Роман ПЕЛЕХ,
голова Полонської “Просвіти”,
заслужений працівник освіти України
Заснувавши в червні 1989 року Товариство української мови імені Тараса Шевченка, ми вже знали про долю своїх попередників — полонських просвітян. 1937 р. вони з хором поїхали в Київ на фестиваль. Там успішно виступили, навіть фотографувалися з членами уряду, зайшли в ресторан, на радощах перехилили кілька чарок і, захмелівши, заспівали “Ще не вмерла Україна”. Додому вже не повернулися.
Нелегка праця в ім’я України. Перти плуга на сторіччями неораному полі, натикаючись на спротив зросійщених, позбавлених пам’яті роду совків, не кожному під силу. Але Петро Ящук, лікар із Понінки — міста над річкою Хоморою, — звик гребти проти течії. А ще цей духовний стрижень — він християнин, глибоковіруюча людина. З друзями й однодумцями Іваном Невідомським, Ольгою Сутковенко створив у Понінці перший осередок “Просвіти”. І провели там перше велелюдне свято української мови.
Ще задовго до проголошення нашої незалежності очолив Товариство “Меморіал” і саме з його вуст на багатолюдних зібраннях і мітингах полончани вперше почули про злочини комуно-більшовицьких окупантів: і про сталінську катівню в підвалах костелу святої Анни, і про концтабори — в Полонному, Котюржинцях, Понінці, і про 34 православні храми, які зруйнували червоні вандали, і про села, зметені голодом із нашої землі, і про зарослі бур’янами могили жертв сталінських репресій.
Петро Ящук — автор резонансного видання у двох томах з промовистою назвою “Портрет темряви” (Київ—Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коця, 1999, 611 с.), де на 1400 сторінках наведено 350 свідчень, опубліковано 50 унікальних документів і 300 фотографій, а серед них і тих, хто допомагав нищити Україну. Цій роботі дослідник віддав 10 років своєї подвижницької праці. Це не просто книга про голодомори і сталінські репресії в Україні 1921—1947 років, написана на основі фактажу з пожовтілих архівних матеріалів і викладена безбарвною та безликою академічною мовою, — це історія, озвучена голосами очевидців і жертв тієї жахливої бойні. Це історія, бачена, чута і невимовним горем пропущена крізь тисячі сердець.
Зі сторінок цієї книги на повний зріст постає правда, яка, здавалося б, раз і назавжди мусить прикувати до ганебного стовпа цей людиноненависницький і україножерний комуно-більшовицький режим і, поставши у всій своїй наготі, трагічності, допомогти не одному одурманеному українцю відродитися духовно — сином чи донькою свого народу. Прозріти і зрозуміти: коли Україна для всіх нас буде понад усе, лише тоді буде своя правда і своя сила.
Джеймс Мейс, відомий дослідник Голодомору, високо оцінив книгу. Згодом її було відзначено Всеукраїнською премією Івана Огієнка.
Не забарилися з оцінкою й недруги. Коли 500 примірників видання потрапили до київських книгарень, їх, щоб вони не дійшли до читачів, одразу викупила одна особа. Подібна доля спіткала видання і у Львові. Тільки-но з’явилася на веб-сторінці інформація про книгу, — одразу почалися дзвінки: “Забєрітє ілі забєрьом у вас жизнь”. Забрали. 30 книг дісталося полонським бібліотекам — немає їх і там. Надіслали відгук на цю книгу в одну з хмельницьких газет — і він одразу ж опинився в редакційній корзині. Після настирливих дзвінків надрукували, але перед тим статтю обкраяли до невпізнання.
Як бачимо, зі сторінок двотомника спливла ще одна правда. І Петро Ящук мав рацію, коли голод 1932—1933 років назвав іменем не тільки Сталіна, а й Кагановича. Тому й ворогів цієї книги збільшилося.
Побували всюдисущі “симпатики” Петра Лаврентійовича і в його квартирі. Вдерлися вночі, “яко тать”, але не по гроші — знали добре, що їх там ніколи не було. Книгу вже відправили в небуття, залишилося ще прибрати до рук магнітофонні записи, унікальні документи і фотографії — все те цінне, що лягло в основу двотомника. Перевернули все догори дном, залізли в комп’ютер і зіпсували його, але того, що шукали, не знайшли. Щоправда, з порожніми руками не пішли — натрапили на листи Мар’яна Коця і забрали їх із собою. Знали добре, що книга побачила світ лише завдяки старанню цього відомого просвітянина, видавця і великого патріота. Цим вчинком і своїм візитом дали зрозуміти Петрові Ящуку: хочеш жити спокійно — сиди, як мишка під віником, влада знову наша. Отож ідеться не просто про долю видання П. Ящука “Портрет темряви”, яке намагаються живцем поховати, — йдеться про нашу українську правду: чи буде вона в нашій хаті, чи будемо в ній господарями? Скромна праця полонського просвітянина є ще однією свічкою, яку він запалив, щоб прогнати темряву довкруж нашої пам’яті.
