Ще десяток років тому в нашому місті не було жодного більш-менш пристойного виставкового залу. Коли на початку 90-х колишня картинна галерея повернулася до свого первинного статусу — стала Спасо-Преображенським храмом, художникам та іншим майстрам прикладного жанру продемонструвати громаді свою творчість виявилося фактично ніде. Правда, відкрився художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна, де регулярно проходять виставки. Звісно, вони підпорядковані планові й тематиці закладу.
Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград
Митцям залишилося хіба що одне крило художнього салону, яким опікується обласна організація НСХУ. Кілька років тому відкрив свої ошатні зали обласний художній музей, де тепер теж постійно проводять різноманітні тематичні й авторські виставки. Та водночас тоді ж виставковий простір міста дещо звузився: у художників відібрали більшу частину приміщення. Обласна організація НСХУ орендує відомий городянам і гостям міста художній салон уже понад 40 років. За цей час траплялися різні ситуації, але, врешті-решт, влада завжди йшла назустріч митцям. Протягом останніх десятиліть Кабінет Міністрів не раз видавав постанови про те, що майно, яке орендують творчі спілки, має бути передане їм у власність. Був із цього приводу й Указ Президента. Але численні звернення голови обласної організації Михайла Надєждіна нічого не дали (це питання у Кіровограді не вирішене і щодо інших творчих спілок).
Натомість відповіддю на звернення Михайла Надєждіна стало рішення виконкому про те, що Спілці продовжено термін безплатної оренди приміщення художнього салону (а це — в самісінькому центрі міста — С. О.), але… площею 69,46 кв. м замість 170,6. Долю іншої частини приміщення мало вирішити міське управління власності та приватизації комунального майна. І воно вирішило. Якийсь час там працювало кафе “швидкої” їжі, тепер — магазин жіночого одягу “Парижанка”. На думку Михайла Надєждіна, ці заклади близькі до приватного бізнесу багаторічного депутата міської ради, колишнього її секретаря Миколи Цуканова.
За іронією долі саме Микола Миколайович наскільки захопився живописом, художньою творчістю, що навесні цього року відкрив приватну картинну галерею “Єлисаветград”. Назва старого міста, яким найменовано галерею, підкреслює ідею, закладену її власником: збереження традицій українських художніх шкіл, демонстрація тієї краси, неповторності, духовної наповненості, яку сьогодні часом витісняє агресивний модернізм, всілякі модні віяння в мистецтві, що керуються здебільшого кон’юнктурою.
— Якось я потрапив до одного колекціонера, — розповідає Микола Цуканов, — та був вражений побаченим, дві ночі не спав. Думав. Кілька місяців переглядав художні видання, різноманітні полотна, щовихідних їздив у інші міста, знайомився з художниками, колекціонерами. Можливо, в цих роздумах і поїздках визріла концепція майбутньої галереї. Адже все це треба показувати людям!
Приміщення на вулиці Пашутіна (центр міста) Цуканов придбав — оренда була б наскільки економічно обтяжливою, що ставила б під сумнів саме існування галереї. До речі, про художню галерею як бізнеспроект у Кіровограді говорити не доводиться — кошти від продажу квитків чи картин навіть приблизно не можуть покрити видатки на утримання такого закладу. “Єлисаветград” усе-таки поступово торує шлях до самоокупності — практикує продаж магнітиків із зображенням різноманітних картин, листівок, пазлів, постерів. Щодо останніх, то Микола Цуканов упевнений — тут українцям треба відвоювати ринок, який сьогодні завалений китайським низькоякісним ширвжитком. Вони вивозять картини наших художників, а нам пропонують уже невисокої якості постери. Ті, які пропонує “Єлисаветград”, набагато вищої якості. Хочеться вірити, що це явище тимчасове, наше суспільство все-таки мусить стати багатшим, і з часом широкий загал віддаватиме перевагу оригінальному мистецтву.
Та якби не інший родинний бізнес, визнає Микола Цуканов, існування такої галереї навряд чи було б можливим. Так само й картинна галерея, точніше, постійно діюча виставка Андрія Кадегроба на третьому поверсі магазину “Мрія”, що на сусідній вулиці. Батьки Андрія — власники магазину, тому він, молодий художник, має можливість підтримувати таку виставку. Його мета — об’єднання творчої молоді міста. Саме галерея Кадегроба (так її називають у Кіровограді) разом із молодіжною медіа-групою “Весь Кіровоград” провела кілька благодійних аукціонів, а за виручені кошти закупили обладнання для одного з дитячих будинків, для обласної дитячої лікарні. Біля входу до “Мрії” — величезна металева бабка, яку виготовив художник по металу Євген Василевський. Його творчість оригінальна й неповторна, хоч поки що належно не оцінена.
Так само ще не йдеться про прибутки й нещодавно відкритого художнього салону “Аполлон”, який пропонує і вироби народного мистецтва, і картини, і антикваріат. Тут працюють залюблені у свою справу люди, зокрема випускниця мистецького факультету Кіровоградського державного педуніверситету Олена Бахмач.
На жаль, приватна ініціатива часом межує з некомпетентністю: той же “Аполлон”, маючи цілком добрі наміри, видав невеликий путівник по місту. Гарна поліграфія ще більше підкреслила недолугість текстів, у яких багато фактичних помилок, неточностей, просто неправдивих даних.
Микола Цуканов вважає, що у країні склалася парадоксальна ситуація, коли маємо мистецтво найвищого ґатунку, чимало освічених і навіть забезпечених людей, але немає ланки, яка б їх об’єднувала. Одна з них — галерея “Єлисаветград”. Відвідувачі визнають: виставки у приватній галереї перетворюють наше місто на своєрідний центр образотворчого мистецтва. Микола Миколайович ними ніби намагається об’єднати Україну, представляючи художників Одеської, Дніпропетровської, Закарпатської, Харківської художніх шкіл. Він мріє втілити у життя потужний проект, який би зібрав роботи художників із усіх куточків України і наочно продемонстрував: нашу державу об’єднує краса, творчість, прихильність до традиційного реалістичного мистецтва.
Андрій Кадегроб хоч і представляє творчу молодь, теж схильний до реалізму в мистецтві.
— Модерн — швидше частина інтер’єру, пляма, яка заповнює певний простір, — міркує художник. — Його купують, аби не завантажувати мізки, а реалізм — це те, що дороге, близьке, те, що хвилює, що потрібне душі.
Чи часто відвідують кіровоградці нові, можливо, дещо незвичні культурні заклади? У Андрія Кадегроба — це окремі акції, куди сходяться однодумці або спеціально запрошені люди. А ось “Єлисаветград” постійно відкритий для відвідувачів. За словами працівника галереї Сергія Каракуліна, у середньому її відвідують 20 осіб на день. У галереї також організовують екскурсії для школярів. І дуже приємно, коли після загального огляду діти приходять групами чи поодинці, аби краще роздивитися те, що зацікавило, запало в душу.
У нашому місті існували давні традиції масового інтересу до живопису. Сто років тому серед найбільших міст Російської імперії, куди приїздили художники-передвижники зі своїми славетними виставками, обов’язково значився Єлисаветград. Тоді щодня приходили подивитися на роботи художників близько двохсот відвідувачів. Такий інтерес пояснюється тим, що в ті часи у місті працювали знамениті рисувальні класи, організовані академіком Петром Крестоносцевим, які дали мистецтву чимало відомих імен. Сьогодні ж ситуація протилежна: у Кіровограді успішно діє дитяча художня школа (директор — Леонід Бондар), а от в одному з великих райцентрів — Світловодську — міська рада вже вкотре намагається закрити школу мистецтв, хоча видатки на її існування порівняно з іншими бюджетними витратами просто мізерні. Коли держава поводиться так, особливо цінні приватні, громадські ініціативи, паростки яких ми бачимо у нашому місті.
Хотілося б, щоб Кіровоград не втратив шанс повернути собі славу одного з центрів образотворчого мистецтва, де люблять красиве…
