Геноцид української нації в СРСР 1933 року суттєво відрізняється від інших геноцидів в історії людства. Адже вони ставили за мету повне фізичне знищення того чи того етносу. Через певні суб’єктивні та об’єктивні причини це ніколи не вдавалося. Уцілілі частини скривджених народів невдовзі відновлювали фізичні втрати та зазвичай суворо карали винних у цьому катів. Більшовицькі ідеологи Голодомору мали можливість 1933 року знищити всіх українців у СРСР, але у них була зовсім інша мета — вичавити страшним та болісним очікуванням голодної смерті у всіх українських селян їхні національні, релігійні та ментальні цінності та зробити з них колгоспних рабів-безбатченків. Тобто, на відміну від інших геноцидів, Голодомор завдав нищівного удару по майбутньому української нації, яке й стало для неї її страшним сьогоденням. Тільки вже цей постгеноцидний стан нащадків велетнів духу часів козаччини, з якого разом із нащадками їхніх катів насміхаються й високопоставлені невігласи з цивілізованих держав, незаперечно свідчить про катастрофічні наслідки ментального зламу українців у результаті геноциду голодом 1933 року.
Олександр КРАМАРЕНКО,
м. Луганськ
Тільки цей понівечений голодом жалюгідний ментальний стан сучасної української нації дає можливість існування в незалежній Україні пануючої політичної, бізнесової та наукової верстви, яка завжди жила за цінностями “Рускава міра” і фізично та юридично нищила найменші паростки українського національного відродження, називаючи його проявами фашизму.
Тільки байдужі до своїх славетних пращурів постгеноцидні раби-манкурти можуть з гордістю носити сьогодні перекручені на російський манер свої українські прізвища та імена. І не тільки носити, а й з піною на устах відстоювати їх, коли, не дай Боже, сказати їм про їхню штучність. Тільки важкохвора внаслідок цілеспрямованого геноциду нація може не лише у своїй більшості добровільно відмовитися від рідної мови, а й боротися з нею, як це роблять сьогодні затяті українофоби-українці (нонсенс для всіх інших націй на Землі!) нардепи Колесніченко, Гриневецький та Симоненко.
Прямим наслідком цього феноменального безглуздя є той факт, що більшість українських вірян ходять до московської церкви, де моляться Богові неукраїнською мовою та ненавидять своїх сусідів, які моляться рідною мовою. Тільки постгеноцидні ментальні раби можуть поважати ментальних нащадків катів своїх вільних дідів-прадідів — колишніх штатних комсомольців та комуністів, довіряючи їм на чергових виборах керівні посади у своєму місті, області та державі. І не тільки їм, а й усілякому іншому політичному непотребу — бандюкам, грошовим мішкам і навіть представникам п’ятої колони, яких усіх об’єднує палка ненависть до української України. Тільки раби ладні терпіти десятиліттями трагікомічні наслідки правління цієї “еліти” в Україні, яка завжди мала, має і матиме незаперечну більшість у Верховній Раді, бо в неї надійна постгеноцидна електоральна більшість.
До речі, тільки в нашому постгеноцидному суспільстві можлива така абсолютна відсутність національної еліти, без якої будь-яка держава є приреченою в історичній перспективі. Пояснюється ця відсутність ось чим. Сталінський режим свого часу дуже ретельно, до останньої людини винищив національні еліти в усіх радянських республіках. Але в Україні, крім цього, внаслідок ментального зламу селянина після Голодомору 33-го було забруднене саме джерело відновлення цієї еліти на майбутнє.
СТРАТА УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ
А все-таки, що саме сталося з українцями під час Голодомору 1933 року, що після нього з їхніх сільських хат ураз позникали назавжди самоткані рушники з сорочками та шевченкові Кобзарі з іконами? Чому селяни (разом зі своїми нащадками-городянами) перестали співати чудових українських пісень, стали зневажати свою націю і державу, голосуючи на виборах за зайд-чужинців та відвертих антидержавників? Чому, бо хіба ж наш народ — самогубець?!
Відповідь очевидна — жоден інший народ не пережив такого страшного штучного голоду, спрямованого більшовицьким Кремлем саме на знищення української душі та вигнання її сьогодні політичними послідовниками сталінізму на маргінес політичного, бізнесового та наукового життя в Україні. Саме Голодомор-геноцид, за спостереженнями Великого українця американського походження Джеймса Мейса, докорінно змінив ментальність нашого народу. Незаперечним доказом цієї фатальної для нації зміни може слугувати туга сучасних українських селян за колгоспами. За тими колгоспами, куди їхніх дідів-прадідів комуністи змогли загнати тільки за допомогою геноциду.
Як відзначають учені та свідки Голодомору, які особисто пережили в радянському українському селі 1933 рік, у конаючої від голоду людини поступово відмирають усі людські почуття, включно з національними. Таким чином абсолютний тривалий голод (а саме таким і був Голодомор) перетворює людину на істоту, яка живе інстинктами.
Подальше голодування починає руйнувати й інстинкти, зокрема такий потужний, як материнський. Так було не тільки в Україні 1933 року. Так було і в Єрусалимі в 70-му році від народження Христа, коли римський імператор Тит Флавій, оточивши те повстале місто своїм військом, морив голодом його захисників. Людська природа однакова завжди і всюди…
Але найстрашніше те, що зі всього втраченого людиною під час тривалого голодування поновлюються лише інстинкти. Крім цього, пухлі з голоду селяни добре бачили, що більшовицька влада в їхніх селах не голодувала зовсім, а в прикордонних російських селах було недоїдання — приблизно таке саме, яке ті села переживали неврожайного року.
Тому в постгеноцидних українських сім’ях, звільнених Голодомором від усього національного та християнського, на підсвідомому рівні запанував культ влади як гарантії того, що жах очікування найстрашнішої у світі смерті їх омине в майбутньому. Жодних інших гарантій цього українське постгеноцидне село не мало, бо влада після Голодомору залишилася тою самою — комуністичною та людожерською.
НАСЛІДКИ НАСИЛЬНИЦЬКОЇ
ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Ось чому в сучасній Україні така зденаціоналізована та глибоко аморальна політична еліта, яка, за спостереженням соціологів, у своїй більшості вийшла саме з постгеноцидного села.
Ось звідки такі високі електоральні рейтинги в таких проросійських політичних сил, як Партія регіонів та КПУ, бо тих 17 % етнічних росіян в Україні не вистачило б навіть одним регіоналам для їхнього статусу панівної партії в Україні. Та й не всі наші росіяни голосують за синьо-білих.
Зденаціоналізоване Голодомором українське село завдяки сталінській індустріалізації породило й сучасне інтернаціональне місто в Україні, в якому національно свідомі українці перебувають у стані найменш чисельної та безправної нацменшини. Загалом же суспільство без національної солідарності не здатне до консолідованих протестів проти влади, яка у національно згуртованих країнах ніколи не буває такою відчуженою від громадян, як в Україні. Тому будь-якому режиму в нашій зденаціоналізованій та інтернаціональній країні мало що загрожує.
Постгеноцидний стан української нації дуже добре відчувають вороги України, які закривають у ній українські школи на користь російських, встановлюють пам’ятники катам нашого народу — Катерині ІІ та Сталіну, викорінюють усе українське з південно-східних регіонів нашої країни. Навіщо вони це роблять? Чи не для того, щоб зберегти свої посади удільних князьків після такого очікуваного ними “аншлюсу” України Росією?
ЧОМУ СУЧАСНА РОСІЯ
НА БОЦІ СТАЛІНА
Кілька слів про тих високопосадовців, які заперечують сам факт Голодомору-геноциду 1933 року. Це гідні послідовники політики “кремлівського горця”, який також заперечував Великий голод в Україні перед усім світом. Його кремлівський нащадок Дмитро Медведєв дійшов у цьому запереченні до цинічного шантажу ледь не всіх керівників країн СНД, аби вони за жодних умов не визнавали штучний голод 1933 року в Україні геноцидом. Для чого це робив Сталін, зрозуміло всім. Він не хотів зізнаватись у власному злочині планетарного масштабу перед світовою спільнотою. Для чого це робить Медведєв, який не має жодного стосунку до сталінського режиму, зрозуміло одиницям. Особливо враховуючи той факт, що Віктор Ющенко дав свого часу Дмитру Анатолійовичу особисті гарантії того, що жодних контрибуцій за Голодомор-геноцид Україна від Росії не вимагатиме.
Отже, у жахах Кремля щодо міжнародного визнання більшовицького геноциду українців залишається одне. Таке визнання неодмінно потягне за собою і юридичне визнання на міжнародному рівні постгеноцидного суспільства в Україні. А коли це станеться, світова спільнота докладе зусиль, аби той постгеноцидний синдром великої європейської нації подолати. І тоді постгеноцидна більшість у нашій країні з роками перетвориться на меншість, а згодом і зовсім зникне. А це означає, що замість численних хохлів та малоросів у нас будуть тільки ментальні українці, які не сприйматимуть цінності “рускава міра” і не відчуватимуть залежності від “старшого брата”. І Росія вже не зможе спинити поступ України до всіх європейських інституцій включно з НАТО. А це для Кремля з його імперськими амбіціями “смерти подобно”.
Поки ж йому боятися нічого. Українці відзначають чергові роковини Голодомору не навесні чи взимку, коли він насправді лютував 1933 року, а за рішенням постгеноцидного селянського сина Л. Кучми — восени. Поминальні свічки в українських оселях запалюють лише деінде. Політики обмежуються одноразовими листопадовими промовами “за” і “проти” геноциду, а в українських містах-мільйонниках півдня та сходу нашої держави (епіцентрові Голодомору в Україні) з цього приводу збирається в кращому випадку кілька сотень людей.
Це нонсенс для будь-якої здорової нації.
