СЛАВА І УБОГІСТЬ ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА

Шевченківська премія — найпрестижніша, найавторитетніша відзнака творчих досягнень українських митців. Заснована спочатку як республіканська (1961 р.), після здобуття Україною незалежності вона отримала статус національної. Понад 600 осіб стали її лауреатами, і лише 66 із них — художники, скульптори, графіки, народні майстри. Кого і за що нагороджувала держава (бо присуджує спеціально створений для того Комітет, але підписує Президент), можна побачити на виставці творів образотворчого мистецтва лауреатів Шевченківської премії усіх років, що відкрилася днями у “Хлібній” Софії Київської.

Микола ЦИМБАЛЮК

Представлені роботи — широка ретроспектива у часі, відлік якого ведеться від Василя Касіяна. Саме йому уперше, 1964 року, було присуджено цю премію у номінації “Образотворче мистецтво”. І знаменно, що підставою для того стала не лише багаторічна праця художника, а й створення портретів, плакатів на шевченківську тематику, ілюстрування п’яти видань “Кобзаря”. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що на шевченківській “книзі буття українського народу” з касіяновськими малюнками виховувалося не одне покоління. Цю традицію підхопили наступники. Бо талановито інтерпретувати Слово Тараса художніми засобами можуть справді глибоко національні й самобутні митці. Мотиви його поезії залишаються незмінною константою, змінюється лише глибина проникнення й осяжність бачення творчості кожним наступним поколінням. Згадаймо, наприклад, прекрасні, самобутні ілюстрації на шевченківську тематику, починаючи від Олександра Сластіона, Василя Седляра, Івана Їжакевича до останніх просвітянських видань “Кобзаря”, зокрема ілюстрованих Володимиром Гарбузом. Це ж можна побачити і в роботах-ілюстраціях до шевченкових творів Миколи Стороженка (лауреат 1988 р.), Василя Лопати (1993 р.) (до речі, теж видання “Просвіти”), Олександра Івахненка (1989 р.), на мотиви окремих його віршів, поем — Феодосія Гуменюка та багатьох інших художників.
Але шевченкіана — то лише невелика, хоча й вагома частка творчості  далеко не всіх художників-лауреатів. Бо ж кожен із них не менш плідно працював чи працює у різних видах і жанрах: історичному, портрета, пейзажу, релігійному, анімалістичному тощо.
Виставка дає уявлення про новаторство низки художників-лауреатів, творчість яких стала віхами у розвитку національного станкового живопису. Це, зокрема, роботи Віктора Зарецького, Івана-Валентина Задорожного, Опанаса Заливахи, Івана Марчука, Валерія Франчука тощо. І відразу можна порівняти з уже забутими, які ще в совєтські часи викликали здоровий скептицизм і насмішки, примітивно-реалістичними полотнами-агітками Михайла Божія (“Новий час”), Костянтина Філатова (“Червона площа”).
Народне, наївне мистецтво представлено геніальними роботами Марії Приймаченко, національно самобутніми — Володимира Наконечного, Марії Тимченко. Особливе зацікавлення викликає талановита серія жіночих строїв “Поляна” з циклу “Поліська легенда” та “Мирослава” — “Княжа доба” Людмили Семикіної.
Здавалося б, серед прекрасного мусить бути все прекрасно. Мусить, якби… Ідеться тут не про політичну кон’юнктуру, яка часто грубо й нав’язливо втручається у творчість митця. Ідеться про той рівень поваги й уваги, що держава мусила б виявляти до українського мистецтва.
Це добре, що керівництво Софії Київської надало виставкові зали (хоча й не зовсім пристосовані для того), щоб явити Києву і світові український духовний спадок, відзначений найвищою премією держави. Але, напевно, для цих полотен, скульптур, гобеленів краще б підійшли спеціальні виставкові зали. У нас завжди було і є кому готувати, але подавати широкому загалу (зокрема й світовому), досі не навчилися. Що це не перебільшення, свідчить популярність українських художників за кордоном. Роботи більшості з них нарозхват розкуповують галереї й приватні колекціонери США, Канади, багатьох європейських країн і не тільки. Але кожен митець мріє, аби його картини, як і наші діти, не продавалися за межі батьківщини, а залишалася там, де народилися — на рідній землі.
— Коли вже започатковується така традиція виставок, то варто зробити, щоб була вона щорічною. І добре, аби роботи закуповувалися після присудження премії, — сказав Валерій Франчук. — Наприклад, моїх робіт як лауреата Шевченківської премії держава жодного разу так і не придбала. Тому і борсаються наші художники у павутині нетворчих проблем самотужки.
Не менш прикрий випадок навів Феодосій Гуменюк. Нещодавно він відзначив свій ювілей — 70-річчя. Його творчість знають і цінують у багатьох країнах світу. Шанувати б і нам такі таланти. Але чиновники від мистецтва відмовилася влаштувати виставку з нагоди його ювілею.
Звичайно, від того він не дуже сумує. Бо в житті були ще скрутніші часи. Обставини, як і влада, його не зламали. Нині Гуменюк, як і колись, працює з надією. Бо переконаний, що існує наша мистецька школа з глибоким національним корінням, якій неосучасні “мистецькі витвори” не загрожують.
Саме на поверненні, увіковіченні національної пам’яті зупинився відомий художник-монументаліст Володимир Прядка. Річ у тім, що того дня Верховна Рада України відмовилася відзначити на державному рівні 1260-ліття створення нашої держави — Київської Русі. Для будь-якої цивілізованої держави нехтування історією власного народу, його знаменними датами — дикість. Але хіба це остання ганьба, яку демонструють наші можновладці? Тому художник звернувся до української творчої й наукової інтелігенції, насамперед до лауреатів Шевченківської премії з пропозицією долучитися до відзначення цієї знаменної дати. І запропонував їм відтворити нашу історію в художніх полотнах, скульптурі, як то зробив колись Матейко — з польською, Могуча кучка — з російською. Бо депутати, президенти з їхніми урядами приходять і відходять у небуття, а народ залишається, якщо він пам’ятає і шанує національні традиції великого, неповторного мистецтва.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment