14 жовтня, на Покрову, в Інституті філології Київського національного університету імені Т. Шевченка пройшла IV Академічна дискусія “Спадщина Середньовічних Сходу й Заходу та європейська ідентичність України” у рамках проекту “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”, про що раніше вже писала газета “Слово Просвіти”. Перша дискусія у рамках проекту відбулася у вересні 2010 р. і мала назву “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом”. 1 грудня 2010 р. — друга дискусія “Розширюючи кордони, наближуючи периферію”. У квітні 2011 р. мала місце третя академічна дискусія “Націєтворча місія перекладу”. Протягом року в академічних диспутах взяли участь О. Пахльовська, І. Бондаренко, Є. Бистрицький, Ю. Кочубей, Ж. Ван Кеймюлен (Бельгія), М. Гош (Індія-Україна), І. Малкович, М. Стріха, Н. Висоцька, М. Прихода, І. Когут, значна частина науковців Інституту філології КНУ, різних інститутів НАНУ тощо.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, співкоординатор проекту
Григорій Семенюк, директор Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, д.філол. н., професор:
— Нині усталеним є погляд на українську ідентичність як на європейську у своєму осерді. Михайло Драгоманов, Леся Українка, Євген Маланюк, Микола Зеров вписали українську літературу в контекст духовної культури Заходу. Іван Франко, Агатангел Кримський, Михайло Грушевський показали генезу українства в загальносвітовому контексті, представили елементи східної та європейської традиції як органічні складники вітчизняної культури. Доба Середньовіччя в тому процесі є особливим періодом.
Про середньовічну Русь залишили свої згадки арабські письменники й мандрівники Ібн Даст, Альма Суді, Ібн Хаукаль, Ібрагім ібн Якуб; грецькі, візантійські історики VI—X століть Прокопій, Маврикій, Патріарх Фотій, Лев Диякон; західноєвропейські хроністи, науковці й мандрівники XI—XV століть єпископ Бруно Кверфуртський, Тітмар Мерзебурзький, Гільберт де Ляннуа, Альберт Кампензе, Роджер Бекон, Єронім Празький.
Прикметно, що візантійські письменники захоплювалися високим рівнем демократизму і культури на Русі. Так, Прокопій писав, що “тут з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади”. А Лев Диякон наголошував, що “русичі народ сильний, хоч і переможені, але вони не віддаються в руки ворогів. Якщо не мають шансу на порятунок, то встромляють собі у груди меча”. Єпископ Тітмар Мерзебурзький був вражений величчю середньовічного Києва. Він писав, що у столиці королівства (саме так він називав руську землю) понад 400 церков і люду несчисленна сила, що то місто велике і сильне.
Руський культурний простір прийняв багату християнську традицію — релігійну, політичну, книжну. Але наша середньовічна культура не стала компіляцією чужих здобутків, візантійських чи болгарських. Русь мала власну сильну основу, на яку нашарувалася візантійсько-болгарська система книжності, архітектури, політичної системи тощо. Візантійська домінанта для нас не була панівною, бо ми творили власну середньовічну традицію, що стала основою для майбутньої української нації.
Ми творчо сприймали й переосмислювали, наповнивши власним духовним змістом те, що приходило до нас і з Візантії, і з Європи. Київ почасти сам ставав новатором для середньовічної Європи, зокрема у книжності. Михайло Максимович правомірно наголошував, що середньовічна Європа не знає нічого, що могло б зрівнятися з нашими “Повістю временних літ”, “Словом о полку Ігоревім” і “Словами” Кирила Турівського. А Ярослав Мудрий своєю “Руською Правдою” зробив справжній прорив у тогочасній юриспруденції, приголомшивши Європу тим, що відмінив смертну кару.
Відтак середньовічна Русь самоідентифікувалася в Європі як незалежна держава у політичному, релігійному, культурному, юридичному, духовному вимірах.
Водночас і до Сходу інтерес українців завжди був і залишається великим. Східний світ помітний в українській мові, традиційному вбранні, численних мотивах у літературі та образотворчому мистецтві.
Особливий інтерес в Україні набуває епоха Середньовіччя саме як ключовий період для розвитку культур країн Сходу і Заходу.
Україна повинна долучитися до цих двох благодатних джерел і, можливо, тоді справдиться прогноз Миколи Хвильового, який вірив, що євразійський ренесанс розпочнеться саме на теренах нашої держави, охопивши і оновивши країни Сходу і Заходу.
Сподіваюся, що наш круглий стіл також сприятиме реалізації цієї амбітної мети, великої і стратегічної місії України між Сходом і Заходом.
Микола Жулинський, академік, доктор філол.н., директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
— Хотів би почати свій виступ зі слів Івана Павла ІІ, Папи Римського, який тут, у Києві, на стадіоні “Чайка” 24 червня 2001 року з такими словами звернувся до України: “Найсвятіше диво покрови України, ти від віків вказувала шлях християнському народові, продовжуючи сяяти над своїми дітьми. Допоможи їм, щоб вони ніколи не забували імені, тобто тієї духовної ідентичності, яку вони отримали при хрещенні”.
Я хотів би наголосити на словах “духовна ідентичність”. Ясна річ, Папа Римський мав на увазі одну з найважливіших в історії України і Східної Європи подію — прийняття християнства на Русі. Християнство відіграло унікальну роль у тому, щоб зближувати, шукати шляхи порозуміння між різними культурами і, головне, надзвичайно сприяло формуванню не тільки духовної, а й національної ідентичності.
Не можемо не згадати ідей Григорія Сковороди, його думки про республіку духу. Чи славетного Петра Могили, який проголосив ідею екуменізму, християнської єдності всього культурного світу. Більше того, він сформулював концепцію синтезу східнослов’янських і західноєвропейських культур.
Отже, в нас для розмови, для дискусії є серйозна базова основа, яка заглиблена не тільки у середньовіччя, а ще в глибші часи. Тому для України сьогодні проблема європейської ідентичності, переконаний, передовсім пов’язана з формуванням національної ідентичності. Бо без базової основи, без національної ідентичності не можна говорити про європейську ідентичність. Бо культурна інтеграція України у велику Європу неможлива без набуття і духовної, і національної ідентичності.
Ми маємо дуже важку і непросту кількасотлітню спадщину, це колоніальна залежність, прикутість України до інших культур, недержавне існування українського народу. Воно спричинило до розриву історичного мислення, до втрати цілісного уявлення про національну культуру, яка, як відомо, не мала можливості розвиватися на всіх рівнях свого органічного самоздійснення. Але саме культура здатна надати інтегральний імпульс та історичний контекст інтеграції України до великої Європи. А що це означає? Це передусім рівень знань суспільства. Це науково-технічний, науково-технологічний і науково-інформаційний розвиток. Це фундаментальні, базові цінності і традиції. Це національно-культурний генотип. Це, по суті, український цивілізаційний образ.
Ці фактори надзвичайно важливі. Вони визначають сьогодні образ кожної країни, кожної нації у ХХІ столітті. Але ж ми бачимо, що наша внутрішня трансформація, модернізація надзвичайно повільна. І це зумовлено багатьма причинами, про які сьогодні не говоритиму.
Наша мета — рівноправний діалог культур. А його можна творити, коли ти міцно стоїш на своєму національному фундаменті, коли маєш базову основу, ту систему базових цінностей, яка дозволяє виходити на такий діалог і вести його рівноправно. Наша розмова тому важлива, що ми повинні ці базові цінності чіткіше для себе уявити і зрозуміти, як творилося відкриття, по суті, Європи, але відкриття Європою нашої України. Бо перше відкриття було не стільки Європою Київської Русі, як Київська Русь відкривала Європу. І це дуже цікавий момент, тому що саме наша Київська Русь була тим державним утворенням, яке, можемо говорити, на теренах Європи було одним із наймогутніших, найрозвинутіших держав. І тоді творився той культурний діалог, тоді формувалася духовна ідентичність, без якої немислимий наш діалог з Європою.
Християнський фактор у цих питаннях дуже важливий, оскільки держава, як і наша сьогоднішня Україна, не може існувати без світоглядного, морально-етичного фундаменту. Ми повинні на чомусь базуватися, народ повинен мати віру. Без віри народ не набуває гідності, а без гідності немає нації, держави. Тому сьогоднішня проблема нашої країни — це те, що Україна не володіє системою тих ціннісних орієнтацій, які б давали нам можливість дивитися на себе з гідністю, і водночас базувати на цих цінностях наш діалог не тільки з Європою, а з цілим світом.
Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор Національного університету державної податкової служби України, зауважив: “Українська культура не могла засвоїти все те творче, що було у Візантії, оскільки зустріч відбулася в досить “непідходящий” час, коли Візантія вже втратила свою культуротворчу місію на величезному ареалі, коли вона наближалася до свого розпаду і занепаду”. Ішлося про те, що “історична зустріч” Київської Русі та Візантії відбулася пізно, коли остання вже пережила найвищий культурницький злет.
Володимир Бурега, кандидат теології, кандидат історичних наук, проректор Київської Духовної Академії, зазначив: “Ще в ХІХ ст. можна було натрапити на такі форми сприйняття спадщини Київської Русі, мовляв, за часів Київської Русі не те що годі казати про просвітницьку діяльність, а й у ній взагалі навряд чи можна знайти грамотність. Хоча й дослідники визнавали важливу роль “Слова про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, але все одно зазначалося, що про питомі здобутки київськоруської спадщини не може бути й мови. Зміни відбулися після праці князя Є. Трубецького “Умозрение в красках”, яка пролила світло на іконопис того періоду. І все-таки дослідники вважали, що в писемних пам’ятках не можна дошукуватися чогось питомого, що засвідчувало б самобутність цього культурного ареалу. “Стародавня Русь, як писали, “богословстувала” мовчки”. Лише протягом ХХ століття дослідники зруйнували ці стереотипи і вказали на високу книжну культуру Русі. Скажімо, коли писали житіє Преподобного Феодосія, то свідомо орієнтувалися на палестинські зразки, а не на єгипетські. Рецепція інокультурного досвіду була усвідомленою”. В. Бурега згадав працю А. Тойнбі про доволі ірраціональну у своїх методологічних засадах теорію викликів, які в різний час штовхають людство до звершень, хоча часом можуть і не знаходити суспільної реакції, а тому так і залишаються непоміченими.
Спадщина середньовічного часу активно переосмислюється й у ХХ столітті, трактати Григорія Нисського актуальні й сьогодні, зазначив пан Бурега. Саме в дусі теорії викликів науковець трактував бурхливий розвиток братських шкіл, появу Острозької Біблії, заснування Петром Могилою Київської академії. Аналогічні процеси століттями раніше мали місце в Західній Європі та були пов’язані з потребою реорганізації католицької церкви, протистоянням протестантів і католиків тощо. В історії культури творчий синтез завжди постає відповіддю на виклик, інакше маємо лише “охоронну традицію”, яка не має перспектив для розвитку.
Андрій Баумейстер, доцент кафедри філософії Національного університету ім. Т. Шевченка, звернув увагу на те, що в науковій думці (і, на жаль, цей погляд маємо навіть у працях С. Аверинцева) побутує судження про “провінційність і вторинність могилянської схоластики”, тобто тих філософських традицій, які існували у старій Києво-Могилянській академії. Дослідник нагадав, що однією з важливих функцій західноєвропейського університету була публічність і дискусійність, які дали можливість дійти істини шляхом логічного обґрунтування засновків у власних судженнях. Сьогодні в університетах України важливо відроджувати цю потребу в критичних судженнях. Завдання сучасних університетів — “займатися науковою в живому контексті”.
Руслана Демчук, доцент кафедри культурології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, окреслила основі риси ідентичності, яка була сконструйована в Київській Русі. Дослідниця зазначила, що в дискурсі візантійського богослов’я відбулося розчинення християнського дискурсу. Була створена міфологема руського народу, яка підкріплювалася теорією про прихід Христа в народ християнський, руський. Відлуння міфологічного дискурсу Святої Русі наявні і в козацькому фольклорі.
Юрій Пелешенко, доктор філологічних наук (Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України) зазначив, що “Київська Русь була макроцивілізацією”. Науковець звернувся до аналізу “Повісті про Індійське царство” і місце цього тексту в історії української культури. Професор Оксана Сліпушко (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) окреслила основні риси давньоруської літературної спадщини та передумови виникнення християнства на Русі. Знаний дослідник іконопису і мистецтва Дмитро Степовик, професор, доктор мистецтвознавства, філософії та богословських наук, завідувач відділу Інституту фольклористики, мистецтвознавства та етнографії НАН України, вказав на найважливіші віхи в історії Середньовіччя. Він звернув увагу аудиторії на неприпустимість об’єднання Церкви та держави, оскільки світська влада завжди містить у собі елемент гріха; на боротьбу за київський престол за часів Русі, основні риси бароко в літературі й мистецтві, важливість ренесансних рис в українському малярстві. Дослідник українського сакрального мистецтва також наголосив на тому, що в українській мові, відповідно до орфоепічних норм, потрібно писати Євангелія, а не Євангеліє (московське нав’язування, оскільки головне слово в словосполученні “блага звістка” має жіночий рід). Тобто, наприклад, маємо писати Пересопницька Євангелія.
Професор Леся Звонська (Інститут філології КНУ імені Т. Шевченка) звернулася до теорії “ad origines”, вказуючи на необхідність вивчати межі значень античних понять, що становлять теперішню “концептосферу” гуманітаристики. В середньовіччі ці поняття знаходили нове потрактування, але саме обізнаність із античними джерелами допоможе сформувати науковий погляд “на природу речей”. Перекладач Юлія Джугастрянська (Київський університет ім. Б. Грінченка), куратор номінації “Романи” на “Коронації слова”, звернулася до аналізу середньовічних тем, мотивів і сюжетів у сучасній масовій літературі, а також у жіночих романах, які мають кількатисячні наклади.
Наукова дискусія виявилася надзвичайно плідною і важливою для студентської аудиторії, оскільки зруйнувала стереотипи про культуру Середньовіччя. Ішлося про висвітлення складних проблем медієвістики, які доводять потужне коріння української культури, одвічний її діалог між Заходом і Сходом.
