручі стоїть, огорнувши вітрами стан” не перегукується з іншою, яка “рождена воспламенять воображения поэтов”. Досить, вважають головні “сіячі розумного, доброго й вічного”, знати мінімум — отарами легше керувати…
Саме тому так силкуються узаконити обмеження державного статусу української мови, за різних формулювань і політичних розкладів домогтися державного статусу російської мови. Визнання української та російської мов як двох державних стане останнім актом у прихованій драмі знищення української мови. У цьому питанні позиція українських учених, зокрема Інституту української мови та НАН України загалом, як і раніше було заявлено, залишається чіткою і незмінною: в Україні державною мовою є українська; інші мови мають інший статус, визначений Конституцією України. Конституція, як і не менший речник — саме життя, переконливо доводять необхідність знання і вивчення не тільки обов’язкової для всіх громадян України української мови, а й інших мов. Підтримка програм опанування мовами в Україні має бути чіткою, прозорою, дієвою, пріоритетною щодо фінансового забезпечення. Не збиткові гіганти-проекти,  такі як Євро—2012 та чиновницькі забаганки мають бути фінансовані, а навчання молоді й наука, які здатні забезпечити пріоритети у світі і сьогодні, і завтра. Настав час, аби дати оцінку спекулятивним твердженням про неукраїнськість Сходу і Півдня, адміністративному тиску на українську мову в цих регіонах, що є порушенням Конституції і підлягає правовій оцінці. Ось тут і мав би проявити себе президент як Гарант Конституції. Не можу припустити, що президент України не поінформований про волюнтаризм місцевих князьків із “рукава його шинелі” щодо насильницьких дій над українським шкільництвом, над українською мовною інфраструктурою окремих регіонів. Настала пора чесного і відкритого діалогу народу і влади. Діалогу про українськість, а не малоросійськість (чи й українську губерніальність) України як Держави, про коректність стосунків з Росією, про українську мову та мовне будівництво.
День 9 листопада чітко окреслює наші пріоритети: українськомовна освіта всіх рівнів, створення умов опанування українською мовою — від дитячих садочків до вищих навчальних закладів і службовців високих рангів. Не забуваймо: лише Україна є природним середовищем функціонування і розвитку української культури, і всі ми — від президента до рядового носія мови — маємо загальноцивілізаційний обов’язок: зберегти й розвинути українську мову та українську культуру як складник скарбниці світової культури.
— Ви торкнулися проблеми загрожених мов. Яке місце посідає Україна у цьому списку?
— Список загрожених мов умовний і рухливий. Хоча саме поняття і явище потребують щоденної уваги. Загрожені мови — це мови, у яких виявлено риси різкого звуження сфери функціонування, зумовлені об’єктивними чинниками і діями влади — своєї або чужої. Носії мови, усвідомивши загрозливість буттю мови, нерідко вдаються до опору, шукають різноманітних форм її збереження. Це вдається зробити здебільшого, коли мова меншини в одній державі має метрополію в межах іншої держави. Так, росіяни, румуни, греки та інші народи України мають підтримку, імпульси розвитку, які йдуть від їхніх метрополій. Україна забезпечує безперервний розвиток цих мовно-культурних анклавів. Від домашнього вогнища, через школу і вищі навчальні заклади представники цих національних меншин сьогодні задовольняють свої культурні й мовні потреби. Натомість, хоч як це парадоксально, українська мова і культура менш захищені в Україні через особливий політичний клімат несприяння та відсутність поза Україною потужних імпульсів підтримки. Навпаки, Україна повинна підтримувати свої національно-мовні анклави за межами України, однак ця проблема не стала пріоритетною для влади й української громади загалом. Україна не може впоратися з роллю національно-мовної метрополії, а показні світові конгреси українців так і не зрушили справу взаємодії метрополії і діаспори з мертвої точки, не пішли далі взаємних претензій і жалів. Схоже, влада, хоч би до якої риторики вдавалися її речники, лише шкодить розвитку української мови і культури. Очевидно, українській мові, культурі, національній пам’яті вона вже визначила долю Атлантиди. Тому за умови, коли ми спостерігаємо самоізоляцію влади, її нездатність позитивно впливати на мовний і культурний розвиток суспільства, на дотримання норм Конституції, коли створюється ситуація перерозподілу функцій у державі, — функцію захисту і розвитку мови бере на себе сам народ і його представники, насамперед творча інтелігенція.
Лише відповідальність кожного з нас за долю мови, протистояння її нищенню й заміні напівмовою чи суржиком, лише творення навколо себе українськомовного середовища можуть зміцнити позиції нашої мови.
— На завершення розмови хотілося б довідатися, чи робить Інститут до 9 листопада якийсь подарунок українській громаді?
— Не спеціально до свята, але так збіглося, що кілька важливих справ завершено. Тож можемо вважати, що це і до свята. Ми раді, що вдалося реалізувати давній задум: об’єднати розрізнену інформацію про культуру української мови, її стилістичні знахідки, що їх надбали вчені упродовж 35 років, в одному виданні. Таке видання здійснено в електронній версії: “Говоримо і пишемо зразковою українською мовою”. На CD уміщено 70 випусків видання “Культура слова” (перший опубліковано 1967 року). Це спільний медіа-проект Інституту української мови НАН України і Президентського фонду Леоніда Кучми. Цими днями також вийшов друком 1 том чотиритомного “Російсько-українського словника” (видавництво “Знання”, 2011), у якому значно оновлено обидві частини — російську й українську. А головне, що в багатьох випадках запропоновано нові словникові перекладацькі розв’язання, нові українські відповідники до російської лексики. Важливим внеском у розвиток теорії української мови є “Граматичний словник української мови. Словозміна”, який підготовлено з використанням технологій структурно-математичного аналізу мови; це вперше в українському мовознавстві здійснено видання такого складного граматичного словника (близько 140 тисяч слів). Цінним є перевидання праці “Пересопницьке Євангеліє. 1556—1561. Дослідження. Транслітерований текст. Словопокажчик”, здійснене разом із Національною бібліотекою України ім. В. Вернадського, що є гідним відзначенням 450-річчя Пересопницького Євангелія. Співробітники Інституту взяли участь у підготовці щойно опублікованої праці “Пакти і Конституції” Української козацької держави (До 300-річчя укладення)”, у якій забезпечили мовний аналіз пам’ятки. Можемо згадати і про завершення роботи над важливим словником біологічної термінології, і над студіями “Загальнослов’янського лінгвістичного атласу”, над граматичними явищами, історією власних назв і ще… і ще…
Наголосимо, що мовознавці Національної академії наук України, університетів України належно забезпечують теоретичне обґрунтування і можливості практичного функціонування української мови в Україні, інших мов, поширених в Україні. За нами, панове Громадо, одне: уміло використовувати це інтелектуальне надбання задля розвитку української мови, досягнення мовної гармонійності українського суспільства.  Це справа наша, наших рук і нашого серця, а не милих візитерів-експертів.

Розмовляла
Марія КУЧЕРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment