Олександр КАВУНЕНКО
26 листопада — День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. На державному рівні Україна згадує тих, кому судилося зазнати тортур у радянських слідчих ізоляторах, тюрмах, концентраційних таборах у далекому Сибіру, а також голодної смерті, за словами Тараса Шевченка, “на нашій — не своїй землі”.
Нещодавно у приміщенні Національної спілки письменників України відомий художник слова Олесь Воля презентував свій “Щоденник”, який вів упродовж сорокаліття. Виступаючи на велелюдному зібранні, колеги по перу відзначали, що ця унікальна книга — не лише подієва, а й творча, мовлячи ширше, — духовна біографія неординарного митця в антуражі стрімкого, непередбачуваного, незрідка, на жаль, трагічного часу.
“Щоденник” Олеся Волі вмістив чимало свідчень людей, яким пощастило вижити у жахливих умовах стежень і переслідувань тоталітарної доби, фальсифікованих звинувачень і фатальних, смертельних вироків. Хоча вина “ворогів народу” найчастіше полягала тільки в тому, що вони мислили й говорили не так, як “партія вела”, або мали щось “куркульське” у своєму дворі. За безглуздими доносами (чи й без них) селян родинами викидали з рідних хат, висилали туди, де Макар телят не пас. Для влади це були лише “гвинтики”, маленькі й беззахисні люди — проти армад немилосердної репресивної машини.
Письменник-гуманіст Олесь Воля вважає інакше, звертаючись до сучасників стражденними устами закатованих у буцегарнях і заморених голодом: нехай то були бідні на статки, але багаті душею люди й через це — ближчі до Бога. Застерігаючи водночас, що вільний дух людини жодній владі не перемогти, хоч би якою жорстокою вона була. Тож краще не будити й не творити диявольського зла, що відійшло в минуле. Життя, судячи зі “Щоденника”, є діяння добра. У цьому переконують розмаїття епізодів і людських доль, явлених у книзі, яку навіть за обсягом — понад тисячу сторінок тексту, понад сотню фотографій — можна назвати фоліантом.
Варто мовити й про громадянський чин письменника-патріота, оскільки в радянський час навіть згадувати про голод і репресії було небезпечно. А він, тоді ще студент Олександр Міщенко, пішки долав не лише рідну Козельщину, що на Полтавщині, з хати в хату переходив, розпитуючи про стражденні долі співвітчизників, аби згодом повідати правду про голодомор 1932—1933 років та політичні репресії, беззастережно називаючи їхніх винуватців. Через це і сам автор “Щоденника” зазнав переслідувань, так чи інакше змушений був уникати зустрічей з недремноокими охоронцями тоталітарного режиму. Та й зараз невідомо, чи позбувся їхньої опіки.
Насамкінець зазначу, що зафіксовані у “Щоденнику” спогади сприймаються як своєрідний письменницький пам’ятник жертвам тих оддаленілих, але не відболілих днів.
У найближчому числі “СП” читайте продовження цього матеріалу.
