Станіслав ШЕЙНОГА,
голова Луганського обласного об’єднання “Молода Просвіта”
У числі 35 (1—7 вересня 2011) “Слова Просвіти” розміщено надзвичайно важливий документ “Ухвала гуманітарної секції V Всесвітнього форуму українців”. Він є орієнтиром для сучасного українства. Читаючи ухвалу, я помітив, що кожен її абзац можна проілюструвати прикладами з Луганщини.
Одним із болючих у статті є питання мовної свідомості й гідності українців, формування якої залежить і від керманичів держави. У цивілізованих країнах особи, які не володіють державною мовою, не можуть обіймати керівні посади. А луганські міські та обласні можновладці переважно не знають української мови, а якщо й знають, то не послуговуються нею та ще й публічно її паплюжать, принижують, а себе з гордістю називають “совєцькими людьми”. Та, на жаль, тестування на їхню відповідність державним посадам саме в мовному плані не запровадили. Через це багато громадян у нашому краї соромляться української, у них формується комплекс меншовартості. Хоча, йдучи Луганськом, Сіверськодонецьком, Алчевськом, Стахановим, Брянкою, повсякчас чуєш, як мешканці через слово говорять нашою калиновою, а то й винятково літературною. У районних центрах, по селах нашого краю населення спілкується переважно українською, а подекуди — тільки нею.
Наведено в “Ухвалі…” й приклади того, як протягом багатьох років українська мова постійно витісняється з ужитку. Тепер уже й я (а мені 21 рік) є свідком цього жахливого явища. Наприклад, коли нещодавно у лікарні заговорив українською, почув від однієї пані: “Что ты мне здесь по-украински щебечешь? Ты смотри какой. До такой степени русский язык унижаешь. Уважай меня, говори по-русски”. Але найцікавіше, що всі інші були не проти того, як я розмовляю, а дехто навіть почав ставати на захист моєї рідної мови. У Луганську багато мешканців, налаштованих промосковськи, нахабно протестують проти “українізації”, якої у нас і духу немає. І в цьому їм допомагають луганські вищі навчальні заклади, які називаються національними, але викладання в них триває мовою сусідньої держави. То для кого готують фахівців наші ВНЗ — для Російської Федерації?
“Ухвала…” свідчить, що за роки незалежності в Україні жодна влада, а теперішня й поготів, нічого не зробила для підтримки української мови. Так, за два десятиліття свободи в Україні не спромоглися розробити й ухвалити державну мовну політику. Через це спостерігаємо експансію російської мови у ЗМІ. А за переписом населення 2001 року назвали себе українцями 57,9 % від загальної кількості мешканців області (2546,2 тис. осіб). Тим часом влада нехтує потребами українців на інформаційно-культурний розвиток: газета Луганської обласної ради “Наша газета” друкується лише російською мовою. Українськомовних видань в області 37 (загальна кількість 464). Ті газети, що зареєстровані як двомовні, насправді російськомовні. Статистичні дані за останні 10 років показують, що випуск луганськими місцевими видавництвами і видавничими організаціями російськомовної книжкової продукції складає 80 % від загального.
В “Ухвалі…” світове українство закликає Президента України до заборони закриття шкіл із українською мовою навчання, а також ліквідацію і злиття українськомовних класів з російськомовними. У Луганську ж із 29 337 школярів 87 % навчаються російською мовою, попри бажання більшості батьків, щоб їхня дитина навчалась українською. Це аргументують недостатньою кількістю учнів для відкриття класу з навчанням українською мовою (менше 25 учнів), хоч це насправді й не так. В українських класах не вистачає підручників та посібників українською мовою. Упродовж 2011 року громадськість докладала великих зусиль для захисту від закриття українськомовних шкіл № 15 у м. Красний Луч, школи-інтернату м. Лисичанськ, ЗОШ № 2, № 7 в м. Рубіжне, початкової школи у с. Вергулівка (м. Брянка), українськомовного 7-А класу в ЗОШ № 22 Луганська тощо.
У вересні Луганськ відвідала делегація світового українства на чолі зі Стефаном Романівим — Генеральним Секретарем Світового Конгресу Українців. Він наголосив, що вихід із такої складної ситуації лише в консолідації українців.
5 жовтня обласний центр відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні пан Даніель Карон. Виступаючи перед студентами ВНЗ Луганська, він зауважив, що в умовах глобалізації сучасного світу перед українцями гостро стоїть питання збереження своєї національної ідентичності. Головним виразником її є українська мова, яка зазнає утисків і поступово витісняється на маргінеси історії. Даніель Карон заявив, що Канада підтримує намагання українців у збереженні своєї ідентичності. Чому ж інші країни бачать цю проблему, а наші можновладці — ні? Чи така влада може розбудувати державність? Якщо ні, то навіщо нам така влада?
Ось чому кожен із нас має активізуватись і протистояти реальним загрозам українству в цій мовній війні. Ми, українці, володарі нашої землі, не маємо права соромитись єдиної материнської мови, віддавати її на поталу “воріженькам” і дозволяти витісняти з України. Тож говорімо нею, плекаймо і збережімо для наступних поколінь. Не будьмо байдужими!
Пробуджувати студентську свідомість і виховувати молодь в українському дусі можуть лише патріотично налаштовані шкільні вчителі та викладачі ВНЗ. На жаль, таких дуже мало сьогодні на освітянській ниві. То чи не з цього питання й треба розпочинати реформу в освіті?
