Юлія ЗАКУТНЯ
Нещодавно над Повітрофлотським проспектом Києва висів червоний плакат із неоднозначним написом “Да, мы будем говорить по русски”. Власне, отакий, без дефіса, і мав вигляд глас вопіющого з транспаранта, оформлений, здається, як реклама одного з алкогольних брендів.
Панове, будете, то будьте, але навіщо свої амбіції декларувати всьому місту? Адже достеменно відомо, що якщо ви такі затяті русофіли, то ніхто із вас тієї любові до східного сусіда не виб’є навіть нагайкою. Та вибивати ніхто й не збирається.
Це нам, скромним мешканцям, які своєю Батьківщиною вважають Україну, треба повсякчас повторювати: “Так, ми спілкуємося і спілкуватимемося українською!” Може, тоді розтане крижане серце тих владців, до яких належить, зокрема, генконсул РФ у Сімферополі В. Андрєєв, котрому, як недавно з’ясувалося, замало російської мови й російських шкіл у Криму.
Наша юна і вічно жива насправді нікуди не згине і від таких закидів кількість її носіїв не зменшиться (може, навіть навпаки), однак якою її передаватимуть із уст в уста — це питання. Мене непокоїть проблема культури мови. У моєму затишному Луцьку, де кожен із пелюшок і плаче українською, таких запозичень і кальок можна наслухатися — аж вуха в’януть. Що вже казати про культ суржику, наприклад, у Полтаві. Мені благодатний матеріал для порівняння дає Інститут журналістики, де зібрався колоритний люд з усієї України. То, спілкуючись із однокурсниками, помічаємо цікаві діалектизми, то дивуємося з якихось слів. І, що цікаво, освічені студенти зі сходу або півдня часто спілкуються літературною краще, ніж носії мови: вони вдома розмовляють російською, тому не знають українського сленгу й далекі від суржику.
Не подумайте, ніби я не розумію, що мова повинна постійно змінюватися й поповнюватися новотворами, це цілком закономірно. Я обожнюю колоритне слівце, навіть якщо воно не є нормативним, а також полюбляю дублювати українською англійські вислови. Тільки ж за що мені отой огром химерного плетення слів, що ним повниться Київ? Узяти хоча б рекламу. Окрім згаданого на початку трагікомічного (бо неправильно написаного) твердження, скрізь висять різноманітні картинки з елементарними мовними помилками. Існує навіть такий метод привертання уваги: зробив ну дуже вже очевидний ляп, рекламуючи товар або послугу, — запам’ятався краще. Знайти грамотний рекламний текст дуже важко. Часто хочеться маркером виправити помилку. Або зініціювати такий собі флеш-моб граматичних консерваторів: ходити містом і ті помилки замальовувати. Але ж це, панове, вандалізм і каратиметься він згідно з законом. Та що безграмотна реклама — це неповага до мене, а отже, порушення прав людини, усім байдуже.
Так само неповагою є всюдисущі мовні штампи, безграмотні ЗМІ, погано відредаговані книжки, навіть кальки в офіційних документах. Між іншим, існує правило, що коректор не може виправляти помилки у законах.
Мене і багатьох моїх знайомих зачіпає, панове. Мова — це одежа для думок, сказав хтось із відомих. Так, як светри, сукні, джинси — одяг для тіла. То чого неохайно вбрані люди викликають наше “фе”, а ті, хто бездарно розмовляє, не отримують жодного осуду?
Із таким обуренням я зустрічатиму День української писемності й мови і слухатиму виступи різних людей 9 листопада, які, мабуть, укотре (з одного боку) сипатимуть дифірамби нашій калиновій і солов’їній, а з іншого — щиро непокоїтимуться її теперішнім станом. Очевидно, будуть і ламані промови російськомовних осіб. Хай би вже не знущалися над обома мовами і говорили хоч однією, ріднішою, але грамотно, для чого клоунада з показовим використанням державної мови?
Так, послуговуйтеся українською, російською, караїмською чи хоч староболгарською! Тільки робіть це грамотно і не зазіхайте на мовні права інших, особливо коли йдеться про письмові документи, доступні широкому загалу. Більшого мені як носієві мови наразі не потрібно.
