Юрій КИСЕЛЬОВ,
член Правління Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Хоч і щедра на таланти Слобожанщина, та небагато є справжніх особистостей, які не лише досконало знають свою справу, а й поєднують її зі служінням рідному народові, його боротьбою за краще життя, духовне та національне відродження. Саме таким був наш непересічний земляк Іван Данилович Низовий — знаний український поет, журналіст, громадський діяч, організатор літературного процесу на Луганщині.
Народився Іван Низовий 3 січня 1942 року в селі Марківка Білопільського району на Сумщині. Там минуло його сирітське (у півтора року втратив батьків), злиденне колгоспно-кріпацьке дитинство. Підлітком він вирушив у небезпечну дорогу на “комсомольські” будови Півночі.
Писати вірші Іван Низовий почав рано, і вже 1960 року в періодичних виданнях були надруковані його перші поетичні твори. Активне літературне життя поет-початківець продовжив під час служби у війську (найзнаменнішою подією був для нього семінар творчої молоді в Одесі 1963 року, де він познайомився з Василем Стусом, Володимиром Яворівським та іншими тоді молодими, а в майбутньому — відомими письменниками). А невдовзі після демобілізації побачила світ перша збірка поезій молодого талановитого автора “Народжуються квіти”.
Виходили друком нові книжки, була робота в періодичній пресі Львівщини та Луганщини, на Луганському обласному телебаченні, а ще — навчання на Вищих літературних курсах при Московському Літінституті імені Горького… Але по-справжньому літературний і публіцистичний талант Івана Низового засяяв із початком у Радянському Союзі “перебудови”, що для України вилилася в новий етап національно-визвольних змагань. Чи не першим виступом на захист української мови на Луганщині в ті часи була публікація в обласній газеті “Молодогвардієць” статті Івана Даниловича “Бути народом”.
Іван Низовий весь час на передньому краї боротьби за здобуття й утвердження української національної державності. У 1992—1998 роках очолював Луганську обласну організацію Спілки письменників України. Саме тоді вийшла низка його поетичних книг патріотичної тематики, — “Запрягайте, хлопці, коні”, “Нема переводу”, “Покотьоло”, “Вівтар”, “Це — мій вертеп” (і ще багато незгаданих тут); а як керівник спілчанської організації, він багато зробив для творчої молоді Луганщини, активно працюючи з авторами-початківцями, найталановитіших із них прийняв до Спілки (серед них — відомі тепер літератори Олена Дурова, Надія Кошель, Станіслав Лосєв, Олекса Півень, а також нині покійні Олег Бішарев, Іван Донич, Олег Орленко та інші). Саме в цей період Іван Низовий був натхненником створення при обласній письменницькій організації молодіжної літературної студії імені Микити Чернявського, яка стала справжньою творчою школою, майстернею та лабораторією для багатьох юних авторів — і майбутніх спілчан, і аматорів. За редакцією і з передмовою Івана Даниловича вийшла в світ колективна збірка молодої луганської поезії — “Недике поле”.
Окрема сторінка життя Івана Низового — його громадсько-політична діяльність. Яскравими прикладами поезій, написаних у роки незалежності, є вірші “Собор”, “Пишаймося походженням своїм”, вірші-присвяти Левкові Лук’яненку, Юлії Тимошенко, Вікторові Ющенку та іншим знаним співвітчизникам. Упродовж кількох років Іван Данилович очолював Луганське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відстоював ідеї свободи й незалежності України, не лише працюючи за робочим столом, а й промовляючи до людей, сіючи слово правди в душі ще не зміцнілих у своєму національному самоусвідомленні луганців. Виступав на багатотисячних мітингах, був разом зі своєю однодумницею й соратницею — донькою Лесею і на столичному Великому Майдані кінця 2004—початку 2005 року. Адже свій вибір громадянина письменник ще замолоду зробив раз і назавжди — за будь-яких обставин бути Українцем. Бути народом…
Іван Низовий — різножанровий митець. У його творчому арсеналі — поезія та публіцистика, гуморески й вірші для дітей, поетичні переклади та спогади-мініатюри, лірика та “антилірика” (термін, винайдений Іваном Даниловичем на позначення поетичного вирішення аж надто прозаїчних проблем). Мабуть, у цьому розмаїтті, а головне — у невичерпній любові до рідного краю, до народу, до всього живого на землі й криється таємниця творчого таланту українського Майстра Слова.
Заслуги Івана Даниловича перед українською літературою неодноразово відзначали в Україні й за її межами — він лауреат літературних премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені Богдана й Левка Лепких, імені Олекси Гірника, а також премії за кращий ностальгійний твір — ораторію “Лелече”. Та найвищим визнанням справді непересічної особистості, патріотизму й порядності митця була людська шана до нього. Івана Низового постійно запрошували до луганських навчальних закладів, він часто виступав у трудових колективах, читаючи поезії громадянсько-патріотичного і ліричного змісту. Зрештою, він не виокремлював цих творчих напрямів, про що й зазначив в одному зі своїх давніх віршів:
“О лірико душі! Я ні на мить
Тебе на громадянську та інтимну
Не зможу й не захочу розділить!”
До останніх хвилин життя кімната Івана Даниловича в приватному будинку на околиці Луганська слугувала йому творчою лабораторією. У тяжкій недузі митець відчував допомогу й підтримку друзів-однодумців.
Хоча поета Івана Низового тепер немає з нами, поезія його житиме завжди. Вічна йому пам’ять.
