(Буття ліричного “Я” в поезії Миколи Вінграновського)
До 75-ліття з дня народження
Тарас САЛИГА,
доктор філологічних наук,
м. Львів
“Поетика Миколи Вінграновського, явлена світові, — пряме свідчення містерійної творчості, не підвладної адекватному аналізові ні алхіміків, ні вівісекторів од літературознавства чи критики. Таке явище як поезія М. Вінграновського, — без перебільшення, — внесок української літератури у скарбницю світового Слова. Це ставало зрозумілим за життя поета — він ніс у собі, на своєму високому чолі, на вродливому приязному обличчі слід поцілунку Творця, а коли пішов, його поетичний геній дедалі яскравіше освітлює ті вершини, що їх може сягнути рідне слово, мовлене не всує”1. Ці слова Валерія Гужви — глибокого знавця поезії М. Вінграновського, мовлені з нагоди 70-ліття поета, який до нього, на жаль, не дожив. У їхній образній епітетарності нема жодного перебільшення, тому вони є слушними не тільки через п’ять літ, що відтоді промайнули, а й назавше залишатимуться доречними.
У період творчого становлення “від глухоти і глупоти, від примітивізму мислення” таким як Вінграновський, продовжує В. Гужва, — “критика “ліпила” слизьке словечко формалізм і воно цвіло”. На що поет не без почуття гордості відповів:
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст.
Саме так він ще раз і на все життя потвердив свою громадянську і творчу суверенність, не приймаючи правил та законів соцреалізмівської “гри” в літературу. Він мав свій кодекс творчої честі, реалізовуваний не формальною, а органічною любов’ю до рідного народу, священним його духом, шевченківсько-довженківськими принципами творчості, які осягав та успадковував і по-вінграновськи розвивав.
У недавній сповіді перед читачами газети “День” Ліна Костенко про покоління шістдесятників сказала, що ті “Я”, котрі були цим поколінням, мали “спільні цінності та взаємоповагу” один до одного, і це творило “високовольтну лінію духу, яка проходить крізь віки… Не знаю іншого покоління, — після нас, — доповнила поетеса, — щоб так поважали один одного”2. Твір М. Вінграновського “Ніч Івана Богуна” зі збірки “Сто поезій” (1967) цю думку по-своєму потверджує.
Прощальний час надій прощальних!
Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт.
Єднаймося! Ми той є ґрунт
Подій майбутніх, вирішальних.
Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями.
І України знамено
Кричить і горбиться над нами.
Прозрімо ж, люди! Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала?
І наша воля нас зассала,
Нас, та у нашому човні.
“Я” М. Вінграновського з такими, як він творило “Ми” (“Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші // Що виросли з худеньких матерів // В саду порубанім. // Я знаю, не для тиші // Вулкани дивляться // Із наших юних брів”). Це “Ми” справді стало ґрунтом на той час “подій майбутніх, вирішальних”, а для нас, нинішніх, стали хронотопом уже минулого, якщо брати, скажімо, до уваги творення Української державності, Помаранчеву революцію і т. ін.
У деформованій радянській епосі за умов тимчасової хрущовської відлиги знову, як і у 20-ті роки, почало світати українським національним відродженням. Благословенне Богунове ім’я, як і битва під Берестечком сприяли національному пробудженню, розмикали лещата кремлівських заборон. Радянська панівна догматика губила до себе довіру. Оживали протилежні, повні глибинного історичного змісту ідеали: “Благословенна світлотінь // Судьби в щасливім одкровенні, // І многокрилля поколінь // В однім озоренім іменні”. “Озорене” ім’я Богуна і “многокрилля поколінь” усіх попередніх часів ставало духовним, морально-етичним імперативом покоління шістдесятників. У цьому ж сенсі М. Вінграновський апелює до свого покоління через постать Симоненкового “Я” у вірші пам’яті Василя Симоненка “Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі”.
…тиха клятва моя
На солонім плечі України
Мій Василю
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми
жодного слова брехні
жодного граму підступства
підлості
хитрощів
чи недовір’я
наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.
Внутрішня глибинна інтуїтивність, філософія його екзистенційних “Я” із загостреним неприйняттям скомплікованої буденщини суспільства у фальшиво підфарбованому його макіяжі виводило ліричного героя на “своєрідне метафізичне поле філософського вростання себе у довкілля й довкілля у себе” (Л. Тарнашинська)3, на поле сакрального служіння правді, хоч би якою ціною це давалося.
Плин часу крізь душу ліричного “Я” багатьох віршів поета у герменевтичних смислах — це історіософія української Душі, українського Індивіда, який є психологічно “виробленим” носієм типового і охоронцем національно-ментального. Про це М. Вінграновський й не натякає. Воно присутнє в матерії його вірша органічно, як існує у природі кисень (“Над чорнобривцями в саду // останнє яблуко висить. // Останній лист упав на чорнобривці вчора”; або: “Тут, перед хатою, де я колись ходив, // Зацвів для матері // Осінній сонях”; чи, наприклад: “Погасло на ніч світло, лиш Десна // Вустами темними // Свій берег п’є і хоче”.).
Природа — “силове поле” художніх візій не тільки лірики Вінграновського, а й поезії загалом. На думку Тараса Голованя, у поезії шістдесятників “високі цілі переносяться на природу, на всесвіт”, де “план природи не має самостійного значення”, а “підпорядкований планові ідеалів, включений у сферу поетового “Я”.
М. Вінграновський, за І. Дзюбою, і в поезії, і в прозі, “залишаючись собою, постійно “проростав” новими якостями, змінювався і раз у раз вибухав самовідкриттями”4. Його самовідкриття найбільше полягали в тому, що він завжди був присутній у всіх часових просторах. Можна жити і бути “відсутнім”. Крізь його сучасне протікало минуле і майбутнє. Те саме відбувається в природі, якої поза часом не існує, як поза часом нема людини. Його герой сприймає час у найрізноманітніших його виявах через ометафорену реальність природи, сповідальну інтимність, елегійно-медитативні заглиблення “у себе”: “Сидів і довго думав над собою // Блакитний вечір вдома навесні, // Тим часом як спливалася водою // Його зоря на темному веслі. // Я не скажу, що я — оце той вечір // В блакитнім одязі на зорях при воді… // Важкий вогонь мої закутав плечі, // Закутав так, що вже не рад собі…”
Хоч би про що роздумував ліричний герой, хоч би що говорив, усе це не зникає у безвість, бо в усьому цьому його особиста сутність і присутність у житті. Десь наче поза ним існує невидимий хронометр і фіксує, що “час себе по ниточці тороче”. Відомий дослідник творчості М. Вінграновського Володимир Моренець висловився, що ще в “Атомних прелюдах” в особі ліричного героя “зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сехвилинного…”, що його “…величезна духовна енергія вивільнилася й змела всякі перестінки в застарілому образі суспільного гуртожитку”5.
Поетове “Я” і риторикою емоційних експресій, і філософією його семантик “солідаризується” з “Ми”, але не тільки з “Ми”. “Ти”, “Ви”, “Вона”, “Наш”, “Мій” — це теж деперсоналізовані “Я”. Кілька прикладів, де в епіцентрі віршів названі займенники безпосередньо чи опосередковано уособлюють “Я” ліричного героя: “Я думаю, як і чиню…”; “Я тій сльозі сказав: не йди”; “Коло тебенько я — дивись”; “Я дві пори в тобі люблю”; “Ви чуєте? Ви чуєте — він спить”; “Ви, як стежка, кохана”; “Це ти? Спасибі… Я журюсь…”; “Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю”; “Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади…”; “Ти вся любов. Ти — чистота”; “Ти схожа. Дві краплі води”; “До нас прийшов лелека”; “Наш Василь іде”; “Не руш мене…”; “Вона була задумлива, як сад…”; “Моя молитва”; “Мій день народження — це ти…” та інш. А ось приклад, в якому поетове “Я” (у формі “Мій”) саркастично-викривальним гнівом наступає на “Ви”, що уособлює діаметрально-протилежний, контрастний йому світ:
П’явки із черевом китів.
Іхтіозаври кабінетів.
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів-катів!
Так, ви не звикли до хули,
Ви узаконились до гробу,
Ви за професію взяли
Любов до партії й народу!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,
Кривавсь своїх щедрот.
І дмухай в світ, і дмухай в людство,
В мій кукурудзяний народ.
“Мій кукурудзяний народ”… Глибшого аналізу цьому образові годі дати, як це зробив В. Моренець. “Цей образ, — каже він, — настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що відповідає більшому, аніж ним є замордований хрущовськими безумами народ 60-х. Він відповідає усьому українському родові в його незлобивому трудовому бутті. Це вже — інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали в поета щире громадянське обурення і були викриті в художньому акті”6.
Та “інша реальність” водночас і реальність суспільна, соціально-ідеологічна та морально-духовна, в якій живе ліричний суб’єкт М. Вінграновського. Це його щоденне життєве довкілля. Сказати, що це охудожнене довкілля олюднене, персоніфіковане — майже нічого не сказати. Це хіба лиш ковзати зором по зовнішній тканині вірша, бо ж зовсім не важко дати волю асоціаціям, де “ворон триста літ не міняє сорочки”, а “…вишнячок старий ще змалку забувся.., коли і ріс” чи уявно почути як “…сіра яблуня-обнога гукає гілкою листок” і т. ін. Значно складніше пояснити філософію субстанцій такого розмаїто-щедрого персоніфікування. Для Вінграновського-художника — це природний стан. Те, що для когось може бути домисленим, химерним, фантасмагоричним, надмірно-перенасиченим образною асоціативністю, для нього — іманентний світ, де казка у своїй міфологічній сутності перевтілюється на дійсність існуючу. Це реалістична умовність, в якій поетика цієї умовності виводить читача на поле медитативних роздумувань та висновків. Це “максималізм правдивості”, що завжди був творчою самовимогою митця. “Вінграновський, — каже Іван Дзюба, — химерує без стриму, але це не витівки самопід’юджуваної думки, а (здебільше) спонтанна гра уяви, пластичне саморозгортання образів. Це, можна сказати, міфотворчість Миколи Вінграновського… Міф у розумінні сучасної культурології — не довільна вигадка, не каприз нерозбірливої думки і навіть не первісне, донаукове пояснення явищ світу, а максимальне самовиявлення явища, події особистості, мовби розквіт їхньої самості”7.
Міфопоетична образність М. Вінграновського не з космополітичної, всезагальної міфології, а вкорінена вона на міфоуявленнях українського народу, на його психоментальних та естетичних засадах. Міфопоетичний світ для Вінграновського (як би сказав О. Ф. Лосєв) є “…енергіальне самоствердження особистості… випромінювання особистості”. Поет персоніфікує природу так, що фантастичне наче б зникає, втрачає себе і стає реальним — реальним тією мірою, коли вже немає жодних сумнівів: правда це чи ні? — бо реальне перед тобою, наяву.
У нього природа думає, відчуває, слухає… і бачить усе, що навколо неї діється. Вона сама — дійство. Ліричний суб’єкт весь у ній, а вона — у ньому. Це двоєдиність, цілість, органічність буття. До речі, це ще яскравіше проглядається у його прозі, ніж у поезії (“Вночі прийшла осінь, і вовк хмукнув на сизий листок ожини, хмукнув і сказав: “Ого-го!” Тоді він підняв лапу і лапою вмився. Промив очі, пострушував з себе листя, послухав свист синиці і знову ліг”). Персоніфікуючи природу: звірів, птахів, тварин, комах, тобто усе, що в ній живе, автор, як доречно зазначила Людмила Старовойт, — “не змінює засобів творення образів, залучаючи той арсенал, що використовується для творення людських характерів”8.Так людина наче дивиться на себе збоку, пізнає себе у моральному позитиві й негативі. Усе, що споглядає, над чим роздумує та що оповідає автор, пропущене через душу суб’єкта — виражає його емоційні реакції на середовище, в якому він перебуває. Це своєрідні імперативи моралі без “прикладного” пафосу, без зайвої риторики (“Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і — народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати…”).
Можна говорити про таку форму художньої синестезії, де між українським психоментальним ліричним “Я” і природою дихотомія відсутня, а панує органічний взаємоконтакт, абсолютне злиття. За філософськими категоріями К. Г. Юнга ліричний герой М. Вінграновського “ідентифікується” з націосередовищем, із його генетичним кодом, психомисленням, з успадкованою можливістю існування розвинутих уявлень, прихованих у глибині мозку як своєрідний “субстракт”, що потім у митця перетворюється на відповідне художнє мислення (“Серпень ліг під кущем смородини, // шепотів: дозрівай будь-ласка”; “В моїх руках гніздо складає птах, // Яєчко ронить в руки білоквіті”; “…квітів жовто-синя повінь // Біжить навшпиньках до Дніпра”; “…Вона тече в городі в нас під кленом, // і наша хата пахне їй борщем”).
Поет “добуває” з пам’яті сповнені міфологічної таїни дитячі враження і очима уже дорослого їх не спростовує, як якусь казкову нереальність, а навпаки цю дитячу “нереальну реальність” підсилює свіжою асоціативністю, додатковою, якщо хочете, уявністю, новими поглибленими смислами. Тому й річка, що тече неподалік од хати, чує запах борщу, а “сумний (поетів! — Т. С.) задум ходить біля вікон, шаблюкою у шибку шебертить” чи “…на колінах яблуні спить вітер” або “сміється заєць з морквою за вухом” тощо.
Пояснюючи слов’янську міфологію язичницького періоду у її зв’язку з народною поезією, Михайло Костомаров писав: “Спостерігаючи за природніми стихіями, подібними властивостям свого власного існування, людині було легко приписувати їм всілякі людські відчуття. Сходить сонце і пливе по небу, потім заходить за горизонт, і людина думає, що сонце подібно людині встає зі сну, рухається по небу, як людина простором землі, а ввечері знову лягає спати. Ніч і день міняють одне одного; йому уявляються дві постаті, одна світла, друга темна; одна йому благотворна, інша ставиться до нього не дружелюбно: світло йому освітлює шлях, а ніч заважає йому бачити небезпеки…”9.
Костомарова цитую не для того, щоб нагадати його пояснення народжень міфів, а з метою життя міфів, як вони у поезії живуть і яку роль у ній можуть зігравати. В епоху високих космічних цивілізацій, де все, що у ній є — ближче до міфічного, ніж реального, власне до такого, котре реальну, скажімо, дохристиянську, із розмаїтими божествами та уявленнями, міфологію заперечує, М. Вінграновський реставрує первісне, оживлює далекі містичні сутності, переадресовує їх у свою художню матерію. Для поезії вони мають неабияке значення: розбудовують духовний простір ліричного суб’єкта, онаціональнюють його світогляд. Новітнє та архаїчне, традиційне і модерне із “приплюсуванням” до фольклорно-етнографічного — це те, що у стильовій палітрі М. Вінграновського співіснує природно, ометафізичнює його лірику.
Інтимно-ліричний світ суб’єкта “Я” постає із глибинного фольклорного буття, із органічної його духовної плоті. Крізь лірику Вінграновського течуть народнопісенні кровоносні судини, тому зовнішнього офольклорнення образів майже не помічаємо, воно у внутрішньому “єстві” віршів. Запозиченими фольклорними образами із народною семантикою рясніє його поезія, але ці образи — не прикрашувальна “біжутерія”, що палахкотить кольоровими скельцями та й більш нічого. Для нього народнопісенна поетика має своє неповторне світло, ніжне тепло, що зігріває душу (“І ті вітри, що вимокли над степом // В печі над жаром сушаться й собі”; “На рябому коні прилетіла весна // Снігу сорок лопат їй прикидало плечі”; “Спи, моя дитино золота, // Спи, моя тривого кароока”; “Тополя вітром захитала // І зволоводився Дніпро”).
Ці поетичні вислови світяться народною образністю, але це світло не б’є в очі, бо його тут саме стільки, скільки треба. У кожному конкретному випадку вони являють собою, сказати б, етнографічно-сакральну функцію, романтизують ситуацію. А ось вирази: “Біля тебенько, коло тебе”; “Ти прилинь, прилинь, моя прилинонько”; “В білих льолях сплять лілеї, // чапленя на чатах”; “Красо моя, Вкраїночко моя” та “епітетні замальовки”: “твоє тихе ім’я вишневе”, “вишнева моя земле”, “вербове моє село”, “мій кукурудзяний народ”, “чорнобривий шлях”, “земля тополина” і т. ін. — це свідчення абсолютного художнього чуття, інтимізування поетичної розмови, в якій легко впізнати етнопсихічну ментальність мовця, якісь у найкращому значенні сентиментальні його риси, ліричність і щедрість вдачі.
Ліричний герой М. Вінграновського проживає найрізноманітніші ситуації і в кожній з них не губить морально-етичної гідності свого “Я”, не підгинає колін у найдраматичніші моменти, не хилиться перед властьімущими тоді, коли його сучасники вже б’ють поклони. Оцінюючи себе, він не перебільшує, але й не применшує. Він знає, чому каже: “Я накосив лиш нервів добрий сніп // Та вимолотив радощів півжмені”. При цьому своїм адресатам поет освідчується: “Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, // Як ліс у грудні свій листок останній”. Відповідь цьому — заголовок нашої розмови, що зі слів поета, при зміні “Мій” на “Його”: — Не одійде його голос, голос його не відлюбиться.
____________
1 Гужва Валерій. Незасклене вікно народу // Дивослово. – 2006. – № 11. – С. 50.
2 Костенко Ліна. Не судити, а думати! // “День”. — № 170-171, п’ятниця-субота, 23—24 вересня 2011 р.
3 Тарнашинська Людмила. Українське шістдесятництво. Профілі на тлі покоління. – Київ: Смолоскип, 2010. – С. 328.
4 Дзюба Іван. Історичний міф Миколи Вінграновського // Микола Вінграновський. Вибрані твори. У трьох томах. – Т. 2. – Тернопіль, 2004. – С. 5.
5 Моренець Володимир. Оксиморон. Літературні статті. Дослідження. Есеї. – Київ, 2010. – С. 121.
6 Там само. – С. 125.
7 Дзюба Іван. Історичний міф Миколи Вінграновського. // Микола Вінграновський. Вибрані твори. У трьох томах. – Т. 2. – Тернопіль, 2004. – С. 9.
8 Старовойт Л.В. // Науковий вісник Миколаївського державного університету. – 2007. – С. 118.
9 Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – Київ: “Либідь”, 1994. – С. 258.
“СІМДЕСЯТИП’ЯТИЛІТНІЙ ВІНГРАНОВСЬКИЙ” —
так називається прямоефірна передача з циклу “Радіоканал “Культура представляє”, присвячена великому поетові.
Відбудеться 15 листопада ц. р., у вівторок, о 17.00 у великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України (вул. Первомайського, 5-а, триповерховий будинок у дворі, метро “Кловська”).
У програмі презентація книги спогадів про поета “Маршал Вінграновський” (упорядник П. Вольвач).
До участі в передачі запрошені Д. Павличко, Б. Олійник, І. Драч, В. Базилевський, П. Мовчан, Л. Голота, В. Баранов.
Ведучий — Михайло Слабошпицький.
Довідки за телефонами: 044-239-92-25, 234-15-24.
