Музика — мова, що не потребує перекладу. Вона вимітає з душі куряву буденного життя. Таку думку висловив один із класиків ХІХ століття. Які мелодії він мав на увазі? Чи можна зіставити цей вислів із сучасною музикою? Де проходить межа вічного і повсякденного у світі звуків? Про це говоримо з відомим сучасним композитором Віктором Івановичем СТЕПУРКОМ.
Віктор Іванович народився 22 грудня 1951 року на Донеччині, музикою захоплювався з раннього дитинства. Співав у шкільному хорі, в хоровій капелі Новокраматорського машинобудівного заводу. Закінчив диригентсько-хоровий (по класу Льва Венедіктова) та композиторський (по класу Мирослава Скорика) факультети Київської консерваторії. Від 1981 року працював викладачем музично-теоретичних дисциплін Хмельницького музичного училища.
З 1983-го постійно проживає в Макарові Київської області, викладає в районній дитячій музичній школі, від часу заснування керує хоровим ансамблем “Свят-коло” Макарівського РБК. Із 2004 року — старший викладач, потім — доцент Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв (м. Київ).
Член Національної спілки композиторів України, обраний до правління Київської міської організації Спілки. Член Оргкомітету Міжнародного фестивалю “Музичні прем’єри сезону”, член наглядової ради хорової капели “Думка” при Міністерстві культури України, член журі премії ім. М. Лисенка.
Творчий доробок Віктора Степурка об’ємний і насичений — від пісенних жанрів і музики для дітей (опера “Музична крамничка”) до симфонічних та оперних партитур (концерт для флейти та симфонічного оркестру, симфонічна картина “Острови дитинства”). Створив сім симфонічних творів. Велику популярність здобули його хорові твори. Віктор Степурко — лауреат міжнародних і всеукраїнських премій, почесний громадянин Макарівського району.
— Вікторе Івановичу, одні з найвідоміших Ваших творів — “Богородичні догмати” та “Літургія сповідницька” належать до жанру духовної музики…
— Традиції української духовної музики дуже глибинні і, на жаль, частково втрачені. Особливо це стосується нашого покоління. Ми тільки долучаємося до цих традицій, вивчаємо їх — і це є проблемою. Об’єм творів дуже великий. Мій знайомий, хормейстер хору “Київ” Микола Гобдич постійно віднаходить все нові твори старовинних українських композиторів — Миколи Дилецького, Данила Демуцького… Зараз він відкрив композитора Чикалицького, якого тільки почав розшифровувати. І ця робота дуже важка, бо залишилися партії, в яких, можливо, є помилки. Потрібно вивчити ситуацію, в якій писалися твори, вивчити стиль того періоду, конкретного композитора.
Наприклад, коли редагують Артема Веделя, виникає дуже багато неточностей і ведуться серйозні суперечки музикознавців про те, чи це стиль Веделя, чи ні, чи це підробка, чи просто помилки. Якісь хормейстери переробляють під своє розуміння, інші з цим не погоджуються…
— А які твори українських класиків мали вплив на формування Вас як митця?
— Коли я навчався в консерваторії, Павло Іванович Муравський записав дві великі платівки — майже всю музику Миколи Леонтовича, за винятком духовної. Ця подія справила на мене величезний вплив, як і стиль Миколи Дмитровича.
Виховувався я також на творах Вольфґанґа Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Йоганна Себастьяна Баха, Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського. До цієї когорти зараховую і сучасних композиторів — Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Лесю Дичко і декого зі своїх однолітків.
Можливо, це не стільки впливи, скільки збіг нашого світобачення. Мені близька творчість Ганни Гаврилець, Ігоря Щербакова, покійного вже композитора Анатолія Білошицького, з яким я разом навчався в консерваторії, особливо в його ставленні до традицій класицизму і романтизму, до традиції народництва в музиці.
Ясна річ, що в цьому сплаві, можливо, і з’являється мій стиль. Хоч не фіксую якісь свої стильові ознаки, а просто захоплююся черговою ідеєю. Втішаюся, що ці ідеї постійно нові, вони мене цікавлять.
— Завдяки чому в українській музиці знають Віктора Степурка?
— Наперед невідомо, який саме твір увіковічнить композитора. Мій твір “Диво дивне” виконують на міжнародних конкурсах різні хори. Його унікальність у тому, що він без тексту, це, так би мовити, хорова картина, яка захоплює людей. Розповідали, що на якомусь конкурсі “Диво дивне” співав навіть хор із Філіппін.
Мені близькі твори, які написав для хору “Київ”. Це духовна музика. Також твори, в яких я висловив ставлення до старовинних наспівів. Ви вже згадували мій цикл “Богородичні догмати” для хору та симфонічного оркестру. У мене є п’ять “симфонічних драм”, як я їх називаю. Симфоніями їх назвати не можна, тому що в мені, в моєму мисленні дуже багато впливів візуальних образів, симфоністом себе не відчуваю. Симфоніст — це інтелектуал, який закладає якісь логічні основи в конструкцію симфонії, будує її на фізико-математичному рівні. Для мене ж усі образи — живі, візуальні, чутливі. Звичайно, я думаю над композицією загалом. Моя музика — це не емоції, але назва “симфонічні драми” для неї доречніша. Серед них є “Епітафія пам’яті жертв тоталітаризму” на тему Бетховена.
Проте моя симфонічна музика майже не звучить і не звучала, мене сприймають як хорового композитора. Це якийсь елемент випадковості, коли за людиною закріплюється певний стандарт.
— Вікторе Івановичу, Ваша роль у поверненні імені Данила Туптала на його батьківщину, Макарівщину, надзвичайно важлива. Чи відчуваєте духовний, можливо, навіть містичний зв’язок із цією особистістю?
— Знайомство з Данилом Тупталом було для мене одкровенням. У Макарові 1992 року ми організували хоровий ансамбль “Свят-коло” і вирішили виконувати тільки духовну православну музику. На конкурсах ми співали і Моцарта, і Баха, але ідея була в тому, щоб виконувати саме українську духовну музику. Нас часто запрошували співати в церкві. І раптом дізнаюся про Святителя Димитрія Ростовського (Данила Туптала).
Найбільше інформації про цього видатного макарівця я почерпнув під час проведення 27 жовтня 2001 року Всеукраїнської просвітницької конференції, присвяченої Данилу Тупталу в Макарові, та й під час проведення інших заходів у ювілейний рік 350-ліття від дня його народження. Приїздив Патріарх Філарет, ми готували програму, я написав обробки його кантів, ми їх уперше тоді співали.
Святитель Димитрій народився 1651 року. Я з’явився на світ рівно через 300 років після нього! Іменною іконою, яку він завжди з собою возив, була “Ненавмисна радість”. І я дізнаюся, що цю ікону вшановує церква 22 грудня — у день мого народження! Це все на мене дуже вплинуло…
Це справді Божа рука і провидіння через Данила Туптала привели мене в Макарів. Відтоді я почав проводити дуже серйозну роботу щодо вшанування його імені, організації фестивалю духовної музики на його честь, обробки його творів. “Богородичні догмати” присвячені світлої пам’яті Святителя Димитрія Ростовського.
Він був високоосвіченою людиною, надзвичайно багато зробив для формування нової української мови, для становлення інформування і випусків друків піснеспівів та ірмологіонів.
Він збирав по всій Україні піснеспіви. В ірмологіонах різних монастирів, в яких бував Святитель Димитрій Ростовський (в Україні, Молдові, Білорусі), є величезна кількість творів, які вже адаптовані. Але в їхній основі — Київські розспіви, котрі якимось чином туди потрапили, велику роль у цьому відіграв саме Данило Туптало. Вважаю, що такі особистості, як Димитрій Ростовський, ще не достатньо пошановані в Україні.
— Композитор — це художник у музиці. У храмі єднаються іконописи і піснеспіви. Ви відчуваєте цю гармонію? Чи присутня вона у сучасних церквах?
— Це таємниця, яку кожна людина, потрапляючи до храму, вловлює особисто. На території Києво-Печерської лаври працює академія керівних кадрів культури і мистецтв. Сьогодні від студентів можна почути матюки, побачити їх з цигаркою. Люди не відчувають аури цього святого місця. Парафіяни Московського патріархату можуть сказати, що в українських храмах немає “благодаті”. Вони це начебто “відчувають”. Водночас справжній українець відчуває благодать саме у храмі Київського патріархату.
Не можу сказати, що серйозно заглибився в дух літургії, що цілком розумію її сенс. Та намагаюся, щоб те, що відчуваю в церкві під час служби, було співзвучне моїм думкам, почуттям, коли я пишу духовну музику.
Але вона, звісно, виходить за межі того, що відбувається в церкві, саме через те, що виховання сучасної людини пов’язане з візуальними образами. Ці колористичні візуальні образи відіграють величезну роль у моїй стилістиці й мисленні. Слово для мене — це імпульс для звукового, музичного образу.
— А як же тоді твори Данила Туптала, Миколи Леонтовича, інших композиторів минулого? Тоді це, напевно, теж був відхід від правил…
— Так, звичайно. У кантах Туптала є впливи навіть європейської вокальної традиції. Про це говорять науковці. У Миколи Леонтовича і Кирила Стеценка — впливи народної пісні того часу. Ще у ХІХ столітті канонізований православний цикл “Київських розспівів” оброблений у традиції гармонізації.
Є твір Олександра Кошиця “Богородичні догмати”. Його проблема в тому, що композитор, вихований на традиціях і стилістиці ХІХ століття, використав у ньому гармонії. А чи вони там потрібні? Я у своїх “Богородичних догматах” орієнтувався на принцип музики Баха, у якого “cantus firmus” і поліфонічна фактура. Та хотів повернутися до нашого старовинного знаменного принципу, коли був демественний спів, у якому є “ведучий” співак, який веде мелодію, й “імпровізатори”, які на тлі цієї мелодії привносять свої емоції, розуміння, фантазію. Мені здається, це ближче до ідеї тих наспівів. Коли до них додається романтична гармонія або класична, ХVII—ХІХ сторіччя.
— Ми постійно перебуваємо у світі звуків. Ваше ставлення до сучасних ритмів, музичних течій? Чи мають якісь із них щось спільне з українськими музичними традиціями? Чи є у них майбутнє?
— Почну з кульмінації. Коли їду в Макарів, мені доводиться йти одну зупинку пішки від метро Житомирської до автостанції “Дачна”. Поруч із автотрасою перебуваю в суцільному гуркоті. Коли виходжу на міст, під яким проходить Кільцева дорога — гуркіт від автомобілів збільшується вдвічі. І знаєте, коли чую деякі “твори” сучасної музики — ловлю себе на думці, що це те саме!
Якщо Бетховен у шостій симфонії зображає спів птахів чи якісь побутові речі, то це мені ближче, ніж те, що намагаються зробити сучасні композитори. Вони передають електронні шуми, які перебувають поза свідомістю. Коли ми впадаємо в транс і втрачаємо свідомість, у наших вухах починає щось “шуміти”. Такого рівня наша електронна музика, музика тембрів. У цьому не бачу людського, ввижається лише жах. Але ще більше лякає, що настане момент, коли перестану це відчувати, коли така реальність стане нормальною.
Така сучасна музика. Вона не має мелодичних основ. Це якісь плями, звукові фантазії. Опускатися до передавання шумів — це неподобство. Навіть медицина вже довела, що така “музика” негативно впливає на психіку людини.
Втішає, що зараз у всьому світі набирає популярності фольклорна хвиля. Оскільки я вже долучився до канонів православ’я, то прекрасно розумію й те, на чому заснована музика буддизму, індуїзму або якутських шаманів. Разом з тим, коли зустрічаються музичні твори, де композитор на інтелектуальному рівні намагається усвідомити і виокремити власну думку, вважаю це цілком прийнятним.
Спілкувався Євген БУКЕТ, фото автора
