ВІЗІЇ БОЖОГО ПОЛЯ

“Мої роботи, — каже Андрій Антонюк, — писалися упродовж усього мого життя, а зроблені швидко”. Проте усім, хто бачив їх, очевидно: художні полотна цього митця не вимірюються його — окремо взятим — життям, його — окремо взятою — долею — вони завдовжки у цілі століття й епохи. Перед нами золотий Міф людства — світ, що сам себе засіває насінням, — чистий, первісний, сакральний. Світ, занурений у запаморочливо глибокі часові пласти, вдивляючись у які осягаєш суть речей. Він не стільки бачений, як відчутий… світ на рівні інтуїції. Мимоволі при осягненні цих полотен згадаєш відомий парафраз Пікассо про те, що справжній живопис — заняття для сліпих, позаяк художник малює не те, що фіксує очима, а те, що бачить внутрішнім зором.

Марія КУЧЕРЕНКО

“Дякую, що ви прийшли до мого друга. Це не моє свято — це свято Миколи”. Такими словами звернувся Андрій Антонюк на відкритті своєї виставки, що відбулося днями в Державному музеї Т. Г. Шевченка, позаяк присвятив її своєму товаришу з дитинства, духовному побратиму Миколі Вінграновському, якому нині мало б виповнитися 75 років. “Я встигну долюбить…” — обіцяв він усім нам, щирим поціновувачам його поезії. Ось уже сім років немає серед нас, на цій землі живущих, Поета, але його поетичне слово, наснажене незмірною любов’ю, таке потужне, таке нерозтратне, що нічого дивного, коли воно, скоряючись закону збереження енергії, мимоволі своєю енергетикою перетікає в художні полотна іншого митця неперебутнього таланту і з того енергетичного вибуху на наших очах постає інший — сакральний — світ, освячений молитвою української матері “за живих і мертвих, за друзів і ворогів…”
“Не даремно Альфонсов завше шукав аналогів: художник—поет, — сказав на відкритті виставки відомий письменник, літературознавець Михайло Слабошпицький. — Бог звів їх — Миколу Вінграновського та Андрія Антонюка — не з різних кінців України. Уявіть на хвилю, який талановитий український народ! Якби ми мали ще й таких талановитих політиків, увесь світ танцював би під нашу дудку”. І справді, зостається лише подивуватися щедрості української землі, котра, попри нерозумну долю явила з однієї географічної точки одразу два таланти європейської величини, які стали духовним переломленням (за аналогом переломлення променя) один одного. Картини Андрія Антонюка такі ж неповторні, енергетичні, прозорі, наснажені любов’ю, як і поезія Миколи Вінграновського. Це спільна радість буття, спільне торжество життя, спільне світло душі. Це сила двох. “Поета очі — це вітчизни очі”, — мимоволі спливають рядки Миколи Вінграновського, коли зупиняєшся у німому зачудуванні перед полотнами з красномовними назвами — “Очищення вод”, “Золота кутя”, “Поклоніння Землі і Воді”, “Та, що запалює зорі”… Твори Майстра сповнені таких потужних енергетичних потоків, що ті вже не в змозі втриматися у визначеному для них просторі художнього полотна і змушені у своїм нестримі посягати на територію матеріального — нехитрої картинної рами, перетворюючи у своїм натхненні навіть її — через цятки світла, такі подібні до живих світлячків — на маленькі шедеври. “Світ Миколи Вінграновського (так само, як і Андрія Антонюка. — М. К.) прилучає до великої таємниці, — сказав у своєму короткому слові того вечора поет Павло Вольвач. — Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”.
Отож прислухаймося… “Країно чорних брів й важких, // повільних губ, темнавих губ, // що їх не процілуєш, // Як тепло ти лежиш! // Як тепло ти німуєш! // І понад нами місяць-однолюб!” Чи не правда — від того освідчення в любові, від того сплеску почуттів серце калатає аж десь біля горла. Чи можна було б сказати проникливіше, ніж сказав світлої пам’яті поет Микола Вінграновський. Те дивне відчуття безмежності між, здається, найглибшим у цілому світі небом і такою ж найнеохопнішою широчінню степу, який приховує сліди не однієї людської цивілізації, залишається на все життя. Отак і живеш із тим неохопним простором, із тим безмежжям у серці, не в змозі його ані втримати в собі, ані приборкати. “Тут ми бігали дітьми, тут, у степу, знаходили шматки метеоритів… ми тримали в руках їх…” — схвильовано розповідав на відкритті виставки Андрій Антонюк. Той спогад і досі тепліє і міниться різними барвами у його душі, яка в дитинстві причастилася до великої таємниці буття.
Андрій Антонюк — “народоперший”, як сказав би його духовний побратим — народжений у самий розпал війни — 13 жовтня 1943 року на Миколаївщині, в Богополлі, що його ще любовно називають Божим Полем. Тоді цю землю, окуповану румунськими військами, називали Трансмістрія. На все життя дитяча пам’ять зберегла окремі штрихи повоєнного буття, кривулясті вулички єврейського кварталу з лише однією українською хатою — їхньою, Антонюків, а ще оту полюбовність і теплоту, яка існувала між ними та єврейськими родинами. “Навчався в українській школі, названій на честь єврейського письменника Шолома Алейхема”, — посміхається у вуса митець. Ось такі дивні, чи то пак кумедні, реалії життя. Дивно і те, що Андрію Антонюку та Миколі Вінграновському випало ходити до однієї школи Первомайська. Усе життя митець з особливою вдячністю згадує свого вчителя української мови і літератури Василя Петровича Вознюка.“Саме він навчив мене любити святе рідне слово і не зрікатися його за солодку чару гіркоти”. Візії Божого Поля, що постають з полотен митця, були б неможливі без цього причастя, бо ж, як відомо, “спочатку було Слово”, бо це та духовна субстанція, яка обрізає-обкраює навколо душі “космічний хаос”.
За радянських часів, коли Андрій Антонюк перебував, м’яко кажучи, у глибокій непошані в соціалістичної культури, його стиль назвали неофольклоризмом. Однак тріщать по швах прокрустові рамки такого визначення, коли твій дух налаштовується на духовний Космос цих полотен. Манера письма митця глибоко неповторна, так би мовити, антонюківська, з лише їй притаманною синкретичністю. Щось від наївної народної іконографії на склі, щось від традиції притчі з її тяжінням до порушення пропорцій та зосередженням на знаку-символі (ріка життя, колиска, вервечки якої губляться в небесах, арка, що з’єднує світи…).
Малярські візії митця сягають глибинної генетичної пам’яті. І в центрі цієї духовної світобудови Жінка—Мати—Земля. Те глибоке переконання в домінуванні жіночого начала підсвідомо закріпилося ще в дитячій пам’яті, з якої митець черпає світло своєї душі. “Мама і бабуся — все від них і малюється, — каже митець. — Я ж нічого не вмію”. Виховувала бабуся на основі народної моралі. “Ти в школі арифметику слухай, а іншого я тебе навчу”. У спогляданні її розписів хатньої печі інтуїтивне відчуття краси, гармонії набирало чітких обрисів. А гармонія — це спокій, це природне ставлення до речей… Якщо життя не просвітлене вірою, душу заселяють сутінки. “У мене немає страху ні перед проблемами життя, ні перед смертю”, — каже Андрій Антонюк. І як не повірити, коли стоїш перед його полотнами у потоках живого світла, і те феєричне сяйво наповнює тебе дивною, нез’ясовною радістю, якої тобі ще мить тому так бракувало.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment