Василь ЧЕПУРНИЙ,
голова Чернігівської “Просвіти” ім. Т. Шевченка
Дивує, як росіяни не хочуть знати ні української мови, ні культури, а щодо історії то й поготів. Може, тому й не хочуть, щоб не ятрити старі рани історії. А вона в нас різна. Вони звуть себе братами, а братського знати не хочуть… Знають хіба що, як і в Маяковського, двох Тарасів, борщ та сало. Але не знають навіть української ночі…
І тим приємніше помічати щиру увагу до української літератури, яку постійно демонструє провідний московський літературний журнал “Новый мир”. Три числа блідо-голубого (жодних натяків, модерністи і пофігісти!) журналу подають прозу Тані Малярчук, Юрія Андруховича, Наталки Сняданко, Оксани Забужко і прекрасні переклади Василя Стуса, виконані Дмитром Баком. Звісно, вибір сучасних авторів зараз на боці модерністів-пофігістів, і мені, як читачеві, ці елементи кафкіансько-домонтовичівських фобій аж ніяк не лягають на душу. Але то вже вибір редакції. Зате вразило про Стуса: “Он был и остается недосягаемой вершиной, художественной и моральной загадкой и тайной, сложнейшей и почти нерешаемой задачей не только для тех, кто существует вне космоса гибкого, певучего, утонченного и громогласного украинского языка, но также и для соотечественников Стуса”. Так пише Дмитро Бак (народився в Кемеровській області), випускник філфаку Чернівецького університету, професор Російського державного гуманітарного університету, автор книги віршів російською та українською мовами, зараз мешкає в Москві.
А переклади — поруч з оригіналами. Розкішно! Тетяна Кохановська та Міхаїл Назаренко ведуть у журналі колонку “Украинский вектор”. І глибини їхнього аналізу української літератури не часто демонструють київські дослідники. Скажімо, химерна проза від Ільченка до сучасних “бубабістів”, де вільно почуваються імена Маркеса, Гоголя, Шевченка, двох Кулішів — Пантелеймона та Миколи, аналізується в контексті таки химерного роману Галини Пагутяк “Слуга із Добромиля” та зовсім не химерного роману Василя Шкляра “Чорний ворон”. Останній, до речі, оглядачі зовсім не вважають ні антисемітським, ні ксенофобським загалом.
Московські оглядачі чекають від української літератури Диканьки ХХІ століття, “где насмешка и ирония станут лучшей защитой от зла, которое по своей природе ничтожно и глупо. В чем украинцы никогда и не сомневались”. Отож-бо, як кажуть у Чернігові.
