ЛІТОПИСЦІ РУСИ-УКРАЇНИ

Олександр БУЛИГА,
директор Рівненського обласного краєзнавчого музею

Продовження.
Початок у ч. 44 за 2011 р.

Працю Нестора за часів Володимира Мономаха було передано в Михайлівський Золотоверхий монастир, і далі над літописом працював місцевий ігумен Сильвестр. Третім редактором “Повісті…” вважають сина Мономаха, князя Мстислава. З плином часу Несторів твір доповнювався новими подіями. Так, Видубицький ігумен Мойсей довів події літопису до 1199 року. Останні 80 із них розповідають про життя Київської землі. У зв’язку з цим Мойсеєва праця дістала назву “Київський літопис”.
Традиція літописання зберігалася не тільки в Києві. Так, до наших днів дійшов твір, відомий як Галицько-Волинський літопис. Події у ньому відтворені від початку ХІІІ ст. до 1292 року і розповідають про життя Володимиро-Галицької Русі. Дослідники вважають, що над складанням літопису працювало в певній послідовності не менше п’яти редакторів, їхні імена нам не відомі. Хоч історик    В. Татищев пише про волинського літописця ігумена Нифонта, не вказуючи, проте, на джерело, з якого він дізнався про це ім’я. Можливо, саме Нифонт був першим волинським літописцем? А творці Галицько-Волинського літопису були вже продовжувачами його справи.
Про традиції літописання у Волинській землі свідчить і так званий Іпатіївський літописний звід (XIV ст.). Він включає в себе “Повість временних літ”, яка доведена до 1117 року. Другу частину складає Київський літопис, третю — Галицько-Волинський. Дослідники стверджують, що Іпатіївський список (кодекс) волинського походження. Свою назву він дістав від імені Костромського Іпатіївського монастиря, де переховувався, скопійований близько 1425 року.
Іпатіївський літописний звід під назвою “Літопис Руський” 1989 року вийшов сучасною українською мовою. Здійснив цю фундаментальну роботу Леонід Махновець, який, подібно до давніх літописців, залишив українцям розповідь про їхнє минуле, про події, що відбувалися від середини ІХ до кінця ХІІІ століть.
Після Нестора, Сильвестра, Мойсея, Нифонта літописання традиційно творилося у монастирях. Укладачами літописних текстів були православні ченці, які записували події у хронологічному порядку по літах (роках). Укладаючи літописи, вони намагалися цікаво розповісти про події, що минули, дати їм свою оцінку.
Особливого розмаху літописання набувало в часи виникнення загрози нападу на рідну землю різних завойовників. Саме в цей час звернення до героїчного минулого слугувало політичній меті — згуртуванню усіх сил суспільства на боротьбу з ворогами. Літописні твори складалися відповідно до вимог доби бурхливих подій. Складачі літописів, переважно ченці, які в більшості були вихованцями Острозької академії, Київської та Львівської колегій, наприкінці XVI—на початку XVII ст. створили велику кількість літописних праць.
Так, у Густинському монастирі біля Прилук побачила світ цікава літописна пам’ятка, яка серед дослідників визнана як Густинський літопис. До нас дійшов пізніший список, зроблений 1670 року ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як свідчить передмова, Лосицький був не творцем літопису, а лише його переписувачем. Авторство літопису приписують Захарії Копистенському — вихованцю Острозької академії.
Автор Густинського літопису вважає своїх предків, слов’ян-русів, дуже давніми мешканцями Європи. Назви “Рос”, “Росія”, “Россія” вживаються відносно усіх мешканців Києворуської держави. Взагалі, в літописі частіше використовується етнонім “Русь” або “Руська земля”, який стосується у ІХ—ХІІІ ст. переважно, а в оповіданнях про XIV—XVI ст. лише південноруських, власне українських земель.
Відтоді як Москва стає відомою в літописних джерелах, автор Густинського літопису князів північноруських називає не інакше, як “князі московські”. Так, князя Андрія Боголюбського літописець називає московським, хоч справді він так не величався. Часто Москвою автор називає все Володимиро-Суздальське князівство, а під Руссю розуміє руські землі на середній течії Дніпра. Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо), князя Володимиро-Суздальського, літописець також називає князем Московським, а князів Подніпров’я — князями руськими.
Із цього можемо зробити висновки, що в XVII ст. літописці розрізняють землі Київські й Московські. Перші, південноруські, називають за їхньою давньою, споконвічною назвою — Русь, яка об’єднувала предків сучасних українців та білорусів, а других — за назвою північноруського міста Москва, яке, поставши у ХІІ ст., виступило, на противагу Києву, політичним центром, який почав протистояти давній Руській столиці та об’єднував навколо себе предків майбутніх росіян.
Називати Північну Русь Московією автор починає з 1169—1170 рр. — з часу захоплення Києва військами Андрія Боголюбського. Саме з цього відрізку історії літописець дедалі чіткіше розрізняє Русь (українсько-білоруські землі) і Московську землю, тобто північноруські території, які Московськими стали зватись у XIV ст., а тенденції їх відокремлення літописець відзначає за два століття перед тим.
Автора Густинського літопису можна вважати й першим істориком українського козацтва. Саме у його праці вперше порушується тема про початки козацтва. Попередниками козаків густинський літописець вважає “бранелюбний народ русскій”, який прославив себе давно в битвах із печенігами, половцями, татарами. У розділі “Про початок козаків” автор із захопленням говорить про козацтво, розповідаючи про козацькі походи на турків, татар і про те, як козаки обирають свого ватажка, як живуть, чим займаються. З часу Густинського літопису тема, хто такий козак, як і коли виникло козацтво, стала у центрі уваги українських дослідників аж до XVIIІ ст. — часу ліквідації козацької вольниці в Україні.
Густинський літопис — найбільш цінна пам’ятка історичної думки першої половини XVII століття. Мова твору близька до народної, української. Отже, і з погляду лінгвістики ця історична пам’ятка заслуговує на увагу.
До представників духовенства у написанні літописів у XVII ст. долучаються і світські особи, переважно освічене міщанство та козацтво. Сьогодні всім відомі літописи Самовидця, Граб’янки та Величка. Проте ще довгий час за монастирями залишається провідна роль у продовженні літописної традиції.
У цей період в Україні було створено низку коротких монастирських літописів. Серед них Межигірський, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Межигірському монастирі. У рукопису він містить опис місцевих подій на Київщині та Волині з 1393 до 1620-го року. В іншому варіанті списку він охоплює і подальші події — від 1608 до 1700 рр. Вважають, його складачем був настоятель Спасо-Межигірського монастирського собору Ілля Кощаківський. У літописі головна увага зосереджена на козацьких рухах, і тому твір становить значний інтерес для пізнання історії козацтва.
Історія українського козацтва відображена й на сторінках Підгорецького літопису (у заголовку ще йменується “Синопсис”), який у науковий обіг увів Іван Франко. Під час однієї з виставок рукописних пам’яток України у Львові (1890) письменник звернув увагу на невідомий до того часу рукопис і надрукував про нього невелику розвідку.
Останньою з відомих літописних пам’яток XVII ст. монастирського походження є літопис Леонтія Боблинського. Про укладача літопису знаємо, що він був ченцем Видубецького монастиря, де й почав свій твір, закінчивши його 1699 року після переходу в Іллінський монастир у Чернігові. Як і в попередніх літописах, тема козацтва одна з головних. В оповіданнях “Про Івону, господаря Волоського”, та “Повісті про Підкову, господаря Волоського” розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавських воїнів та українських козаків із турецькими військами біля Дунаю. Боблинський докладно описує і розгром турків у першому та другому чигиринських походах 1677—1678 рр.
Наприкінці XVII ст. літописні твори втрачають своє колишнє значення, поступово перетворюючись на фундаментальні історичні праці. Освічених українських церковних діячів приваблюють нові проблеми, зумовлені новими політичними обставинами, пов’язаними з переходом України до складу іншої держави — Московського царства.
Саме в цей період відбувається безперервний рух діячів православної церкви в Москву. Такий інтенсивний процес “культурного єднання” не міг не позначитися на розвиткові суспільно-політичної думки в Україні. Вона відображалась і в історичних творах. У них одним із головних стає показ спільних джерел походження русів та московитів, їхня боротьба за об’єднання під рукою московського царя.
Одним із таких творів є “Кройніка” ігумена Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря, який водночас був і ректором Київської академії, — Феодосія Сафоновича. Головною добою є Києворуський період. Брак матеріалу про предків русичів Сафонович пояснював тим, що “рус шаблею, а не пером бавлячись, писати не знаючи по паперу, тільки по головах або хребтах. І де прилучилося, шаблями пишучи, не описами своїх старовічних княжат імен”.
Описуючи події києворуської історії, Сафонович детальніше зупиняється на історії південноруських князівств. Це не завадило йому бути об’єктивним щодо епізодів, що мали стосунок до Північної Русі. За Сафоновичем, усі нащадки Володимира Святославича та Володимира Мономаха, хоч би у якій частині Київської Русі вони панували, були рівнодостойними. Після занепаду Києва (1240) автор вважає Галич другою столицею, а галицько-волинських князів — нащадками великих князів Київських. Підкорення українських та білоруських земель великим князівством Литовським хроніст пояснює наслідками монголо-татарського нашестя. Серед князівських династій часів Литовського панування Сафонович на перше місце ставить волинський рід князів Острозьких. Виступи козацтва кінця XVI — першої половини XVII ст. розглядаються насамперед як релігійний рух. “Кройніка” була популярним свого часу твором, свідчення цього — велика кількість її списків та редакцій.
Ще більше за “Кройніку” Сафоновича — понад 30 видань — витримав історичний твір “Синопсис”, написаний у Києво-Печерській лаврі. Його автором вважали лаврського архімандрита Інокентія Гізеля. Цей твір став першою працею, де українська історія викладається у зв’язку з історією Московського царства. Автор літопису керується типовою для тодішньої не української, а московської історіографії концепцією про споконвічність самодержавного ладу в Росії, про успадкованість монархії Київської Русі Руссю Московською. Входження України до складу Московського царства він тлумачить, як повернення її земель під високу скіпетроносну руку московського монарха. Тенденційний добір джерел і побудова історичного матеріалу підкорені обґрунтуванню прав Москви на володіння Україною.
Кінець XVIIІ ст. знаменує закінчення церковного літописання, яке поступається місцем історичним повістям, мемуарам, світським літописам, діарушам (щоденникам), офіційним запискам. У майбутньому окремі священики, монахи продовжують пошук невідомих і маловідомих сторінок з історії держави, краю, міста чи села.
Тож бачимо, що від найдавніших часів вивченням історії України займалися духовні особи. Це невипадково, саме вони були найосвіченішими людьми свого часу. Досліджуючи історію українського народу, вони намагалися донести до сучасників та нащадків імена визначних осіб, зберегти пам’ять про найбільш значимі події. Літописці розуміли потребу збереження зв’язків різних поколінь, вважаючи, що знання історії є такою ж необхідністю, як знання законів Божих. Наші літописці, як і “батько історії” Геродот, намагалися прослідкувати історичні події, вони вважали, що історія повинна навчити майбутні покоління.
У ХХІ ст. набутки літописання, що збереглися, стають у пригоді не лише професійним історикам, а й тим, хто цікавиться минувшиною України, хоче заглибитися у ту давнину, дізнатися про життя наших предків. Можливість зробити це ми маємо завдяки подвижникам-літописцям, їхній невтомній праці, піклуванню та турботі про всіх нас. Пам’ятаймо й славного Нестора, його труд не марний. Послідовники літописної спадщини бережуть і шанують традиції, закладені в минулі епохи, імена своїх попередників.

КОЗАКАМ БЕЗ ПИСАРЯ — ЯК БЕЗ ГЕТЬМАНА
Якщо нам відомі перші козацькі гетьмани, то імена перших козацьких писарів загубились у круговерті історичних подій. Це пояснюється й тим, що майже на всіх паперах, що виходили від військового писаря, який мешкав на Січі, ми ніде не зустрічаємо його підпису чи імені.
Лише раз під час польського сейму в Острозі січовий писар підписався на листі: “Іменем усього товариства, війська його королівської милості запорізького низового, що при нас є, Андрій Тарасенко, писар війська його королівської милості запорізького низового, власною рукою”. Звичайно, писар у кінці документа писав формулу: “Атаман Кошовий зо всім старшим і меншим низовим Войска Запорожского товариством” разом із прізвищем кошового, якщо той був неписьменним, якщо ж ні, формулу та прізвище дописував кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була саме чорнильниця у довгій срібній оправі (каламар), яку він під час військових зборів тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо.
На Січі при кожному військовому писареві був помічник, виборний військовий підписарій і іноді кілька осіб “канцелярських різних службовців”, але справжньої канцелярії в писаря Запорозької Січі не було. З’являється вона вже в часи гетьманської держави, де вся адміністративна влада творилася за прикладом січового товариства, в якому кошовий, осавул, суддя та писар становили військову старшину. “Коли визначився склад запорізьких властей, — вказує Дмитро Яворницький, — не можна сказати через відсутність точних даних”. Припускають, що чин кошового існував уже в XVI ст., тоді як чину військового писаря тоді ще не було.
Посада військового писаря була й у реєстровому козацькому війську. Ще у 1637—1638 роках Богдан Хмельницький був писарем цього війська і вів листування від його імені. Ставши гетьманом, використовував писарський досвід у керівництві новоствореної адміністрації та дипломатичних переговорах. Козацький літописець Самовидець характеризував Хмельницького як “козака росторопного в ділах козацких воєнних і у писмі біглого”. З початком виступу Хмельницького (1648) в лави його армії поряд із міщанами, селянами, дрібною шляхтою вступали й колишні київські спудеї, частина з яких займала посади писарів різних полків та канцеляристів.
Можливо, саме таким спудеєм раніше був і Самійло Зорка, про якого ще один козацький літописець Самійло Величко пише, що він був секретарем у Хмельницького, родом із Волині. Саме його діаруш, як вказував Величко, він використовував при написанні свого літопису. Постать Зорки є досить загадковою. У тогочасних актах не залишилося згадок про нього. Тому дехто з дослідників вважав його вигадкою Величка, інші вважають, що іменем Зорки прикривався інший автор. Сам же літописець пояснює, що діаруш Зорки зберігався в його товариша Сильвестра Биховця, військового канцеляриста, і саме його використав Величко.
У своєму літописі він пише, що коли Хмельницький прибув із Чигирина до Січі, були на коші два дуже добрих писарі. Обоє в справі писарській мастаки, володіли досконало слов’янською і польською мовами. Старший був Стефан Браславський, а молодший — Самуїл Зорка з Волині. Старшого залишили на коші, а молодшого відпустили з Січі разом із Хмельницьким. Зорка протягом усієї козацько-польської війни залишався за писаря та секретаря при Хмельницькому, “про всі розмови й учинки достеменно знав і все просто й досконало описав у своєму діаруші”, — вказує Величко. Тож можемо припустити, що Зорка перебував у штаті канцелярії Війська Запорозького, де й написав свій щоденник. Існування Зорки визнавали М. Костомаров, М. Максимович, В. Антонович, О. Лазаревський, Д. Багалій, В. Липинський та інші історики.
Апарат козацького управління, зокрема й військової канцелярії, складався в ході визвольної війни. Про це свідчить реєстр Війська Запорозького. У ньому зафіксовано писарів окремих полків та сотень: полк Канівський — “Герасим Савич писар”, полк Корсунський — “Іван Демкович Креховецкий писар”, сотня Прилуцька — “Петро Кончицкий писар”.
У часи козацько-польської війни була створена Генеральна Військова канцелярія. Керівництво діловодством у ній здійснював генеральний писар. Створена в роки визвольної війни, за давніми традиціями, що збереглися з часів Київської Русі, а також на досвіді Запорозької Січі, польського та литовського правління Генеральна військова канцелярія діяла до ліквідації гетьманщини (1764 рік). Вона готувала документацію з різних питань державного та суспільного життя. Документи мали різноманітні назви й були чітко визначені щодо форми. Найбільш поширені — універсали, угоди, договори, привілеї, інструкції, статті.
Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар, якого часто називали “гетьманівським канцлером”. Штат канцелярії складався зі старших канцеляристів і служителів (підписків, протоколістів, реєстраторів, копіїстів, товмачів, повитчиків). Якщо в запорозького писаря відзнакою влади була чорнильниця, то в гетьманській державі атрибутом писаря — клейнодом була державна печатка. Ім’я першого писаря Запорозької Січі не знаємо, зате достовірно відомо, що першим генеральним у гетьманській державі був Іван Виговський. Ще наприкінці 30-х — на початку 40-х років століття він керував справами земського Луцького суду, потім служив писарем при польському комісарові. Тут познайомився з чигиринським сотником Б. Хмельницьким. У битві під Жовтими Водами Виговський, що воював на боці поляків, потрапив до татарського полону, звідки його й викупив Б. Хмельницький, зробивши своїм генеральним писарем. Цю посаду Виговський займав дев’ять років, аж до смерті гетьмана.
Посаду генерального писаря в різний час займали також Степан Гречаний, Карпо Мокрієвич, Сава Прокопович, Андрій Базилевич, Василь Кочубей та інші. Високоосвіченим генеральним писарем був Іван Груша. Збереглося понад 30 листів, написаних Грушею латинською та польською мовами. Почерк Груші різниться від письма інших писарів: він дуже дбайливий, охайний, каліграфічний, його легко розпізнати серед десятків інших. Груша був не просто канцеляристом, а політичним діячем. Він писав за дорученням гетьманів, вносив своє власне оформлення, добираючи відповідні яскраві вислови.
Листи, що виходили з генеральної канцелярії до різних російських установ та окремих державних діячів, писалися тодішньою українською мовою, яку в Росії називали “белорусским писмом”. Характер мови і графічні особливості письма вимагали перекладу цих листів на тодішню російську мову, що позначалось у таких випадках словами: “Список с листа белорусского писма”.
У козацькі часи в Європі писали сепією-барвником, добутим із головоногих молюсків (каракатиць). Для деяких вельмож виготовляли чорнило із порошку дорогоцінного каміння, а в королівських канцеляріях до рідини для написання додавали навіть золото.
Лікар Анатолій Пастернак дослідив, що в Україні в той період найпоширенішим було чорнило з бузини. Його виготовляли за таким рецептом. Стиглі ягоди м’яли, заливали водою (найкраще дощовою), кип’ятили, через 15—20 хвилин рідину зливали в інший посуд, додавали чистої води і ще раз кип’ятили. Так чотири-п’ять разів. Одержаний розчин настоювали ніч, а наступного дня переливали у чистий казанок і знову кип’ятили на маленькому вогні, постійно перемішуючи, поки фарба не набуде концентрації рідкої сметани. Потім її розливали у пляшки, додаючи у кожну (щоб чорнило довше зберігалося) часточку залізно-купоросної чи галунової потрави. Перед використанням фарбу наполовину розводили водою — і чорнило було готове. Воно не розчинялося під дощем, не вигорало під сонцем.
Як свідчать козацькі чорнильниці, зокрема й екземпляр, знайдений 1975 року під час археологічної експедиції Рівненського обласного краєзнавчого музею (керівник Ігор Свєшніков) на місці Берестецької битви(1651), козаки виготовляли різнокольорові рідини для писання. Віднайдена срібна чорнильниця, на відміну від відомих козацьких похідних каламарів, стаціонарна. Вона складається з трьох циліндричних чашечок із трипелюстковою покришкою на шарнірі, прикрашеною зверху виступом з кільцевим потовщенням. На звороті покришки латинські літери “І” “О” “С”. Найімовірніше, на думку Ігоря Свєшнікова, це початкові літери назв окремих видів чорнила, що були у циліндриках: Іncaust (чорне чорнило), Ocrae (червоне чорнило) Cynober (чорнило жовтого кольору). Розмір чорнильниці — 8,5х9,5 см, висота — 6 см. Чорнильниця знайдена із залишками канцелярії Війська Запорозького. Поруч були фрагменти двох свинцевих каламарів.
У музеях України зберігаються кілька козацьких похідних каламарів, що нагадують довгий вузький пенал. Їх козацький писар носив на поясі. Берестецький екземпляр був в якійсь канцелярії та використовувався для написання документів різнокольоровим чорнилом. Зокрема вохра використовувалось для написання початкових літер дипломів, універсалів та інших особливо важливих документів. Ігор Свєшніков вважає, що знахідка належала до обладнання канцелярії Війська Запорозького і разом з іншими речами була винесена з намету писаря Війська Запорозького Івана Виговського, який у цей час разом із Богданом Хмельницьким був захоплений у полон татарами.
Також при написані різноманітних документів козацькі писарі використовували й інші кольори. Зелену фарбу одержували з листя бузини або польового хвоща, синю — зі стебел плавуна пупововидного, пурпурову — з ягід крушини крихкої, і коричневу — з її кори. А чорнилом не тільки писали, а й використовували з лікувальною метою. Так, найкращим засобом від бешихи (рожі) було чорнило, виготовлене з дубових горішків та чорниці. Бузинове пили, додавши столову ложку меду при застудах та нежиті. Ним же виводили лишаї, різноманітні захворювання шкіри. Миючи голову, до води козаки додавали чорнило з вільхи та дубових горішків, тому і мали міцне волосся. До речі, відомостей про лисих козаків не маємо, лише про голених.
Використовували козаки перо для писання і при лікуванні. Анатолій Пастернак вказує, що січовий писар за потреби своє перо використовував і як медичний інструмент. При опіках запорожці брали дерев’яний попіл, вугілля з дубових та липових дров, змішували з такою ж кількістю несоленого розтопленого здору, а тоді пером для писання наносили ліки на рану. Кращого медичного інструмента годі придумати.
При складанні своїх обов’язків генеральний писар повинен був передати державну печатку новообраному писареві. Так, 1660 року на Корсунській раді генеральний писар Семен Голухінський мусив покласти печатку, яку вручили Павлу Тетері, що зайняв його посаду. Самійло Величко описує, як 1700 року Василь Кочубей зрікався уряду генерального писаря: “Здав із себе той уряд писарський, поклавши публічно перед гетьманом на очах усієї старшини, в гетьманській столовій кімнаті, печать військову, подякував гетьманові і всій старшині”.
Щодо печатки Війська Запорозького, то вона була округлою, спочатку меншого, пізніше більшого розміру. Печатки Богдана Хмельницького в діаметрі мали 32—37 мм, одна печатка Розумовського — аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці, ліва рука підтримує рушницю, правою вперся в бік; на лівому боці висить шабля. Тільки на печатках Брюховецького та Ханенка козак у правій руці тримає спис. Довкола печатки йшов напис. На найстарших печатках, до середини XVII ст. був напис “Копия Войска Запорозкого”, під польською владою — “Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого”, під московською владою — “Печать Царского Величества Малой Росіи Войска Запорозкого” (деколи в іншому порядку).
Запорожжя мало свою печатку, теж із козаком на гербі, з тією різницею, що побіч козака стоїть спис, котрий “воїна знаменує, який сторожить”. Напис: “Печать Славного Войска Запорозкого Низового”. Різні запорозькі паланки мали свої печатки з різними знаками, такими як коні, олені, птахи, шаблі, списи, стріли тощо.
У справі місцевого управління Кіш Запорозької Січі підпорядковувався Генеральній канцелярії. З початку XVIII ст. право гетьманської держави та запорозької громади у виборі козаками військової старшини став обмежувати російський уряд. Сталося це після виступу Івана Мазепи. Вірним справі гетьмана був його писар Пилип Орлик. Вихованець Києво-Могилянської Колегії, пізніше займав посаду писаря Київської митрополії. З 1700 року працював у Генеральній Військовій Канцелярії. З 1706 року став генеральним писарем та найближчим помічником І. Мазепи. За межами України був обраний гетьманом, склав першу Конституцію України.
До останньої хвилини життя з наказним гетьманом Павлом Полуботком залишався його генеральний писар Семен Савич. 1724 року обидва померли після довгих мук та страждань у Петро-Павлівській фортеці, куди їх відправив Петро І.
Запорозькі низові козаки, які проживали на Січі, не дуже дослухалися вимог російського уряду, і майже до кінця свого політичного життя самовільно обирали гетьмана, суддю, писаря та іншу старшину. Ну, а почерк січового писаря був добре відомий не тільки російському цареві, а й турецькому султанові та кримському ханові. Саме епізод написання листа турецькому султанові зобразив на своїй відомій картині художник Ілля Рєпін, що образ козацького писаря писав із Дмитра Яворницького.
Останній писар, що був на Січі, на прізвище Глоба, розділив долю кошового Петра Калнишевського. Після зруйнування Січі 1775 року російські війська обох узяли в полон і більше не повернули в Україну.
Такими складними були життєві шляхи козацьких писарів — головних гетьманських помічників, які нерідко після чорнильниці та печатки отримували до рук гетьманську булаву. Від писаря до гетьмана — таким шляхом ішли Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря, П. Орлик. Писарював Петро Дорошенко, що у реєстрі 1649 року значиться гарматним писарем Чигиринського полку. Тринадцять років писарем Чернігівського полку був Іван Скоропадський.
Завдяки досвіду, здобутому на посаді писаря, багатьом із згадуваних гетьманів вдавалося вирішувати різні політичні питання. Нерідко влучно написане послання чи лист мали вагоміше значення, ніж перемога на полі бою. Не випадково запорожці стверджували, що козакам без писаря, як без гетьмана.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment