Ярослав Гарасим: «Маємо розуміти: формування нації — процес тривалий»

Доктор філологічних наук Ярослав Гарасим від 2004-го — декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, який цього року святкує своє 350-ліття. А університети у світі завжди були вихователями еліти, формували культуру нації. Про це, а також про інтелектуально-духовну спадщину Івана Франка, яка багато в чому дозволяє нам аналізувати нинішню ситуацію в Україні, — в інтерв’ю, яке пропонуємо вашій увазі.

ТАЛАНТ ІВАНА ФРАНКА — ТАЛАНТ ПРОВИДЦЯ
— Пане Ярославе, останнім часом доводиться багато читати про те, що саме університети мають бути соціальними інституціями, які покликані формувати ідеологію для просвітництва громадян. А це мало б забезпечувати розвиток в українців політичної культури. Як у цьому позиціонується університет, зокрема його філологічний факультет?
— Очевидно, до багатьох функцій, які маємо виконувати, належить формування політичної культури молодої людини. Основні механізми — і університету, і факультету — лекційні виклади авторитетної професури, її робота серед студентства. Назагал — це створення мотиваційного фундаменту для здобуття гарної освіти. А також — участь академічної української еліти в різномасштабних заходах із відзначення важливих подій української історії.
— Читаємо в Івана Франка (праця “Поза межами можливого”): “Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола, чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас”. Як вдалося нашому генієві понад сто років тому передбачити, що може бути нині в Україні?
— Талант Франка — талант провидця.        І ми вкотре у цьому переконалися. Безліч ідей, які він сформулював, багато його оцінок політичним і державним діячам, на жаль, відображені і в нашому часі. І соціальні характеристики, і політичні, і загалом усе те, що, на думку І. Франка, може творити національний поступ.
— А наскільки точною є інша, фундаментальна характеристика мислителя: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”! Як Ви вважаєте, чи хтось із владних чиновників знає ці слова Івана Франка?
— На жаль, ані нинішня, ані попередня влада не знайома з філософськими працями Франка. Тому уникнути тих вад, про які говорив мислитель, їм важко.
Ситуація повторюється, коли національно-демократичні сили змушені боротися проти авторитаризму влади. А це забирає сили політичної еліти на взаємну протидію. Уже вкотре бракує креативу у різних сферах нашого життя. А ми ж мусимо творити свою державу в європейському колі! Вважаю, що громадські організації все-таки стануть реальною опозицією до влади. І серед них з’явиться новий лідер.
— Взагалі про потребу з’яви нових сил останнім часом говориться багато серед експертів. Так, відомий український економіст Богдан Гаврилишин не втомлюється повторювати: “Уся надія на молоду генерацію”. Погоджуєтеся?
— Звичайно. Але правляча партія вже спотворила цю нову генерацію: своєю формою ведення державного менеджменту. Адже нічого не змінилося в якості дій. Становище в суспільстві не залежить, на жаль, від рівня порядності.
— Щось на зразок того, як Франко передбачав у іншій своїй праці “Що таке поступ?”: “Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”. Лише з тією різницею, що замість слова “народна” можемо говорити — “кланово-олігархічна”. Чи не тому, за різними підрахунками, до 6 млн. українців покинули країну в пошуках заробітку?
— Франко як політик, науковець, філософ тонко відчував пульс доби. Передбачав ті загрози, які нівелюють роль особи, тому намагався подати в “Захарі Беркуті” ідеал — вільна громада, в якій індивід має можливість розвиватися і вдосконалюватися.
— За Ліною Костенко, “ми ніколи ні до чого не готові”. За Франком: “Горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими”. Якщо поглянути в історію, то справді: проблеми з нашою неготовністю важко розв’язуються. Чи будемо колись готові до конструктивних дій?
— Очевидно, щоб продемонструвати свою готовність, нам треба перейти “з лінії оборони” (Ліна Костенко) в лінію організованого національного наступу.
Ліна Василівна сконстатувала ситуацію, так би мовити, з жалем. Врешті, маємо розуміти: формування нації — процес тривалий.
— Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі” висував “велику історичну задачу” — “допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях…” Хто кому більше допомагав? Захід Сходу чи навпаки?
— Франко мав рацію. Але варто уточнити окремі моменти. У ХІХ столітті в нас була взаємна справа. Східній Україні (“російській” за Франком) не давали можливості розвивати українську культуру, літературу. Українці сходу відчували підтримку галичан. У різні періоди підсилювали допомогу одні й другі.
— Чи реалізуються слова Івана Яковича нині: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”?
— Цю відповідь кожен має дати сам собі.
— А як щодо “нещирого патріотизму”, який так гостро критикував наш мислитель?
— Якби я мав такі рецепти, щоб переконати когось, аби він виявляв себе “не словами, а працею”! Не так усе просто. І в середовищі інтелігенції — також.
— Чи відчуваєте, що в Україні, за заявами найвищих керівників країни, проводяться реформи?
— Думаю, ці псевдореформи відчуває на собі кожен українець. Жити стало гірше.
— Чи погоджуєтесь із Ангелою Меркель, що “мультикультурреальний підхід… повністю провалився”? Принаймні в Німеччині та інших країнах Західної Європи.
— Як суспільно-філософська течія і в рамках громадянського суспільства, і загалом у культурі — мультикультуралізм вичерпав себе на початку ХХ століття.
— “Україна — це резервація для українців, — з болем констатує Ліна Костенко. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі”. А Ви почуваєтеся своїм в Українській державі?
— За внутрішньою свободою — так. Але гостро усвідомлюю, що нинішня влада не будує національної держави.

“ЄВРОПА МАЄ БАГАТО ЧОГО У НАС ПОВЧИТИСЯ”
— Франко у праці “Наш погляд на польське питання” стверджував, що “поляки найбільше мають вже з природи той дар — ігнорувати науку історії і обманювати себе самих до послідньої хвилі”. Як Ви вважаєте, перестануть вони й далі себе обманювати?
— Ні, бо в основі польської нації на першому місці — “я, поляк”, а вже потім — політик чи ще хтось. Польсько-українські відносини в минулому — надзвичайно трагічна сторінка. Найкращий шлях до порозуміння — дати оцінку з позицій того часу тим подіям і впорядкувати могили.
— Ми йдемо в Європу. А чи треба? Адже, за словами Бориса Олійника, ми були вже Європою тоді, коли Європа ще навіть не знала, що вона — Європа.
— Європа має багато чого в нас повчитися. Я маю на увазі етнічну культуру. І мудрі європейці, серед яких зокрема Гердер, чинили саме так. Інші — також.
— Чи могли б виокремити п’ять творів української літератури, які, на Вашу думку, збагатили українську націю?
— “Лілея” Т. Шевченка, “Сойчине крило” І. Франка, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Три зозулі з поклоном” Григора Тютюнника, “Маруся Чурай” Ліни Костенко…
— “І чом відступників у нас так много?” — запитує крізь роки Іван Франко.      А я — запитую Вас.
— Ми дуже давно не відчували себе господарями своєї долі. Зараз тільки вчимося. А починати вчитися завжди важко. Коли немає свого, то здається, що ти ні від чого не відступаєш.
— Ольга Лобода, учитель світової літератури із с. Хмелів Роменського району Сумської області, на міжнародному семінарі “Література. Діти. Час”, що проходив у Львові у червні цього року, сказала: “Для нас учні — це родина. Ми не ходимо на роботу в школу, ми живемо в ній… У нас місія така”. Є ще в нас люди, які повністю віддаються дітям — нашому майбутньому. Чи не так?
— Учитель, священик, лікар — професії, які є місійними.
— Чи має шанс хтось із українських письменників претендувати на Нобелівську премію?
— Нобелівська премія — така собі блискуча пальма, яку вручають не завжди найталановитішим письменникам, а беруть до уваги позахудожні кон’юнктурні моменти, передусім політичні. А якщо конкретно — так. Ліна Костенко.
— “Вперед, Україно!.. Ні Росії, ні Європі // Не зрозуміти синів Твоїх”, — писав Юрій Липа. Як Ви вважаєте, нас і далі не розуміють чи просто не хочуть розуміти?
— Не розуміють, бо недооцінюють. Популяризація української культури в світі мала б стати одним із найважливіших завдань української влади.
— В Ухвалі V Всесвітнього форуму українців говориться: “Основна відповідальність за збереження української нації, її національно-культурної ідентичності світового українства лежить на Українській Державі”. Це розуміють державні чиновники?
— Формально — так. Але, на жаль, нині в Україні влада не ідентифікує себе з Українською Державою, а тому не збирається виконувати цю місію.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment