Олег СКРИПКА: «РІЗНОПЛАНОВІСТЬ — ВЛАСТИВІСТЬ МОЄЇ НАТУРИ І «ВВ»

4Олег Скрипка — український музикант і співак (діапазон від фольк-року до джазу), композитор, лідер гурту “Воплі Відоплясова”, громадський діяч, організатор музичних фестивалів “Країна мрій” і “Рок Січ”. А ще у його доробку мюзикли (“Вечори на хуторі поблизу Диканьки, “Попелюшка”), озвучування мультфільмів (у норвезькому мультику “Карлсон, який живе на даху” його голосом розмовляє Карлсон).
Приводом для зустрічі з Олегом Скрипкою стала непересічна подія: в столичному Палаці спорту 20 листопада відбудеться шоу-панк-ревю з космічним присмаком під назвою “25 років на орбіті”.
“ВВ” підтримають на сцені німецька панк-рок-діва Ніна Хаген, білоруси “Ляпис Трубецкой”, росіянин Гаркуша, українці Юрій Здоренко та гурт “Grader”, Олександр Піпа та “@traktor”, “Бумбокс”, Ноггано, Лесь Подерв’янський, “Gorchitza” і заслужений академічний Ансамбль пісні і танцю Збройних сил України.
Олег Скрипка напрочуд самобутній і, певно, найкреативніший і найукраїноцентричніший артист.

Володимир КОСКІН

— Я пам’ятаю, як Ви починали. Це були виступи самодіяльного гурту, в складі якого співав-стрибав Скрипка-вулкан із баяном, згодом — із трубою. Тепер Ви — справжній професіонал, який пройшов вогонь, воду і мідні труби. У чому полягають Ваші внутрішні зміни?
— Я піддався загальнолюдській еволюційній трансформації як будь-який виходець із Радянського Союзу. Уявляв себе листочком із дерева в бурхливому потоці буття: мене кудись несе по перекатах, камінню, кудись викидає, і все це — чудово. Життя, мов пригодницький фільм. Були якісь бажання, здібності, я їх реалізовував у межах того потоку.
— Та одного разу взяли в руки вітрило…
— До речі, класна метафора… Річка винесла до Франції. Там, спілкуючись із різними людьми, побачив, що є істотна відмінність між мною та європейцями. Я ніяк не міг вербалізувати її суть. Коли у нас не виходила робота в студії, то я сам задавав тон і напрямок руху. Тобто бурхливий потік, вітер і човник той самий, однак треба брати вітрило і починати плисти власним курсом, навіть проти вітру.
Окрім “ВВ”, я створював сольні проекти, фестивалі, отже, формував себе як особистість. Найбільше ми здатні змінити себе, а потім уже світ змінюється навколо нас. Ця основна трансформація почалася понад десять років тому й відбувається досі.
— Хто є Олег Скрипка?
— Я відповів би по-філософськи: “Я — ніхто”, бо людина, як і Всесвіт, — це пустота, з якої може випірнути будь-що. Різноплановість — властивість моєї натури і “ВВ”. Спочатку ми співали різні за характером пісні, а тепер узагалі “скачемо” по стилях і жанрах, змінюючи образи й іпостасі. Ти є ніхто і ти є все, якщо талановитий і працелюбний.
— У царині жанрів і стилів Ви всеїдний, без обмежень і табу?
— Мусить бути демократія. Нічого не треба забороняти. Усе можна грати, аби воно було потрібно комусь, крім тебе, тому що творчість не егоїстична, вона потребує виходу до публіки. Ти шукаєш слухача-споживача свого культурного продукту, потребуєш аудиторії, постійно тестуєш: потрібно це людям чи ні.
— Тут є небезпека потурати забаганкам публіки. Андрій Кузьменко (гурт “Скрябін”) зізнається: “Я відверто клею дурня, але це купують, і слава Богу”. Є чимало митців, які тягнуть публіку не вгору, а вниз…
— Оце і є егоїзм: прагнення подобатися за будь-яку ціну. Якось спілкувався із попсовими співаками. Вони казали, що слухають дуже вишукану музику, називали світових виконавців найвищого ґатунку. Запитав: “А чому самі непотріб співаєте?” — “Бо це хаває публіка”. Тобто “звізда” вважає, що вона високого рівня (“я собі кум, пан і король”), а люди — бидло, їм треба давати щось примітивне.
— Це, мовляв, для душі, а це для публіки…
— То проблема не тільки певних виконавців, а й українців загалом. Чому Україна не може реалізуватися як держава стільки століть? Чому українці не можуть відбутися як особистості? Чому постійно шукають винних і весь час чимось незадоволені? Чому поважають, люблять і слухають музику інших народів і не слухають своєї, не знають власної історії, не носять свого одягу, не розмовляють рідною мовою?
Усе просто — не можуть дозволити собі самоповагу. Це примітивний базовий комплекс меншовартості. Коли людина почне з дитинства себе поважати, вона запитає: “Хто я? А що мені подобається? Ким би я хотів бути? Куди маю рухатися?” І тоді можна вивчити і мову, й історію, спілкуватися з гідними людьми, слухати якісну музику, ходити на чудові концерти тощо. Тут ще може бути момент самоорганізації: треба знайти аргументацію, за що я можу себе поважати.
Українці — мрійники і романтики. Це чудово, але щоб романтизм дав конкретний результат, варто сконцентруватися на певному завданні. Отака трансформація у мене відбулася на Заході. Певно, мені поталанило, що це сталося саме у Франції. Бо французи концентруються на деталях: вони ставлять собі завдання, аналізують його, розбивають на етапи і кожен чітко виконують. Виявляється, це не важко: розбити глобальне завдання на маленькі кроки. До речі, Франція з тих країн, де не так багато попси.
— Чому?
— Тому що французи себе поважають. У них виховання дитини й внутрішній діалог людини починаються із самоповаги. Вони цікавляться культурою всіх країн світу, освічені, інтелектуальні. Повага до французької національної культури навіть не обговорюється — це не предмет дискусій, диспутів, ніде навіть слова не почуєш про те, чи потрібна французька мова. Це у них закладено у генах на рівні ДНК, це в крові, в серці. Ось чому французький націоналізм такий глибинний, базовий і працює на націю, яка існуватиме тисячоліття.
А ми багато століть перебуваємо на межі існування, тому любов до рідного не у всіх однакова. Але нам є з кого брати приклад. Навіть за складних умов радянщини ми все одно мали гарних представників українства: Іван Миколайчук, Володимир Івасюк, Павло Загребельний, Олесь Гончар, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микита Хрущов…
— Навіть Микита Хрущов?
— Так. Персонажі різні й ставлення до них різне, але в дуже складних умовах вони хоч і фігурували як представники радянської культури і державності, та базово були українцями, на рівні, так би мовити, хромосом.
— Чим український рок відрізняється від російського?
— Тим же, чим українці відрізняються від росіян. У нас розвинена сердечна чакра, тобто емоційна, там, де перебуває дух. А в них розвинені дві чакри: низька — агресії, і висока — ментальна. Росіяни дипольні, тому їх постійно перевертає. У музиці — агресія і сила, в словах — імперативність-наступальність, а серця не вистачає. Музика — це серце, як не крути. Недарма філософи і митці кажуть: треба співати серцем. Тому наші виконавці сильніші, але програють у конкуренції, бо не вистачає агресії. Наш соціум сьогодні потребує агресії, без неї тебе просто не помітять. Базарний натовп треба розштовхувати ліктями.
Окрім поїздок із потужними турами по Україні треба створювати культурний контекст. Нинішній контекст, у якому живемо, надто посередній, на жаль. Потрібно об’єднати однодумців, створити певний мистецький прецедент, який трансформує культурний процес так, що зверне на себе увагу людей, котрі насправді цікавляться конкретною живою музикою, а не “фанерою”.
— “Країна мрій” — якраз спроба створити контекст?
— Уже не спроба, а вдало створений контекст, який реально працює. Переоцінити вплив фестивалю “Країна мрій” важко. В Україні вже маємо ультрамоду на етно, стало модно ходити у вишиванках, розвивається гончарство, кераміка, різьбярство. Багатьох виконавців після виступу на “Країні мрій”  починають запрошувати на різноманітні мистецькі заходи й концерти. У програмах інших фестивалів плеяда наших виконавців активно бере в них участь, а тон задаємо ми.
— Ви періодично порушуєте плин свого творчого життя, експериментуєте, влаштовуєте якісно нові імпрези. Яких несподіванок можна від Вас чекати?
— Є новий джазовий проект. Я зібрав джаз-бенд “Забава” з молодих фахових музикантів, які в джазі вже утвердилися. Майже перед усіма рок-музикантами постає питання: “А що далі?” Рок — це здорово, а наступні кроки? От я і заспівав джаз, випустив альбом (це такий собі мікс із ретро-джаз-кабаре, української ліричної пісні, французького шансону та класичного рок-н-ролу). Тепер хочу ще проїхати Україною з туром. Це поки що мрія, я не бачу форми, в якій її реалізувати.
Я виконав пісні Богдана Весоловського, який жив в Україні до війни, а потім подався в Торонто. У ХХ столітті після Володимира Івасюка це людина № 2 — за талантом, кількістю і якістю пісень. На них виросло не одне покоління діаспори, і ось  тепер вони прозвучали в Україні.
Побутувала думка, що українського джазу не існувало і не існує. А виявляється, є чудові автори, талановиті виконавці, багата історія. Богдан Весоловський — композитор високого рівня, його ліричні пісні про кохання  вражають. Маю надію, що у них буде красиве майбутнє.
— Хотілося б, щоб у Вашу орбіту потрапила творчість талановитої Квітки Цісик, яка рано пішла з життя. Вона цікава мелодійною романсовою основою. Є вже фестиваль у Львові її імені, в якому беруть участь представники діаспор і своєрідно її інтерпретують. А Ви дуже поліфонічний, і на музичному небосхилі була б цікавою зустріч двох зірок — Олега Скрипки і Квітки Цісик. Це можливо?
— У мене є ідея започаткувати фестиваль українського романсу, об’єднати різних виконавців. Є співаки, які виконують українські романси історично правильно, першоджерельно. Найпопулярніший твір XX століття “Очи черные” — романс романсів, написаний Євгеном Гребінкою. Існував український варіант — первинний, на жаль, він не зберігся.
Було б чудово назвати такий фестиваль “Очі чорні”, але для цього потрібні час, енергія і партнери. Я звертався до телеканалів із пропозицією втілити такий серйозний проект українського романсу, але ідею треба несамовито проштовхувати, бо це ж не солоденьке дешеве шоу. Але якщо все грамотно зробити, то резонанс був би на  всю країну, яка вміє співати серцем.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment