Репортаж з міжнародного круглого столу «Досвід Литви в подоланні наслідків тоталітаризму»
У національному університеті “Києво-Могилянська академія” пройшов міжнародний круглий стіл, організований Центром досліджень визвольного руху за підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні. Партнерами у проведенні заходу стали НаУКМА, Львівський національний університет ім. І. Франка.
Петро АНТОНЕНКО
Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Україні Пятрас Вайтекунас, який вступним словом відкрив зібрання, зазначив: Литва понад два десятиліття тому рішуче пішла шляхом незалежності, декомунізації, бо її народ ніколи не міг змиритися з окупацією країни Радянським Союзом 1940 року, втратою державності, ніколи не вважав, що Литва “добровільно увійшла” до складу СРСР. І в цьому прагненні до державності, свободи, демократії дуже потужно злилися зусилля і широкого громадського руху, який оформився в “Саюдіс”, і представників політичної еліти, включно з лівими силами, які теж відчували себе насамперед литовцями, а не міфічним “радянським народом”.
Однак шлях до незалежності й демократії виявився непростим, можливо, зважаючи на геополітичний фактор — місце Балтії на мапі Європи. СРСР і його спадкоємиця Росія не поспішали йти з регіону. І вирішальну роль відіграла рішучість литовців, латишів і естонців у питанні вступу до НАТО і Євросоюзу.
Історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, директор Галузевого архіву СБУ при попередній владі Володимир В’ятрович виступив із ґрунтовною доповіддю про проблеми декомунізації і десовєтизації України.
За подібності встановлення тоталітаризму в Україні й Прибалтиці (агресія, окупація, анексія) є й суттєва різниця: в Україні комуно-радянський режим було встановлено на 20 років раніше. Тобто це початок 20-х років минулого століття, у Прибалтиці ж — 1940-й. Так-от, саме 20—30-ті роки були періодом найкривавіших експериментів комуністичного режиму, який забрав життя мільйонів українців. Більша частина України на момент проголошення Незалежності вже 70 років жила в комуністичному таборі. А попередні століття бездержавності! Ось промовистий фактор нашого болісного шляху до свободи. І попри закономірність постання 1991 року незалежної Української держави, це було не наслідком революційних дій, а тим, що комуністична політична еліта, боячись втратити владу, змирилася з незалежністю.
Не випадково у нас на державному рівні півтора десятиліття не ухвалювали кардинальних рішень про засудження комуністичного режиму, вшанування його жертв, офіційне визнання борцями за Україну учасників визвольних змагань. Не кажучи про люстрацію, тобто очищення органів державної влади від активних служителів колишнього режиму.
І лише діяльність влади, що прийшла після Помаранчевої революції, принесла деякі зрушення. Насамперед в офіційному визнанні Голодомору геноцидом українського народу, вшануванні пам’яті жертв голоду і політичних репресій, розсекреченні таємних документів. На жаль, усі ці процеси практично зупинилися з поразкою демократичних сил на торішніх президентських виборах і приходом нової влади.
Але тим більше цікаво й корисно було послухати доповідачів з Литви, як там, попри шалений тиск Росії, прагнули рішуче відійти від тоталітарного минулого. Про це розповів Рональдас Рачінскас, виконавчий директор Комісії з оцінки злочинів радянського і нацистського окупаційних режимів у Литві.
Литовці, на відміну від нас, виставили рахунок обом кривавим режимам. На державному рівні чітко визначено, що принесла Литві радянська окупація 1940 року, фашистська 1941-го, панування радянського режиму ще понад чотири десятиліття. Ідеться про знищення державності, загибель сотень тисяч людей у цій невеликій країні внаслідок воєн, терору влади, депортацій. Ось хоча б деякі цифри. “Визволителі від фашистів”, тобто радянський режим, протягом 1944—1953 років засудив і відправив у тюрми й табори 142579 громадян Литви. 118 тисяч литовців було депортовано. Вбито 20 тисяч литовських партизанів, бійців опору комуністичному режимові, ще півтори тисячі їх було арештовано і замордовано.
Процес очищення від тоталітарної скверни у Литві був непростим. Про це розповіла депутат Сейму Литви, багатолітній директор Центру досліджень геноциду Далія Куодіте. Підтвердженням цього стала несподівана перемога посткомуністичних лівих сил уже на перших парламентських виборах у новій Литві. І лише наприкінці 90-х Сейм ухвалив два закони, дотичні до люстрації, — ішлося про колишніх співробітників і агентів радянського КДБ. Та левову частку архівів Москва встигла з Литви вивезти. Ще важко говорити про масову люстрацію.
Натомість, і це величезна відмінність між Литвою та Україною, там за будь-яких змін влади чітко діяв закон про розсекречення колишніх радянських архівів, того, що залишилося.
— Ми, громадськість, ще дуже багато не знаємо, навіть не усвідомлюємо про масштаби злочинів тоталітарного режиму СРСР — таким був лейтмотив доповіді доцента Київського національного університету ім. Т. Шевченка, кандидата історичних наук Івана Патриляка. 70 років безперервного терору — ось суть радянської окупації України. Терору проти народу, який мав державність, мав у генах поклик до волі, не міг змиритися з окупацією. У нас ще не названі тисячі, якщо не мільйони жертв режиму, жертв терору — знищення УНР, трьох Голодоморів, тюрем, таборів, депортацій. Не дано оцінку нищенню духовності, економіки, екології нашого величезного краю. І поки українці не усвідомлять масштаби трагедії, не можна говорити про відхід від тоталітаризму, — ми ще в тенетах комуно-радянської примари.
Цю думку продовжив Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів). Він звернув увагу на хаотичні, безсистемні, невпорядковані місця вшанування жертв режиму. Де у наших підручниках українська історія, справжня, не цензурована? Чому сьогодні розпорошені, напівзакриті чи й закриті наші державні архіви? Доповідач звернув увагу і на повну еклектику історичного календаря України, де, наприклад, сусідять 6 грудня — День української армії і 23 лютого — День утворення Червоної Армії, що окуповувала Україну, дата, замаскована в якийсь “день захисників Вітчизни” (якої саме?). Що вже говорити про нашу топоніміку, присутність в українському просторі тисяч пам’ятників тоталітарної епохи.
Цілком закономірно постало питання про проведення суду над комуністичним режимом, можливо, й міжнародного, за участю країн Балтії, Східної і Центральної Європи. В деяких з цих країн він відбувся. Про такий суд і загалом про непростий процес очищення від тоталітарної скверни — інтерв’ю нашій газеті учасників круглого столу.
Посол Пятрас ВАЙТЕКУНАС:
— Пане Посол, комуністична пропаганда і в Україні, і особливо в Росії твердить, що в Литві та інших країнах Балтії мало не реабілітовано фашистський режим, підносять на щит тих, хто співпрацював із нацистами.
— Це неправда. Держава не підтримує тих, хто служив нацистам. Але у нас з’явилися молоді фашисти, і влада Литви цим дуже занепокоєна. Ми вживаємо відповідних заходів проти поширення нацистської ідеології. Щодо ветеранів війни. Президент Адамкус зібрав у нашому оперному театрі радянських ветеранів Світової війни і сказав, що окупували нашу країну не солдати, а Сталін і режим, які перемогу над фашизмом перетворили для нас на нову окупацію. А ветерани, які визволяли Литву від фашистів, у нас у пошані. Є й такі, що воювали на боці німців. Ми їх, звичайно, не возвеличуємо. Якщо говорити про партизанів, наших “лісових братів”, що воювали проти СРСР, то вони боролися проти окупантів. У нашій Конституції записано, що кожен має право і зобов’язаний боротися проти окупації його батьківщини. Проти будь-якої окупації.
Іван ПАТРИЛЯК:
— Скажу про ідею громадського суду над комуністичним режимом. Громадського засудження цей режим зазнав у багатьох країнах. Мені здається, зараз доречніше провести трибунал на зразок Нюрнберзького і засудити комунізм за розпалювання війн, геноцид, знищення опозиції. Такий суд повинен бути на міждержавному рівні, адже подібні злочини не мають терміну давності. Більшість посткомуністичних держав могли б виявити політичну волю і провести такий суд, не обов’язково в Україні. Комуністичні злочини треба засудити офіційно, як свого часу нацизм.
Рональдас РАЧІНСКАС:
— Те, що Литва та інші посттоталітарні країни хочуть об’єктивно оцінити комуністичний режим, зовсім не означає, що ми прагнемо обілити злочини нацизму. Це два режими, два історичні феномени, дві злочинні ідеології, які повинні бути засуджені. Біда, що народи Європи потрапили в їхні жорна, та це не виправдовує тих, хто з ними співпрацював.
Щодо суду над комуністичним режимом. У Литві Громадський Трибунал відбувся 2000 року. Звичайно, він мав переважно пропагандистське значення. Але варто, щоб ідея засудження комуністичного режиму не асоціювалася з серією таких локальних заходів. Тут треба підготувати політичну базу, консенсус між державами, щоб на базі досліджень дати належну оцінку комуністичному минулому. Злочини повинні бути кваліфіковані, злочинці названі. До речі, Литва внесла пропозицію країнам Євросоюзу створити міждержавний Форум з вивчення і засудження тоталітарних режимів.
