КОЛИ Ж НАМ НАРЕШТІ СТАНЕ СОРОМНО?

Ідеться про інтерв’ю з колишнім офіцером КДБ Василем Даценком “Мені за роботу в КДБ не соромно” у кіровоградській газеті “Україна-Центр” від 28 вересня цього року. Епатажна й нахабна, як на мене, заява. Василя Всеволодовича зрозуміти можна: нинішня влада за своєю суттю проросійська, прорадянська, намагається триматися на тому ж, на чому тримався СРСР — страхові, залякуванні, застосуванні репресій. Такі, як Даценко, їй потрібні. Чомусь же не давав він подібних інтерв’ю п’ять-десять років тому. Та річ не в ньому. Ну, є такий громадянин із такими переконаннями. Це його проблеми. Річ у нас. Як ми це сприймаємо, як реагуємо. Не відразу відгукнулася на публікацію, чекала, що напишуть у форумах, сподівалася — там дадуть справжню оцінку “конторі”. Так у тих дискусіях вимальовується інша правда, але загальна тенденція все-таки не окреслена.
КДБ та її попередники — ворожі Україні, антагоністичні до неї організації. Їхня мета — упокорення українців, знищення інтелектуального та мистецького цвіту фізично. Найвідоміші приклади — жахливі смерті композитора Володимира Івасюка, художниці Алли Горської. Чи хтось і досі сумнівається, чиїх рук це справа? А загадкове вбивство Василя Симоненка? Україна не мала права бути аж занадто талановитою, звучати на весь світ. Усе мало підпорядковуватись імперії, тобто СРСР. А КДБ був її найбільшим, наймогутнішим і найстрашнішим сторожовим псом. Не дарма очільників КДБ побоювалися навіть секретарі ЦК.
Тітка Даценка (добре, хоч цього не приховує!) дуже точно і чітко охарактеризувала цю організацію: “Там кати свого народу”. А її племінник відверто бреше, коли стверджує, що “органи держбезпеки не займалися здійсненням репресій”. Так, міліція, суд у 70-ті роки й пізніше вже існували окремо. Це не 30-ті з їхніми “трійками” (до речі, а хтось покаявся за ті жахливі злочини, тисячі разів доведені документально?) Сіра будівля КДБ на Володимирській у Києві й досі багатьом людям навіває жах. Не секрет, що там були спеціальні камери, де утримували особливо впертих “клієнтів”. Ще свіжі спогади дисидентів та їхніх родичів, які переконливо свідчать: у тих стінах жорстко психологічно ламали людей. Не дарма потім, у 90-х, можливо, якраз у той час, про який згадує Даценко, за свідченнями очевидців, з двору КДБ папери вивозили мішками — замітали сліди.
Скажу й про того вчителя з Піщаного Броду (він себе вже не захистить — після шести років радянських таборів, повернувшись додому, скоро помер), про якого згадує Даценко. Розсилав, мовляв, антирадянські листи, а героїчні чекісти його викрили. Я добре знайома зі справою Петра Павловича Чорного, читала його записи,  листи, які він розсилав визначним сучасникам-українцям. Уже тоді цей чоловік і в економічному плані, і в гуманітарному мислив набагато цікавіше, ніж багато нинішніх депутатів і “великих начальників”. Якби такі люди, або виховані ними, були сьогодні в парламенті, при керівництві державою, Україна вже б давно жила, як Європа, а то й краще. Натомість маємо вузьколобих борців, які не соромляться трощити стільці на головах колег. Відповідний і рівень життя. ЧК-НКВС-КДБ виконало свою історичну роль — викосило креативних, розумних, сміливих. Чекайте тепер, поки наростуть. А даценки не вгавають: хто ж був, мовляв, той учитель? Нащадок куркулів, працював писарем у німецькій управі, “щоб повернути дім, який у нього забрали, застосував насилля щодо сім’ї, що там жила”. Залишилось додати: правильно вчинило КДБ, що розвінчало такого ворога народу!
Отут — одна з основних наших проблем. Ми й досі (і нам це наполегливо нав’язують) дивимося радянськими, комуністичними, кадебістськими, якщо хочете, очима на своє недавнє минуле. Ті, хто був ворогом для КПРС, КДБ, для імперії, здебільшого не були ворогами наших батьків і дідів, України. У свідомості ж частини наших громадян і досі все поставлено з ніг на голову. Та й те — чому нащадок куркулів, який намагався повернути собі надбане тяжкою працею його батьків майно — злочинець, ворог, принаймні під підозрою, “не наш”, а ті, хто відбирали у людей нажите, цинічно грабували, викидали на вулицю дітей і немічних, вивозили в Сибір, нищили націю, ті герої, “свої”. Принаймні такий висновок можна зробити з міркувань Даценка.
А даценки докладають колосальних зусиль, аби такий стан тримався якомога довше! Він же не просто відставний кадебіст! Краєзнавець, автор книги про минулу війну, на видання якої обласна влада витратила минулого року ледь не весь бюджет, призначений на видавничу справу. І там — знову ж — російський, радянський погляд на трагічні сторінки минулого. До всього цей пропагандист КДБ ще й обіймає державну посаду — він начальник відділу взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи обласної державної адміністрації. У пошані чоловік!
Абсолютна більшість народів, які змінювали суспільно-політичний устрій, цей шлях — самоусвідомлення базових цінностей — проходили швидко і рухалися вперед. Ми ж не можемо ніяк збагнути — що добре, що погано та клянемо всіх підряд, бо нам живеться не так, як хотілося б. Не можна рухатися вперед з головою, повернутою назад. А от не діє. Зачарувала нас імперія, прив’язала мільйонами ниток (не економічними, то казочки для простаків, все те, коли є взаємна вигода, налагоджується швидко і працює ефективно, а міцнішими — світоглядними). Ось і борсаємося, замість твердо піти власною дорогою.
А ось і конкретніший приклад. Познайомилася нещодавно з жінкою, простою кіровоградкою, пенсіонеркою, все життя пропрацювала у медицині. Назву її Ольгою, бо не маю її згоди, аби назвати справжнє ім’я. І батько, і дід її — репресовані. Діда розстріляли ще в 1937-му, бо був інтелігентом, свідомим українцем, членом “Просвіти”, освіченою людиною. Дивно й так, як дожив до 37-го. А батько, молодий учитель, теж брав участь у відроджуваній при німцях “Просвіті”, пізніше був причетний до ОУН в одному з районів. Потрапив до фашистських концтаборів, після визволення — до радянських. Тільки один цей факт говорить: і та, й та влада були ворожі, окупаційні для України. Після десяти років таборів батько, звісно ж, довго не прожив — скоро помер.
Зі справами її реабілітованих діда й батька я познайомилася раніше, а тут — така удача, донька, живі спогади, це ж який цікавий матеріал! І пані Ольга згодилася розповісти, що пам’ятала, показати сімейні фотографії. Але коли про цей намір дізнався її старший брат, категорично заборонив будь-які контакти з журналістом. Він і досі боїться.
— Ми — люди без шкіри, — сказала, вибачаючись, пані Ольга.
І як цим людям бачити сьогодні ледь не реабілітацію Сталіна, як читати заяви даценків про “біле й пухнасте” КДБ? Як бачити цей червонопрапорний шабаш під час радянських свят тих, хто боровся з бандерівцями, і сьогодні крокують, обвішані орденами, бо справжні фронтовики, які боролися з фашистами, вже давно пішли в кращі світи.
І на тлі усього цього ми хочемо гідного життя?! Та хіба Вища Справедливість дозволить це?! І якщо у Василя Даценка не вистачає розуму і серця усвідомити, що чесної служби злочинній системі варто соромитись, то доки цього не зрозуміємо ми — уся спільнота, ми — пропащі.

P. S. До речі, в одному з чисел “УЦ” — спогади генерала Власика, вірного лакея Сталіна. Вони можуть служити найперше цікавим матеріалом для досліджень психіатрів — як один із найкривавіших світових диктаторів міг так упокорювати людей, робити їх фактично своїми рабами. Але ці дикі дифірамби не можна читати без огиди, знаючи, що насправді тоді діялось у країні!

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment