МОВНЕ БУДІВНИЦТВО В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: НАЙТОНША ПЛОЩИНА ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

img_9501
Фото Олеся Дмитренка

Анатолій ЗАГНІТКО,
член Національної спілки письменників України

Визначення сфер використання, комунікативної потужності (відповідно і статусу) мов в Україні є одним із найважливіших питань сучасної мовної політики. Свого часу видатний лінгвіст Борис Ларін наголошував, що доля кожної мови визначається трьома чинниками: культурною вагою, характером соціальної бази, втручанням політичних сил. У сучасній Україні останній чинник починає домінувати. Очевидно, цим зумовлене прагнення народних депутатів переглянути вже напрацьовані основні положення мовного планування, мовного будівництва в державі. Згадаймо проект закону України “Про мови в Україні”, який підготували нардепи Олександр Єфремов, Петро Симоненко, Сергій Гриневецький 2010 року. Мета цього законопроекту — надати офіційного статусу регіональній мові, кількість носіїв якої (на території поширення мови) становить 10 відсотків і більше.
Цього року спробу відкоригувати мовне питання в Україні зробили народні депутати Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко, запропонувавши до розгляду законопроект “Про основи державної мовної політики” (законопроект № 9073). Він спрямований на розв’язання питань використання мов у державі, підтримку і розвиток регіональних мов, мов меншин в Україні. Проте варто зауважити, що заходи, які мали б зміцнювати позиції державної української мови, призведуть до надання російській мові статусу офіційної, тому що тільки вона має потужну комунікативну базу на території України і може використовуватися в усіх сферах суспільного життя.
Визначальним у законопроекті є офіційне затвердження на території України двомовності (багатомовності) і українсько-національної, і національно-української (ст. 3 п.1, ст. 5, ст. 6).
Пропонований законопроект традиційно складається з двох частин — декларативної та операційної, що вимагають суттєвого поліпшення у своєму співвідношенні. У загальному вимірі він спрямований не на підтримку двомовності й багатомовності з належним володінням державною мовою на всьому просторі держави та на всіх структурних рівнях суспільства, а на ослаблення статусу державної мови як засобу суспільної консолідації. Відчутним постає орієнтування законопроекту на поглиблення сучасної асиметричної двомовності, за якої рівень двомовності в українців є повністю симетричним, а в окремих національних меншин — асиметричним, тобто володіння тільки своєю мовою.
Автори законопроекту наголошують, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов в Україні — виключно цим Законом, з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов в різних сферах суспільного життя”. Це положення не зовсім відповідає Конституції України.
Загалом у законопроекті невдало використано і розтлумачено терміни “мовна група”, “регіональна мова”, “мова меншин”, “регіон”, “територія, на якій поширена регіональна мова” тощо. Подальше вживання цих термінів спростовує зміст певних статей, а низка положень заперечує правову визначеність громадян України.
Так у ст. 1 законопроекту “Визначення термінів” нардепи зауважують, що рідною є мова, “якою особа оволоділа в ранньому дитинстві”, а вже у ст. 3 законопроекту “Право мовного самовизначення” зазначають, що “кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”. Невже рідну мову можна обирати за бажанням, адже рідна мова — мова предків, роду, сім’ї, що пов’язує людину з її етносом. Рідну мову, як і родину та батьків, не вибирають.
Ст. 5 “Цілі і принципи державної мовної політики” спрямована на розвиток двомовності в Україні. Автори законопроекту пропонують “застосування принципу плюралінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами”. Наголошуючи на вільному володінні мешканцями України кількома мовами, депутати не враховують, що одномовними в Україні є здебільшого росіяни (дані неодноразових соціолінгвістичних опитувань), тож напевно, варто поширити й активізувати заходи щодо зміцнення позицій української мови в державі. Проте у законопроекті йдеться про створення можливості для використання регіональних мов або мов меншин “у діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та інших сферах суспільного життя в межах територій”, тобто, виконуючи такі функції, названі мови набувають статусу офіційних, а в термінологічному визначенні регіональної мови і мов меншин (запропонованому авторами сучасного законопроекту) зауважено, що ця мова “та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави”. На жаль, теза про відмінність мов та їхнього навантаження навіть у законопроекті залишилася тільки заявленою.
У ст. 6 законопроекту “Державна мова України” народні депутати зауважують, що “обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи тій сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення”, але ж державна мова не може поступатися сферами використання будь-якій іншій за статусом мові. У цьому разі вимагає коригування теза про комунікативні сфери. Зокрема уточнення її на кшталт офіційне спілкування, адміністративне користування тощо, тому що не зрозуміло — про які саме комунікативні сфери йдеться у цьому положенні (родинне спілкування, побутово-розмовне тощо)?
Ст. 7 “Регіональні мови або мови меншин України” є доопрацьованою калькою ст. 8 проекту закону “Про мови в Україні” 2010 року. У сучасному законопроекті автори повторюють тезу про відсоткове співвідношення задля набуття статусу регіональної мови: “Заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови якщо кількість осіб, — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення”. Варто зауважити, якщо в попередньому законопроекті йшлося про 10 відсотків і більше, то, згідно з цією статтею, в Україні будь-яка регіональна мова і мова меншин набуває статусу офіційної мови (заперечує термінологічному тлумаченню) за умов подолання (і навіть не подолання) 10 % бар’єру від загальної кількості населення відповідної території (регіону: селища, села). Чи не призведе “цей Закон” до мовного хаосу в Україні, де кожна “мовна група” (10 % і менше у межах певної території) зможе вимагати офіційного статусу для власної мови?
У ст. 20 законопроекту “Мова освіти” народні депутати Сергій Ківалов і Вадим Колесніченко, як і їхні попередники, пропонують вільний вибір мови навчання, а в закладах із регіональною мовою навчання (за вибором батьків) перетворити українську на звичайний навчальний предмет, що суперечить Конституції нашої держави.
Із досвіду недалекого минулого знаємо, що використання мови в освіті — це надійний показник її перспектив у майбутньому, тож регіональні мови і мови меншин можуть бути тільки навчальними предметами і аж ніяк мовами освіти у певних регіонах. Сьогодні, коли на території України зареєстровані представники 134 національностей, чи зможе держава забезпечити всі різнорівневі навчальні заклади фахівцями з регіональних мов і мов меншин (білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської) задля впровадження ст. 20 запропонованого законопроекту?
Цікаве положення про “визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням” (ст. 5 “Цілі і принципи державної мовної політики”). Мова іншої нації не може бути національним надбанням українців, тому що мова є головною ознакою кожної нації. Тож слід законодавчо витлумачити поняття національного надбання і статусу в ньому мовної компетенції — знання державної мови, рідної мови, користування мовою національних меншин тощо.
Загалом, аналізуючи статті законопроекту, розумієш, що автори намагаються надати статусу офіційної конкурентоспроможній мові в Україні, і про яку мову в цьому випадку говориться приховано — також зрозуміло усім. Політолог Володимир Заблоцький у дослідженні “Мовна політика в Україні: стан та напрями оптимізації” довів, що утвердження в статусі державної однієї мови “цілком відповідає загальноприйнятій світовій практиці, оскільки мова належить до визначального чинника консолідації населення й комунікації в межах держави”, продовжуючи, наголосимо — одна державна мова забезпечує територіальну цілісність і нівелює відцентрові тенденції. Такою в Україні є державна мова, статус якої уже апробовано часом на всіх просторах країни і в усіх сферах суспільного життя. Розхитування мовної ситуації тільки посилюватиме незадоволення однієї групи населення щодо іншої, збереження ж сучасної ситуації є гарантом цілеспрямованого поступу Держави в її цілісності й консолідованості.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment