УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОС НА ДНІСТРІ

dsc03377
Іван Драч, Михайло Ратушний, Іван Заєць, президент Придністров’я Ігор Смирнов, голова Спілки українців Леонід Ткачук та посол Сергій Пирожков

МИР ПІД ДУЛАМИ БРОНЕТРАНСПОРТЕРІВ
Так само, як Дніпро ділить Україну на Правобережжя і Лівобережжя, Дністер ділить Молдову на західну правобережну частину і східну лівобережну, прилеглу до України. Проте, на відміну від України, де ці дві частини майже рівні, Лівобережжя Дністра, Придністров’я, — це приблизно восьма частина Молдови, чия територія 33 тисячі квадратних кілометрів (разом із Придністров’ям) рівнозначна площі кожної з двох найбільших областей України — Одеської чи Чернігівської. Придністров’я ж має понад 4 тисячі квадратних кілометрів. Утім, Придністров’я доволі густонаселене: понад 500 тисяч осіб, але це теж одна восьма частина мешканців Молдови. Щодо національного складу ПМР: приблизно по 30 відсотків молдаван, українців і росіян, решта — болгари, гагаузи, інші національності.
Історія самопроголошеної і ніким не визнаної Придністровської Молдавської Республіки починається з 1990 року, тобто ще за СРСР. Національно-демократичні сили Молдови, насамперед Народний Фронт, відкрито повели боротьбу за незалежність республіки. У Молдові рух за незалежність ґрунтувався на ідеї Великої Румунії — у республіці відкрито проповідували ідею приєднання Молдови до Румунії. Це стало першим фактором, що призвів до розриву. Другий фактор — економічний. Придністров’я володіло майже 40 відсотками промислового потенціалу республіки. Причому ця економіка була міцно пов’язана з прилеглою Україною, Росією, інтегрована в СРСР. Політична та бізнесова еліта Придністров’я (прокомуністична і прорадянська) пішла на розрив із Молдовою: 2 вересня 1990 року на з’їзді депутатів місцевих рад була проголошена Придністровська Молдавська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Тирасполі як окремий суб’єкт СРСР.
Напруга між Кишиневом і Тирасполем наростала. Її піком стала кількамісячна війна між двома республіками 1992 року. На цей момент СРСР розпався, Молдова і Придністров’я проголосили незалежність.
Найкривавішими були події в Бендерах. Тут загинуло кількасот осіб, зокрема й цивільне населення. Утім, Молдова програла: ПРМ підтримала Росія. На території Придністров’я дислокувалася 14 армія Збройних сил СРСР, потім Росії.
У липні 1992 року “під патронатом” Росії і за її гарантій було укладено мирову угоду між Молдовою і ПМР. Війну було зупинено. Але ситуація уже майже 20 років невизначена. Війська Росії, а їх чимало, стоять і досі у Придністров’ї, під приводом захисту величезних і ще не евакуйованих військових арсеналів колишнього СРСР. Для недопущення нового кровопролиття в республіці є міжнародні миротворчі сили, насамперед російські й українські військові.
Провалилося кілька планів об’єднання Молдови з Придністров’ям, власне, мирне повернення республіки в молдовське лоно. Останнім був план президента України Ющенка, що передбачав величезну автономію, самоуправління Придністров’я і право виходу зі складу Молдови в разі приєднання останньої до Румунії. Кишинів погодився на цей план. А Росія і придністровське керівництво — ні. Натомість 2006 року тут було проведено референдум, на якому 97 % придністровців висловилися за незалежність ПМР із подальшим входженням її до складу Російської Федерації. У краї відкрито сповідують й ідеї можливого приєднання Придністров’я до України, враховуючи історію, етнічний склад, і те, що з 1924 до 1940 року вся Молдавія (такою тоді була назва) разом із Придністров’ям була автономною республікою в складі УРСР. З майже 200 тисяч українців Придністров’я 130 тисяч мають громадянство України.
…Над Дністром стоїть оманлива мирна тиша. Красномовний прояв цього ми бачили на виїзді з Бендер на Тирасполь. На околиці міста стоїть пост миротворчих сил: наїжачені бронетранспортери, солдати з автоматами. А пообіч кипить буденне життя невизнаної держави.
Принагідно кілька журналістських спостережень. Українську мову добре розуміють усі, хоч би до кого ми зверталися у громадських місцях. А ось почуєш мову нечасто: міста зрусифіковані (а саме в містах мешкає дві третини населення краю). Живуть бідненько. І ті 15 доларів (120 гривень), які Росія чомусь доплачує кожному пенсіонерові, їм не зайві. Дешеві в магазинах і на ринках хіба що садовина і городина, що й не дивно у цьому благодатному краї. Але хліб, масло, м’ясні й молочні вироби дорожчі, ніж в Україні. Республіка має власну валюту — придністровський рубль. Він на третину дешевший за гривню: за долар дають 10,5 рубля, за гривню 1 рубль 30 копійок. На купюрах від 1 до 25 рублів зображений Суворов, який тут майже національний герой, бо відвойовував ці землі у Туреччини. А на купюрі в 50 рублів — Тарас Шевченко.
НАШІ ЄДИНОКРОВНІ
БРАТИ
Отож ми приїхали на святкування 20-річчя Спілки українців Придністров’я. Очолював делегацію України (нас було 28 осіб) голова УВКР Михайло Ратушний. Товариство “Україна—Світ” представляв його голова, Герой України Іван Драч, частий гість в українців республіки. Депутат Верховної Ради, перший заступник голови УНП Іван Заєць приїхав як член Президії УВКР. Були також офіційні представники Міністерства закордонних справ і Міністерства культури і туризму України, які на урочистостях зачитали вітання українцям ПМР від міністрів К. Грищенка і М. Кулиняка. У Тирасполі до нас приєднався Надзвичайний і Повноважний Посол України в Молдові Сергій Пирожков. Були у нашій делегації представники влади Тернополя, міста-побратима Тирасполя, науковці, співаки й музиканти Національного академічного хору України ім. Верьовки.
Святкування відбувалося за участю президента Придністровської Республіки Ігоря Смирнова, тривало тиждень. Напередодні нашого приїзду в Тираспольському державному університеті пройшла наукова конференція, присвячена українцям Придністров’я. Університет носить ім’я Тараса Шевченка, а на його подвір’ї встановлено пам’ятник Кобзареві.
У Тирасполі, в Палаці Республіки, який є урядовим закладом, зібралися делегації від усіх восьми національно-культурних товариств Придністров’я: “Червона калина” (Тирасполь), “Вітчизна” (Бендери), ім. Тараса Шевченка (Кам’янка), “Промінь” (Дубосари), ім. Богдана Хмельницького (Слободзея), “Поділля” (Рибниця), “Стожари” (Григоріопіль), “Промінь” (Дністровськ).
20 років тому представники кількох із цих щойно утворених товариств провели об’єднавчий з’їзд і створили Спілку українців Придністров’я, яка зараз носить ім’я Олександра Бута. Це був перший голова Спілки, журналіст, депутат Верховної Ради Молдови, палкий поборник української справи. Він загинув за нез’ясованих обставин у квітні 1998 року, і цю смерть пов’язують із його активною громадською роботою на ниві українства. Нині Спілку очолює Леонід Ткачук, авторитетний громадський діяч, свого часу мер Бендер. Пан Леонід був душею святкувань, добрим ангелом нашої делегації, за що йому щиро вдячні.
Учасників урочистостей вітав президент Придністров’я Ігор Смирнов, який, до речі, за кілька днів до цього відзначив 70-річчя. Читав вітання українською. Президент відзначив зусилля української громади зі збереження своєї національної ідентичності, а також внесок у зміцнення державності республіки.
На святі представники Спілки розповіли про добрі справи українців. Їх чимало. Діє кафедра україністики в університеті, є українські школи й гімназія. У фойє Палацу розгорнуто виставку робіт народних майстрів. Видається газета “Гомін”. Були численні виступи, вітання, нагородження відзнаками Придністров’я і України. Дві цитати з виступів на урочистостях.
Михайло Ратушний: “Ви, українці Придністров’я, не діаспора, ви — автохтонне населення, яке мешкає на давніх українських землях”.
Іван Драч: “Де він, той край українського світу? Він безмежний. На Далекому Сході, на острові Ітуруп, я зустрів українського дядька, котрий пас коней. Виявилося, колись його заслали до Сибіру з Чернігівщини. Потім він подався ще далі на схід. І каже мені: “Бачите оту сопку? Не думайте, що у неї якась японська чи китайська назва. Ні, один наш український військовий назвав її, і ми всі так називаємо, — сопка Богдана Хмельницького”.
У святкуванні взяли участь представники української діаспори Молдови, Росії, Америки. Валентин Пилипчук, один із керівників Товариства українців Камчатки й офіційний представник Об’єднання українців Росії в Україні, прилетів аж із Петропавловська привітати єдинокровних братів. Зворушливими були виступи представників української громади Молдови. Вони по-доброму позаздрили тій підтримці, яку мають українці від влади в Придністров’ї. І зазначили, що за напружених стосунків Кишинева і Тирасполя саме дружба і братерство українців допомагають згладжувати конфлікти.
Представниця Американського допомогового комітету Віра Прінько вручила солідну гуманітарну допомогу: два інвалідні візки, які попросила Спілка для своїх членів.
Багато говорили на ювілеї і про проблеми українства, про недостатню увагу й підтримку з боку Української держави. Це добре, що за два десятиліття близько тисячі українців краю закінчили ВНЗ України, але останнім часом цю програму значно згорнули. У великій книгарні в самому центрі Тирасполя я не побачив жодної української книги, небагато й молдавської, натомість усе завалено російським чтивом. В українських навчальних закладах краю бракує підручників.
Із вдячністю українські громади республіки прийняли привезену нами продукцію Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: багато книг, “Кобзарі”, компакт-диски, плакати, примірники “Слова Просвіти” — усе це розібрали за лічені хвилини. От би ще й таку допомогу від наших державних структур!
На святковому концерті — справжнє сузір’я талантів. Щойно пройшов ІХ щорічний фестиваль української пісні Придністров’я “Пшеничне перевесло”, лауреати якого виступили на цих урочистостях. А з нашого боку — блискучий виступ ансамблю хору ім. Верьовки.

ПОДИХ НАШОЇ ІСТОРІЇ
Ще один аспект діяльності Спілки українців — збереження національної пам’яті, історії. Тим більше, що тут вона на кожному кроці. Передовсім вклонилися пам’яті видатного українця гетьмана Івана Степановича Мазепи, який завершив свій життєвий шлях саме у Придністров’ї. Після поразки у червні 1709 року в Полтавській битві король Швеції Карл ХІІ і гетьман України Іван Мазепа змушені були відступити з України і попросили притулку на землях, які були під владою Туреччини. Та, постійно ворогуючи з Росією, надала прихисток військам обох правителів. З Мазепою перейшли кордон 8 тисяч козацького війська і 14 тисяч цивільних українців. І саме на околиці Бендер було обладнано шведсько-український табір, таку собі резиденцію короля й гетьмана у вигнанні. Та вже 22 вересня Мазепа помирає. Новим гетьманом козаки обирають найближчого його соратника Пилипа Орлика.
Українці у вигнанні з найвищими почестями поховали свого славного гетьмана. А далі цілий історично-політичний детектив. Козацька розвідка з’ясувала, що російський цар Петро дав наказ знайти й доставити в Московію останки гетьмана — на глум. Потім козаки кілька разів таємно перепоховали гетьмана, поки його останки не впокоїлися в православній церкві румунського міста Галац. Те місце поховання недавно знайшли науковці.
Але ми прибули, з хвилюванням і шанобою, саме на місце смерті і першого поховання гетьмана Мазепи. Це під Бендерами, на околиці невеличкого села Варниця, це вже територія Молдови.
Сільський вигін, доволі занедбаний, за кілька десятків метрів селянська хата й розвалений хлів. І тут, над рікою, скромний обеліск на місці смерті Мазепи. Про це написано на камені. Кілька років тому саме українська громада Придністров’я за свій кошт виготовила і встановила пам’ятний знак.
Українська держава має зробити тут гідний нашої історії меморіальний комплекс. Влада Молдови дає на це згоду. Тут же стоїть і скромний пам’ятний знак на честь короля Карла ХІІ й сама вуличка носить його ім’я.
Сподіваємося, Україна, можливо, спільно зі Швецією, спорудить тут меморіал, на кшталт того, який відкрито в Бендерах на кошти Росії. Для контрасту і порівняння там ми теж побували. Росія домінує тут, на меморіалі, на 90 відсотків. Перед меморіалом помпезна тріумфальна арка з гербом Росії, двоголовим орлом. На самому меморіалі красива церква, численні погруддя російських генералів, які загинули в нескінченних війнах Росії на цих теренах у XVIII—XIX століттях. Однак, на вимогу влади Придністров’я, тут вшановано й пам’ять усіх, хто проливав кров на цих землях. Є і пам’ятний знак на честь українських козаків гетьманів Мазепи і Орлика. Встановлено його старанням і коштом місцевих українців.
Відвідали знамениту фортецю в Бендерах. На височезному березі над Дністром її спорудила 400 років тому Туреччина. Потім її кількаразово здобувала і втрачала Росія, доки не вкоренилася тут остаточно. Могутню фортецю добряче пошкодив час. Тож в останні роки влада республіки швидко її відновлює. Нині це діючий музей під відкритим небом.
Є український слід в історії фортеці: тут проходив службу наш видатний письменник Іван Котляревський. Йому українська громада краю встановила красивий білий пам’ятник. А за кілька десятків метрів ще один пам’ятник: на честь 300-річчя Конституції Пилипа Орлика, першої української Конституції і одної з перших у Європі та світі. Вона була написана саме тут, під Бендерами. З нагоди 300-річчя події українці урочисто встановили й відкрили цей пам’ятний знак: розгорнута книга з текстом Конституції Орлика.
В одній з будівель відкрито музей історії Бендер і самої фортеці. У залі встановлено величне погруддя гетьмана Мазепи. Ми, було, побідкалися, чи не можна б встановити пам’ятник гетьманові десь на площі, аж тут згадали, що, на превеликий наш сором, справжнього пам’ятника видатному державцеві ще не відкрито і в самій Україні.
Ось такі святкові, а часом і тривожні роздуми навіяла ця цікава поїздка до братів-українців закордоння. Акція, яких ще, на жаль, дуже мало, щоб об’єднати десятки мільйонів українців світу.

Петро АНТОНЕНКО
Фото автора

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment