НЕ МОЖНА РОЗЧАРОВУВАТИСЯ

img_2477Гість нашої редакції — Володимир Ігоревич АР’ЄВ, заслужений журналіст, лауреат багатьох журналістських премій, депутат Верховної Ради України, голова підкомітету з питань контролю над реформуванням, кадровим і ресурсним забезпеченням органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю й корупцією Комітету ВР із питань боротьби з оргзлочинністю й корупцією.

— Володимире Ігоревичу, багато людей запам’ятали Вас завдяки програмі “Закрита зона”, в якій велися сміливі журналістські розслідування. У дуже цікавій розмові з журналістом Сергієм Рахманіним, перед тим, як балотуватися до Верховної Ради, Ви зізналися: “Коли я починав програму “Закрита зона”, багато хто крутив пальцем біля скроні, казали: “Ти ідіот! Що ти робиш, куди лізеш? Ти розумієш, що тобі голову відкрутять?” Бачу, що не відкрутили. Але чи Вам було страшно? Адже багато журналістів дорого платять за свою професійну діяльність, коли зачіпають чиїсь інтереси, зокрема “крутих”.
— Мені й зараз, коли я народний депутат, деякі знайомі крутять пальцем біля скроні й кажуть: “Ти ідіот, куди ти лізеш”. Особливо часто це почали говорити після того, як Янукович став президентом, оскільки я не змінив своєї позиції і є опонентом цієї влади. Від першого дня говорив людям: “Це буде влада злочинців, яка знищить Україну”. Але це жорстока влада, я розумію всі ризики такої поведінки. Коли був журналістом, відстоював свободу слова, тепер, поки я народний депутат, також роблю свою справу. Боятися нічого.
У часи “Закритої зони” погрози були. Лякали, що будуть проблеми і в мене, і в моєї родини. До нападів, слава Богу, не дійшло. І зараз теж погрожували. Приблизно півроку тому передали інформацію, що на нас із Олесем Донієм готують замах. Ми зробили її публічною і ті люди відмовилися від своїх планів. Коли погрози або плани на замах оприлюднюють — це суттєвий шанс захиститися.
Інша річ, свобода слова, точніше, несвобода — зараз дедалі більше повертається до стану 2003—2004 років. Я не виключаю, що невдовзі журналісти опиняться під прямим тиском, будуть погрози, залякування, не дай Боже щось гірше. Це станеться коли Янукович остаточно відмовиться від європейського вибору і у нього не залишиться жодних гальм для збереження ілюзії демократії і свободи.

ПІШОВ У ДЕПУТАТИ, ЩОБ ДОПОМАГАТИ
— Після показу Ваших сюжетів багато глядачів зверталися по допомогу, просили вирішити їхні проблеми. Тоді й з’явилася думка піти у депутати: “Я думаю, коли потраплю до Верховної Ради, зможу через механізми, якими володіє народний депутат України, допомагати людям, просто сідати на шию посадовцям і не злазити, доки вони не припинять знущатися над людьми”. Коли все-таки краще це вдавалося — тоді чи тепер?
— І тоді, й тепер. Коли я прийшов працювати в Комітет по боротьбі з організованою злочинністю, за півтора року ми допрацювали і зробили чудовий пакет антикорупційного законодавства, який у липні 2009 року ухвалив парламент і підписав тодішній президент. Над цим законопроектом ми працювали дуже серйозно, але оскільки це сталося влітку, багато депутатів не прочитали, за що проголосували. А коли прочитали, схопилися за голову, тому що це був революційний антикорупційний пакет. Запровадження цього закону кілька разів відкладали і врешті-решт у лютому цього року його скасували. Він був прийнятий, але так і не запрацював. Замість нього внесено законопроект Януковича, суттєво слабший. Це профанація, лише видимість боротьби з корупцією. Але свою роботу, яку обіцяв виборцям, я виконав.
— А що робите за велінням серця?
— Допомагаю дітям із бідних сімей, які хворі на дуже серйозні недуги, зокрема потребують операції за кордоном. Мені у Верховній Раді належить матеріальна допомога на оздоровлення. Це 35 тисяч гривень. За рік я віддаю на матеріальну допомогу дітям близько 50—60 тисяч гривень. Вважаю, що матеріальна допомога, яка надається народному депутатові, йому не потрібна. Але якщо він її не отримає, гроші пропадуть. І я віддаю ці кошти тим, у кого скрута. Кому допоміг — не афішую, благодійність не може бути публічною.
На депутатську діяльність виділяють 17 тисяч гривень на місяць, за них утримую громадські приймальні, виїжджаю до виборців. Частину також виділяю на матеріальну допомогу. Безкоштовними квитками на авіаперельоти, на які мають право депутати, не користуюся.
Займаюся конкретними справами громадян, коли порушені їхні права і закони України. Тоді дуже серйозно “сідаю на голову” посадовцям не тільки депутатськими зверненнями й запитами, а й особисто. Як в одному з останніх випадків, коли у Семиполках Київської області міліція побила половину мешканців села після вбивства дільничного міліціонера. Намагався залучити до цього медіа, щоб історія набула розголосу і не вдалося спустити її на гальмах. Зараз іде розслідування справи, я за цим стежу. До мене надходить дуже багато звернень, допомагаю, люди дякують.

ПЕРЕД ТИМ, ЯК ПІДПИСУВАТИ ЩОСЬ, ПРОЧИТАЙТЕ!
— Нашу державу дуже важко назвати правовою, особливо тепер, коли всі побачили, що діється в судах. І все ж, чи може звичайна людина (не депутат) відстояти справедливість? Куди порадили б звертатися: до правозахисної організації, до адвокатів, до журналістів, до народних депутатів? А до кого б Ви звернулися в разі порушення Ваших законних прав?
— Коли порушені права людини, закони України, треба звертатися насамперед до професіоналів, тобто до адвокатів. Якщо немає можливості оплатити їхні послуги, є державні адвокатські об’єднання.
— Чи є адвокати, які чесно виконують свій обов’язок, служать закону, а не можновладцям?
— Такі адвокати є, їх треба шукати. Мешканці району, яким доводилося судитися, можуть підказати, до кого краще звертатися. В Інтернеті на місцевих форумах також бувають відгуки. Гарна репутація для адвоката — це професійна якість  № 1. І, звичайно, знання законів.
Якщо немає можливості взяти адвоката, треба звертатися до правозахисних організацій, які також можуть виконувати адвокатські функції. Там працюють професійні юристи. Є, наприклад, Харківська правозахисна група Євгена Захарова, якого надзвичайно поважаю, Вінницька правозахисна група. Якщо й це не вдається, тоді вже можна підключати і журналістів, і народних депутатів. Я б робив саме так. Адже журналіст чи народний депутат запитає: “А Ви самі щось зробили, щоб законним чином відреагувати на порушення Ваших прав?”
— Чи порушували Ваші права? Як їх відстоювали?
— Звичайно. І як був уже депутатом також. Писав депутатські звернення. Коли мені щось було не зрозуміло, чогось не знав, консультувався з юристом. Адже жодна людина знати всі закони напам’ять не може (депутати, які пишуть закони, також).
До речі, у нас люди часто не усвідомлюють важливості своїх вчинків. Дуже серйозна проблема, зокрема у селах. Наприклад, селяни попідписували угоди про здачу своїх паїв в оренду на кабальних умовах, судилися, програли суди. Зрозумівши свою помилку, йдуть до народного депутата, просять: “Зробіть щось”. Кажу: “Ви читали, що підписували?” — “Та це ж типова угода!” Типової угоди немає! Для того, щоб підписати щось, бажано не лише прочитати, а й порадитися з юристом. Кажуть: “Юрист коштує дорого, у нас грошей немає”. Але можна було скластися всім селом і відправити когось одного в районний чи обласний центр, показати цей договір, щоб юрист дав до нього зауваження. Це обійшлося б значно дешевше, ніж наслідки підписання “типової” угоди. А так люди фактично втратили паї. Мені кажуть: “То Ви нічого не можете зробити?” — “Коли вже є рішення судів, я зробити нічого не можу”. — “То навіщо нам такі депутати, які нічого не можуть зробити!” Це ще один приклад правової неграмотності. Я людей розумію, їх обдурили. Але якби вони вчасно звернулися до професіоналів по пораду, такого б не сталося. Це стосується не тільки паїв, а й квартирних питань, позик тощо.
Коли був журналістом, у подібних ситуаціях теж говорив: “Я, звичайно, зроблю матеріал про цю історію, але, вибачте, ви самі винні”. Люди часто не хочуть визнавати своїх помилок, намагаються перекласти провину за свої дії на когось іншого. Через це у нас у владі з’явилися люди на кшталт Януковича, Азарова й інших.
Я звертаюся до всіх: перед тим, як щось підписати, прочитайте! Коли прочитаєте і вам здаватиметься, що все розумієте, не зайве піти в юридичну консультацію, порадитися з фахівцем. Витрачені на це кошти окупляться правильно укладеною угодою (або не укладеною, якщо вона не вигідна). Укладання угоди без фахового юриста може закінчитися втратою майна, грошей і як наслідок — нервів та здоров’я. У багатьох випадках так і відбувається.

НАРОД ПОВИНЕН КОНТРОЛЮВАТИ ВЛАДУ
— Ідучи в депутати, Ви планували вносити зміни до Конституції, підкреслювали, що за Конституцією у нас джерело влади народ. Чи є він таким насправді? Як думаєте тепер?
— Народ справді джерело влади. Просто він іноді не хоче таким бути і не знає своїх прав. Джерело влади полягає в тому, щоб не тільки проголосувати на виборах і забути, а ще й відстояти свій вибір, перевірити, як порахували, а потім обраних не залишати напризволяще: мовляв, ідіть працюйте. Чому Європа цивілізована і політики там працюють так, як вимагає від них народ? Тому що народ їх контролює. Дайте, наприклад, німецькому політикові працювати безконтрольно — отримаєте майже те саме, що й в Україні. У нас молода демократія, і політична свідомість у багатьох депутатів цілком ідентична свідомості виборців. Вони один від одного відірвалися, й не можна винуватити в цьому тільки депутатів. Я говорю зараз непопулярні речі, але це правда. Народ, який не контролює депутата, так само винен, як і депутат. Адже якщо виборці не змушують депутатів правильно працювати й не змушуватимуть і надалі, вони приречені на зраду своїх інтересів. Можете мене піддавати анафемі, але я не казатиму солодких слів. Щоб суспільство вилікувалося, треба поставити публічний діагноз, навіть якщо він неприємний.
Коли я давав інтерв’ю Рахманіну перед виборами, ще не було відомо розподілу сил у парламенті. Коли став депутатом, розподіл сил був приблизно 50 на 50. Більшість сформувалася з перевагою в один голос. Будь-які реформи в таких умовах неможливі, бо це дуже хитка більшість. Тому говорити про реформи, особливо про Конституційну, яка потребує 2/3 від депутатського корпусу, було нереально. Ми намагалися виконати свою обіцянку про скасування депутатської недоторканності, але голосів не набрали.
Коли президентом став Янукович і в парламенті сформувалася нова більшість, все одно не було 300 голосів, потрібних для внесення змін до Конституції. Але він зробив хитріше — використав Конституційний Суд для повернення старої редакції Основного Закону. І це було абсолютно незаконно. Конституційний Суд не може підміняти Верховну Раду. Отже, все, що робить нинішня влада після так званого повернення до попереднього варіанта Конституції, нелегітимне й може бути переглянуто. Бо Конституційний Суд вийшов за межі своїх повноважень, що зауважила й Венеціанська комісія.

І ДАЛІ ДОВБАТИМУ ЦЮ СКЕЛЮ
— Чи не розчарувалися в депутатській роботі? Пам’ятаєте, Сергій Рахманін застерігав: бувають випадки, коли “людина затята, щира, небайдужа приходить у політику з гаслом “Лупайте сю скалу”. А потім з’ясовується, що вона б’є головою стіну, причому в повній самоті. І це ламає психологічно. Шкода втраченого часу, шкода зусиль, переривається зв’язок із реальністю. Ти відчуваєш, що займаєшся химерами й ілюзіями, ліпше б робив те, чим займався досі”. Немає відчуття, що довбаєте головою стіну?
— Якщо стіну не довбати, вона ніколи не впаде. Багато в чому можу погодитися з Сергієм. Можливо, я тоді був більшим романтиком, аніж зараз, але принаймні психологічно чи ментально не змінився. Вважаю, мій імідж — ніщо порівняно з тим, що мені довірили люди робити для країни. Певні результати роботи є, хоч, звичайно, не такі, які б хотів. Зрозумів, що парламент — це зріз суспільства. Але нині він залишається все-таки структурою в собі.
— Така собі “Закрита зона”?
— Як і суспільство, яке живе саме по собі й не хоче втручатися в діяльність влади. Я там — біла ворона. Правда, не один. Є ще відсотків 15 народних обранців, які не відповідають критеріям нинішнього образу депутата. Нас усіх міряють на один копил, але це не так. Я й далі довбатиму цю скелю.
Знаю можливості, які є в парламенті, завдяки чому міг би вже бути мільйонером. Але цілком свідомо відмовляюся від будь-якого використання влади для особистого збагачення.
— У пресі писали, що якось Ви були у США, а Ваша картка голосувала. Можете пояснити?
— Перша історія сталася у лютому цього року. Картка була зі мною і хтось незаконно, за участю працівників апарату Верховної Ради, підробив дублікат, який “проголосував” за продовження повноважень парламенту. Усі звернення до СБУ, МВС, прокуратури — глуха стіна. Єдине, чого вдалося добитися, — на сайті ВР, де є результати того “голосування”, є примітка, що я тоді був відсутній.
Друга історія була у жовтні. Я знав, що вона випливе і йшов свідомо на втрати для свого іміджу. Їхав в Америку на дуже важливі переговори з приводу майбутнього України. Стояло питання про введення санкцій проти держави. Ми мали переговори з американцями, щоб вводили санкції проти представників влади, а не проти країни. Американці планували скасувати всю допомогу Україні, зокрема й допомогу дітям-чорнобильцям, яка виділялася.
Я попросив колегу Віктора Уколова проголосувати моєю карткою за кілька дуже важливих для мене рішень. Одне з них — відзначення 70-річчя мого університетського викладача Анатолія Погрібного. Зокрема й заради нього я пішов на те, щоб порушити букву закону (але не дух). Я хотів, щоб пам’ять про цього “народного професора”, як його називають, була увічнена й відзначена.
Мене за це дуже критикували. Але маю приклад. Ось люди виходять і перекривають на знак протесту вулицю. Це незаконно, але ефективно. Афганці й чорнобильці ламають паркан під Верховною Радою. Це незаконно, але потрібно, щоб відстояти свої права (верховенство права). Є така річ, як акція крайньої міри. Те, що я зробив, було порушенням процедури, але потрібне для України, це був крайній випадок. Якби, наприклад, голосували в мою відсутність за декриміналізацію статей Кримінального кодексу й не вистачило мого голосу, було б значно гірше.
— Досягли результату?
— Так. Американці вирішили вводити санкції вибірково, а не проти всієї України. Поїздка була важлива, голосування — також. Я міг забрати з собою картку й залишитися “чистеньким” з формального погляду. У нашій ситуації, коли йде війна за Україну, чистоплюйство — шлях до поразки. Хоч, на жаль, позитивне рішення тоді зокрема з приводу Анатолія Погрібного не було прийнято.
— Нині багато людей розчаровані, адже їхні сподівання після Помаранчевої революції не здійснилися. Не вірять у покращення ситуації…
— Як можна розчаровуватися у своїй країні, у боротьбі за кращу долю своїх дітей, онуків? У лідерах, які не виправдали сподівань, — так. Але не в Україні!
— У Вас є однодумці, хоч і не стільки, як хотілося б. Чи сильна Ваша команда? Адже не вдається нині відстояти навіть відомих усьому світові лідерів: вже ні в кого немає сумнівів, що і Юрій Луценко, і Юлія Тимошенко за ґратами з політичних мотивів, що суди більш ніж дивні. Які перспективи цих справ?
— Ми розподілили наші функції. Я займаюся міжнародними зв’язками. Вільно володію англійською мовою, маю багато знайомих за кордоном: у німецькому парламенті, у США. Ви бачите, як Німеччина зараз стає на захист і Тимошенко, і Луценка. Там є трошки й моєї роботи. Вважаю, зараз щодо цих питань ефективніше працювати на міжнародній арені, ніж на внутрішній. Тут усе під Януковичем, який усередині країни нікого не слухає. Але поки що, сподіваємося, він прислухається до того, що йому скажуть у світі.
— А прислухається? Бо весь світ гуде, а він робить своє.
— Поки що так. Але якщо ми нічого не робитимемо, то й світ особливо не гудітиме. Працюють і деякі депутати, й інші люди. Дуже багато роблять Григорій Немиря, Борис Тарасюк. Я працюю переважно в Польщі, США і Німеччині. Там мені вдається досягти ефективності. Знаю, що Янукович поки що прислухається до цих лідерів. Якщо ж не прислухатиметься, тим гірше для нього.
— Але й для України теж.
— Напевно, Янукович — наше покарання за гріхи, за те, що ми зробили перед цим (або не зробили). Тому, якщо нам доводиться пройти через це, то вірю, що Господь краще знає, що нам треба. Якщо він нас карає, то не зі зла, а з любові. Треба гідно пройти ці випробування, тоді, я вірю, Божа допомога все одно прийде. Але повинні не лише сподіватися на Бога, а й самі щось робити. Як кажуть у народі, “Бог допомагає лише тому, в кого сорочка мокра від поту”.
— З якою політичною силою Ви пов’язуєте своє майбутнє? Чи після закінчення каденції повернетеся в журналістику?
— Зараз не можу відповісти на це запитання. Якщо чесно, хочеться повернутися в журналістику. Але в нашій країні не можна прогнозувати навіть на місяць уперед. Усе залежатиме від ситуації, яка складеться ближче до осені 2012 року. Я буду там, де більше потрібен.
Для мене зараз важливо, щоб опозиція врешті об’єдналася. 2007 року я пішов на вибори, бо опозиція йшла тоді разом, а 2006-го відмовився, бо тоді вони сварилися між собою. Якщо демократичні сили об’єднаються, тоді не важливо, з ким підеш. Головне — робити спільну справу. Мене запрошували кілька політичних сил.
— Чи хочуть вони об’єднатися?
— Хочуть. Позитивні процеси все-таки є.

БАТЬКИ ВЧИЛИ БУТИ ЧЕСНИМ
— Тепер про приємне. У Вас творча, інтелігентна родина: з тещею пощастило…
— Сто відсотків!
— Це Зірка Мензатюк, гарна письменниця й чудова людина, тесть Степан Фіцич — знаний оперний співак, дружина — Наталка Фіцич — відома журналістка, авторка цікавих програм про народних майстрів тощо. Як ведеться в родині, чи допомагає в роботі те, що є міцний тил?
— У мене міцний тил — мої батьки: рідні і Наталчині. Мама й тато з Дона, з Ростовської області. У родині суміш різних національностей: українці, росіяни, євреї, турки. Мої предки — вихідці зі слободи Кишеньки Кобеляцького повіту Полтавської області, з чудового місця, де Ворскла впадає у Дніпро. Звідти вони виїхали на Дон, де давали тоді землю. Там, звідки родом моя мама, люди розмовляють переважно українською мовою, не так, як у нас, наприклад, у Луганську. Моїй матері Лілії Олександрівні Таловеровій, коли вона виступила проти введення військ у Чехословаччину 1968 року, заборонили викладати історію в школі. Вона отримала другу освіту, математичну. Батько науковець, працював у науково-дослідному інституті в Києві. Потрапив у дисиденти, коли відмовився бути сексотом на пропозицію кагебістів.  Мої батьки були і є чесними. І мене так виховали: головне не те, скільки маєш матеріальних статків, а що у тебе в душі, скільки за тобою справ, за які дякуватимуть люди. Про це ємко висловився Стів Джобс, засновник корпорації “Apple”: “Не є доброю перспективою бути найбагатшою людиною на цвинтарі”. Надзвичайно вдячний батькам за таке виховання.
До речі, батьки з дитинства вчили мене української мови. Багатьом моїм одноліткам не прищепили любові й поваги до неї. А мої батьки казали: “Ти маєш любити ту землю, де народився, де твої корені”. Я народився і виріс у Києві, мої корені в Україні.
Родина Наталки також мене підтримує, допомагає. Коли мені тяжко, є на кого опертися, це додає сили. Дочці Ярині 11 років. Навчається у гімназії № 117 імені Лесі Українки. Там дають гарну освіту, виховують у кращих українських традиціях. Вона відвідує дитячу студію “Цвітень” при хорі імені Верьовки. Керівник студії Марія Іванівна Пилипчак, надзвичайно сильна особистість, вносить величезний вклад у збереження українського фольклору. Ще Ярина ходить у музичну школу, має гарний слух і голос, вдалася в тестя Степана Миколайовича.
— А чим займаєтеся у вільний час?
— Колекціоную музику на вінілових платівках, маю їх удома з півтори тисячі. Від класичної музики — до важкого металу, але обов’язково — якісну. Багато читаю, дуже люблю хороші кінофільми. Зараз їх роблять мало, переглядаю архівну кінотеку. Люблю фотографувати. Не професійно, але є гарні знімки. Та на ці захоплення не залишається часу.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment