МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871—1938) НАДЗЕМНЕ І ЗЕМНЕ

Я син свого часу і хрест мій тяжкий
М. Вороний

Перший рік ХХ століття. М. Вороний намислив видати альманах “З-над хмар і долин”. Він мав, за його задумом, започаткувати нову літературу, зорієнтовану на модерні європейські здобутки.
Вороному — 30. Він повен задумів і мрій. І вірить в успіх. Відкритий лист, з яким він звернеться до письменників через “Літературно-науковий вісник”, міститиме основні пункти його програми — європеїзм, художня досконалість, філософічність, безтенденційність. Не покладаючись на це послання, яке С. Єфремов назве маніфестом українського модернізму, Вороний надішле листи відомим літераторам, де уточнить свої позиції: передовсім естетична вартість творів, наближення їх до новітніх течій європейської літератури, “трошки філософії” — метафізичної, пантеїстичної, містичної. Саме така література потрібна, мовляв, зневіреному сучасному інтелігенту, який потребує спокою і відпочинку.
Вороний проти грубого реалізму, але не проти ідеї, яку рішуче відмежовує від тенденції. Він вважає, що “чиста штука й ідея” складають одне ціле, тоді як чиста штука й тенденція — нонсенс. Тенденційна штука, за Вороним, то псевдоштука. Попри деяку суперечливість тверджень, це була реакція на поезію патріотичних вигуків, на набридливі шаблони “з не в міру солодким щебетанням та сентиментальним зітханням”. Альманах вийшов, але чистої штуки не вийшло. Модернізм плутався в ньому з тим же таврованим народництвом. Ця двоїстість відбилася в перспективі і в практиці самого Вороного, який у різні періоди життя не раз відступав від власних теоретичних гасел.
Тоді ж, спраглий оновлення, він не вельми дипломатично зіткнув лобами Франка “Тюремних сонетів” і Франка “Зів’ялого листя”. Освідчився в рішучому неприйнятті першого і в любові до другого. Як відомо, Франко відреагував на преображення свого молодшого друга й учня прозою й віршем. Вірш, зауважмо, був написаний ще до заяви Вороного. Поети обмінялись посланнями, де кожен, як знаємо, обстоював свою позицію. Послання Франка завершувалося рядками, замацаними потім радянською критикою і літературознавством. Тлумачились вони, певна річ, як зразок відсічі революціонера-демократа гнилому декадентові:
Слова — полова,
Але вогонь в одежі слова —
Безсмертна, чудотворна фея,
Правдива іскра Прометея.
Причому третій рядок, як правило, опускався. Він, не без підстав, сприймався як стороннє тіло, що не поєднується з революційно-демократичним світоглядом. Забавність моменту полягала в тому, що саме модерністи приватизували фею. Так чи інакше, але кожен із них — Філянський, Олесь, Чупринка і сам Вороний — не оминули її своєю увагою. Тим самим мовби опосередковано підтверджувалася модерністська правда, висловлена Вороним у його відповіді про душу, яка хоче скинути пута,
Що в них здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне,
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
Річ, звичайно, не в полеміці. Хоч і годилося б її виокремити як зразок взаємоповаги і толерантності.
Давно зауважено, що літературні гасла і практика співпадають не завжди. Так сталося і з Вороним, про що вже мовилося. Надземний Вороний обганяв земного і навпаки. Інколи вони йшли в парі — промовиста деталь у контексті загальнолітературної ситуації.
Програмовий “Мавзолей” був написаний у тому ж пам’ятному 1901-му. І цим же роком датовані “Мерці”, як уточнив автор, “дума на початку ХХ-го століття”, що цілком могла належати Франкові.
Ось дикий феодал — тепер капіталіст,
Ось давній фарисей —
в професорському стані,
Ось ліктор-поліцай,
ось парій-журналіст —
Такі ж зажерливі, ненависні, погані!
Час роз’єднує літературні покоління. Зводить численні, часто неподоланні перешкоди для розуміння. Людині початку XXI століття важко зрозуміти людину початку ХХ. Контрасти в межах віку такі разючі, що палеоліт чи неоліт видаються виразнішими, ніж недавнє минуле. Цей виверт свідомості небезпечний у тому сенсі, що критичне перо керується сьогоднішніми мірками, украй спрощуючи те, що далеко не однозначне. Інакше кажучи, гордіїв вузол не розв’язується, а розрубується одним змахом молодечої шаблі. Декларації модерністів початку минулого століття: Вороного, Філянського, Чупринки багато в чому видаються сьогодні наївними чи й смішними.
Не так вони сприймалися у своєму часі. У них був свій, новий читач. І цей — інтелігентний — читач потребував нової поезії. Його вже не задовольняла збита патріотично-уболівальна мелодія. Із настійної потреби такого читача і виникла та група поетів, що потім зійшлися на сторінках “Української хати”. І якщо Вороний писав мадригали і тріолети, то це означало, що з’явилися вони тільки тому, що бажання поета і його читача співпадали. Читач цей був не лишень потаємним рушієм і диктатором, він же забезпечував і успіх своїм поетам. І успіх цей незрідка бував вагомим. Замислюючись над творчістю Вороного, академік Білецький висловив слушну засторогу: “Ми твердимо про банальність багатьох старих поетів, забуваючи, що те, що дійшло до нас у вигляді штампа, в свій час було відкриттям, завоюванням нового слова для визначення ще не виявлених доти почувань чи думок, засобом зворушення цілої категорії пристрасних асоціацій”. Саме такий підхід і розуміння й уможливили, що Білецький чи не єдиний у глуху пору соцреалізму визнав за Вороним у полеміці з Франком і його правду. На творчості Вороного виховувалось, хоч як нелегко це уявити, не одне покоління поетів. Заслуга його полягала не в тому, що він переклав “Інтернаціонал” і саме рядки з його перекладу цитував Маяковський у вірші про мову, яка “величава и проста”. Вороний оголосив війну консерватизму й шаблону. Вказав разом з однодумцями той напрям руху, який ще започаткував своїми перекладами з Шекспіра П. Куліш, потужно підхопили Франко і Леся Українка, а пізніше підняв на щит Хвильовий.
Його орієнтація на модерну світову літературу з обмеженим колом імен мала свої вади. Але це була й відчайдушна спроба подолати бар’єр ізоляціонізму “недержавної” літератури. Завдяки йому в обіг були введені нові розміри й ритми, ба навіть такі, які в російській поезії, за авторитетним свідченням Білецького, з’явилися вже пізніше. Вороний перепробував, каже академік, “всі метричні форми у найрізноманітніших сполученнях”. Поєднував різні розміри, найчастіше практикував нерівностопні вірші, рідко коли повторював ту чи ту комбінацію, широко вдавався до “системи подвоювання і рефренів” тощо. Це була поезія, розрахована на тонкий слух, на богему. Модерні поети уважно ставилися до графіки вірша. Ідучи за звуком, розхитували строфу, ламали рядок, виділяли кінцівки, підкреслювали внутрішню риму. Навіть зовнішньо намагалися виділитися: крислатий чорний капелюх Чупринки, пишний галстук Вороного.
Відповідний був і спосіб життя. Неприв’язаність до одного місця, переїзди, мандри у складі театральних труп Кропивницького і Садовського, невлаштований побут, зміна міст і регіонів, загальна розкиданість — усе це з біографії Вороного. Цим пояснюється, до слова, нерівноцінність його спадщини — йому ніколи було шліфувати свої вірші, хоч загалом людиною він був самовимогливою. Ще особливість: Вороний із “городських” поетів, його мало що пов’язувало з селом. Том творів поета, виданий “Дніпром” 1989 року, відкривається віршем “Старе місто”. Місту Вороний присвятив не один вірш. Це дало підстави Білецькому зіставити його з Брюсовим. Углибаючи у творчість поетів початку ХХ століття, вловлюєш чіткіше і нинішні тенденції. Модерністи вчилися не тільки в європейських поетів, а й наслідували чи й повторювали один одного. Це видно вже на рівні лексики й синтаксису. Епітетом надземний зловживали чи не всі хатяни. Мотив Олеся “цілуй її” (“Чари ночі”) підхопив Вороний в “Епіталамі”, хоча й окнижнив його. У Вороного: “Душа спустила вії”, у Філянського: “І серце вії підняло”. Обидва — Вороний і Чупринка запевняли, що йдуть “од звуку”.
За зізнанням Вороного, передумова його вірша — мрійний настрій, внутрішня ритмічна розгойданість, хаотичні уривки образів і слів, які несповідимим чином стають виразами, до них приєднуються інші слова — і все те має задзвеніти. Той дзвін для поета найголовніше: “…дійсно, мелос спершу примітивний, далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша”. Відштовхуючись “од звуку”, Вороний, як і любий йому Чупринка, втрачав на барві й образі. Зате випробування слова на звук сягнуло в їхній поетиці межі досконалості. Вони гнули мову на всі лади, намагаючись не тільки відтворити примхливі ритми знаменитих європейців, передусім французів, а й мовби змагалися з ними у вигадливості. Один зі зразків версифікаційної вправності Вороного — “Поет і амур”. Ця робота багато важила і для поезії, і для мови. Хоч як прикро, про це почали забувати ще за життя поета, коли він незрідка ставав об’єктом кпинів з боку молодих. Щоправда, загалом підстави для того були. Починав Вороний із тих сентиментальних шаблонів, які потім сам же погромлював. Він був мовби уособленням непослідовності й суперечностей. У ньому вживалися народолюбство з індивідуалізмом, Маркс із Шеллінгом, Франко, Леся Українка з Верленом і Сюллі-Прюдомом, культ чистої краси з поневажуваним ним же грубим реалізмом, бездоганно логічний сюжетний вірш із символістським туманом, “перла-слізоньки” із закликом “будьмо як громові стріли”, епікуреїзм з відданістю громаді. Звичайно, за більшовизму деякі його заяви й твори були вимушеними, а потім і спробами убезпечити себе й улюбленого сина-поета, заради якого він, власне, й повернувся з еміграції.
Перу Вороного належить балада “Хам і Кат”. У виданні творів 1959 р. вона відсутня: ні академік Білецький, ні упорядник Г. Вервес не наважились її оприлюднити. Їх можна зрозуміти: балада й зараз сприймається як виклик радянському режимові. Вона настільки антиЛюциперська, що автор був змушений вдатися до самозахисту у вигляді присвяти “вірним слугам імперіалізму”. Для інтелігентного читача та присвята була тільки додатковим доказом її крамольності.
Діставалося від Вороного і “своїм”. Та це було раніше. Коли поета зачіпало за живе, він стріляв, не озираючись:
Куди сховаюсь од злоби
Іуди, Каїна і Хама?
Куди подінусь од юрби
“Патріотичного” Бедлама,
Коли скотинячі лоби
Не втне ні меч, ні епіграма!
Реальність обмежувала надземні літання, притягувала і діймала. Читачеві початку XXI століття лишається тільки дивуватися, що та сама рука написала такі вірші, як “Паж і королівна”, “Ельф і фея”, “Астролог і Альціона”, що поет поривався
До прекрасних, ідеальних
Духу творчого скарбниць,
Недосяжностей астральних
І одвічних таємниць.
Патріотів, молодих і старих, чий патріотизм не йде далі риторики й палких закликів, Вороний бив нещадно:
Серце хай йому пусте,
Хай він буде ідіотом,
Він уславився, проте,
Українським патріотом.
Давня, невиліковна хвороба…
Громадянські вірші поета поступаються, і про це треба сказати прямо, його больовій інтимній ліриці та поезіям, у яких він оспівував богиню-красу. Але без тієї грані уявити його творчість важко. Сучасники шанували Вороного як письменника високої культури. Він знав і любив театр, сам був безпосередньо задіяний у ньому, дружив і зустрічався з багатьма видатними режисерами й акторами. Як наслідок — ґрунтовні театрознавчі студії, які не втратили вартості й до сьогодні, статті про Мольєра, Кропивницького, Щепкіна. Він чи не перший в Україні написав про всесвітньо відомого модерного скульптора, колишнього киянина О. Архипенка. Розумівся на музиці, відгукувався про творчість Лисенка й Римського-Корсакова.
Стаття Вороного про П. Куліша — зразок поміркованості. Він не заплющує очей на гріхи “гарячого” Панька, але й розуміє масштаб особистості, яку бездумно цькували усе ті ж патріоти. Цікаве прочитання Вороним брата по духу Г. Чупринки. Після його розстрілу він мав мужність присвятити пам’яті поета свого давнього вірша. Умів бути і в’їдливим. Не дуже делікатно обійшовся з першою книжкою М. Семенка: “І ще одна маленька книжка творів маленького поета. Та чи ж поета, не віршомаза?” Критика доказова: “… нічого свого власного, індивідуального, продуманого і відчутого, він у свої віршотвори не вкладав, опріч хіба наївності, яку, на жаль, поверхово затушковує наслідуванням та мавпуванням інших поетів — Олеся, Чупринки, Вороного”. Г. Семенко образився і метнув стрілу:
…було мені так нудно,
ніби докупи зійшлися Олесь,
Вороний і Чупринка…
Щасливий поет, якого наслідують. Наслідував не тільки Семенко. “Дві хмарки” Вороного відгукнулися в О. Журливої. До знаменитого вірша Сосюри “Любіть Україну” був вірш Вороного “Ти не моя”: “Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш, хай цінний скарб краса твоя і чарами її ти всіх собі скоряєш…. та коли ти Вкраїни не кохаєш, — ти не моя!” Білецький, справедливо критикуючи Вороного за абстрактно-умовну стилістику, зауважив, що без його музичності, хай іноді безкровної й безбарвної, не було б і музики Тичини. Сказано надто категорично: Тичина вчився у багатьох. Але шляхи його відштовхування від “Блакитної панни” та “Dies і час” — приклади, що їх навів академік, не підлягають оскарженню. Додамо до них “Листування” (“Лист панни” й “Відповідь”) Вороного. Вони цілком могли бути стимулятором для Тичини, автора “Листів до поета”.
Зворушливе фото 30-х років: Вороні — батько й син. Поети. Голова до голови. Обидва серйозні, ні тіні усмішки. В очах старшого — затаєний біль і тривога. Передчуття загибелі? Із свідчень проти Вороного-старшого: причетний до шести абортів конематок, псував сільськогосподарський інвентар, отруїв формаліном двох коней. Нещасні селяни, які обмовили поета, тим не порятувалися: їх теж розстріляли. Либонь, і в найжахливішому зі снів Вороному не могло привидітися, що йому, естету, гурману краси висунуть подібні звинувачення. Колись він ганив “Тюремні сонети” Франка за ту ж грубу реальність. Чи не згадував тепер із почуттям провини свій молодечий наїв?  У його баладі Хам і Кат кличуть на поміч Люципера. Люципер прийшов — склалася трійка. “Постановили: Вороний Микола Кіндратович. Розстріляти. Згідно: секретар Трійки Фішман”. Дід Вороного прослужив у царському війську 25 років і не змоскалився. Дожив до ста. Онук і правнук удвох чи й прожили стільки ж. Аристократичне нещадно затоптувалося “охлократичними первнями” (І. Качуровський). Доноси І. Ле, Л. Дмитерка, П. Колесника, з точки зору здорового глузду, мало чим відрізнялися від обмов зламаних селян. Цей мимовільний відступ — харч для роздумів.
Модерністи початку XX століття з їхнім культом краси і гонитвою за літературною Європою (у російській модифікації також) відривалися від землі й не тільки здобували, а й втрачали на цьому. З втрат найбільших — прогледіли грядущого Хама. Але їхніми перами водили шляхетні наміри і поривання. То була світла література. Модерністи XXI століття, стоячи на піску вислизаючої незалежності й розмахуючи прапорцями європеїзму нових зразків, утверджують культ потворного, відворотного: злочинність, порнографію, фізіологію, цинізм — розпад людини. Література зімкнулася із здеградованим несвоїм екраном, пафос якого — насолода і нищення. Маємо купу чорної літератури — загумінковий додаток до сміттєзвалищ цивілізації. Літератури безперспективної, яка прогледіла свій день завтрашній. Освічений Хам у парі з освіченим Катом. Бракує третього. Він присутній, але в ролі суфлера. Достатньо назвати його ім’я і з-за лаштунків він тут же вискочить на авансцену. Все повторюється.

Володимир Базилевський

Я СИН СВОГО ЧАСУ

МАВЗОЛЕЙ

Душа моя —
Мов з кришталю
Мавзолей.
В нім весь мій скарб
Мрій, звуків, фарб,
Ідей.

Богині дар,
Горить там жар,
Не згаса…
А ймення їй —
Богині тій —
Краса.

Там з небуття
Встає життя
Таємниць.
І лине спів
І світ огнів
З божниць.

І в танці мрій
З глибин стихій,
Чарівна,
Свій вид мені
Являє в сні
Вона.
Ніхто
й на мить
Не міг вступить
В цей мій храм —
Один вхожу
І там служу
Я сам.
1901 р.

ЗАСТІЛЬНА ПІСНЯ

Вип’ємо, вип’ємо
Та ворога випремо
Геть за Сян.
Зборемо, зборемо
Та землицю зоремо —
Власний лан.

Чарочки дзінь-дзінь…
Вип’єм, та й амінь.
Потім буки в руки —
Згинь, враже, згинь!

Годі нам, годі нам
Потурати злодіям —
Ворогам…
Бідоньки, бідоньки
Чинять ці сусідоньки —
Кривда нам!

Чарочки дзінь-дзінь…
Вип’єм, та й амінь.
Потім буки в руки —
Згинь, враже, згинь!

Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко,
Привітай
З волею, з волею,
З таланом та долею
Рідний край!
Чарочки дзінь-дзінь…
Вип’єм, та й амінь.
Потім буки в руки —
Згинь, враже, згинь!
(Тьфу!)
1903 р.

ТВОЇ УСТА!..

І ти кляла!.. Твої уста,
Що про кохання говорили,
Посіла чорна клевета,
І ті уста… мене ганьбили!

Твої уста! Твої уста,
Що в поцілунках розцвітали,
Де сяла усмішка свята…
Мені прокльони посилали!

Нехай ти стала вже не та…
Чому ж вони не заніміли,
Твої уста? Бо ті уста
Ще не зів’яли, не змарніли!

Чернігів, 1906 р.

FIAT*

Тоді, як лишаюсь я сам,
В ті хвилини святого спокою,
Коли наді мною
Розкривається небо, мов храм, —
І там
Я чую, як співи
велебні лунають,
Як журно в небесних житлах
Херувими пречисті зітхають
В сльозах…
Коли я себе почуваю їх братом,
Таким чистим,
прозорим, крилатим,
З душею, як арфа чутка
І ніжно-вразлива,
Така
Чутливо-гучлива,
Що від подиху вітру бринить,
Зітхає, як пахощі
квітів таємних…
В ту мить
Почувань невимовних,
надземних
В людині святого єства
Я виймаю портрет її,
образ мого божества,
Я дивлюся, дивлюся без краю
І, мов любу дитину свою,
Тихенько гойдаю…
Цілувати не смію,
а тільки молю,
Благаю відчути,
як вірно, безмежно кохаю,
Люблю!
І співаю молитву-надію,
І мрію, і млію…
І вдивляюся знову
в коханії риси лиця,
І напруживши волі
останні зусилля,
В екстазі, в огні божевілля
Воскресить намагаюсь мерця!
І певен, що те, чого люди
Не можуть зробить,
Я силою чуда зроблю,
і вона буде жить!
Хай же станеться чудо!
Хай буде! Хай буде!

Чернігів, 1907 р.
_____________
* Хай буде! (Лат.)
СТАРЕ МІСТО

Тумани, тумани
над містом пливуть,
Як хвилі гойдаються сонні…
І клаптями тануть,
і лавою йдуть
Такі монотонні.

Завис олив’яний,
імлистий тягар,
Немов перегонна отара,
І давить, і тисне, —
із хвиль його хмар
Снується примара…

Зі сну потягаючись,
вийшов і став
Над містом
козак величезний, —
Немов Остряниця або Святослав, —
Старезний, старезний.

Чуб довгий послався
йому на жупан
І хвилями вус розпустився…
Стоїть, поглядає
мов сич дідуган,
Чолом похилився.

Щось ніби знайоме
в тім образі є —
Завзяте, міцне, бунтівниче…
Щось інше на вигляд,
а рідне, своє…
Лице робітниче!

У млі потопають доми, димарі,
Як витвори злої омани,
І сунуться,
сунуться тихо вгорі
Тумани… тумани…

Київ, 1912 р.

ГРОТЕСКИ
І. БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…
сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Довгождана, нездоланна…
Ось вона — Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля —
Вся земля
Їй виспівує: “Осанна!”

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В’ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

1912 р.

ТІНІ

Надходить вечір — і сірі тіні
Повзуть як змори в моїй хатині; Ступають злегка і так таємно
Про щось шепочуть в кутках, де темно; Ось тут зберуться, ось там розтануть, Знов сколихнуться і знову стануть, Немов бояться збудити лихо,
Що, десь упившись, дрімає тихо…
А в шиби дощик січе дрібненький,
Такий марудний, такий злиденький,
Як пісня старця про ту неволю,
Про ту голодну сирітську долю…
І плачуть шиби, холодні рами,
І ринуть сльози по них струмками… Душа самотна спустила вії
В німій задумі і в безнадії.
А перед нею в хиткім тумані
Пливуть малюнки, примари тьмяні, Лягають смуги, снуються тіні,
Мигтять уривки в повільній зміні.
Їх загадковість — химерно звинна, Візерунковість — свавільно плинна… …Велика брама, важкі засови,
Гидкі потвори, зловісні сови,
Безмежне поле і чорні круки,
До неба зняті в благанні руки,
Гірлянди квітів, лице богині…
І знову тіні, холодні тіні.
Хвилює пісня, немов зітхання,
Немов молитва без уповання…
В глухих акордах — мінорні тони
І журні дзвони, далекі дзвони… Хлюпочуть хвилі, шепочуть хвилі,
В тумані плинуть уривки милі:
Голівка Греза, ескіз Родена, Меланхолійний ноктюрн Шопена, Фрагменти вірша Сюллі-Прюдома, Псалми Верлена… Яка утома!
А в шиби дощик січе дрібненько,
А в серці туга…О моя ненько!
І плаче серце моє недуже —
Йому так тяжко, йому байдуже,
Чи то розумно, чи не розумно…
Все йде-минає… Як сумно-сумно…

Ростов над Доном, 1918

ВЕЧІРНІ АКОРДІ

Сховався в морі сонця диск,
Огненний диск,
І в небо кидає свій блиск —
Кривавий блиск.

Зітхають хвилі в сивій млі,
В холодній млі,
І лізуть тіні по землі —
Смутній землі.

Останній промінь сонця згас,
Померк і згас.
Надходить мій скорботний час — Вечірній час.

І зла товаришка моя,
Нудьга моя,
Стискає серце, як змія…
Ох, як змія!

Самотнє серце сльози ллє,
По краплі ллє,
А гадина ті сльози п’є,
Жагучо п’є.
Кому повім печаль мою —
Нудьгу мою,
Що в серці глибоко таю,
Давно таю?

Вечірня зірка з-за гори
Мигтить згори…
Гори ж, мій світоньку, гори,
Хоч не гори!

Таганрог, І4/ІХ 1918 р.

* * *

Припавши до дзбана
Любовних утіх,
Душа моя п’яна
Від пахощів їх.

Не смійся, кохана,
Сміятися гріх —
Ізольда Трістана
Не брала на сміх.

Варшава, 1920

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment