ПОМИНАЛЬНІ ХЛІБИ І НЕВГАСИМІ СВІЧІ

img_4133Уляна ВОЛІКОВСЬКА

У день пам’яті жертв Голодомору відбулася скорботна хода до Меморіалу, присвячена пам’яті дітей, загиблих під час смертельної косовиці 1932—1933 років. Звісно, рани, заподіяні тоталітарним режимом, ніколи не загояться… Але правда про голодомор здатна реанімувати національну пам’ять, необхідну для формування здорової нації. Жертвами геноциду 1932—1933 років стали мільйони безневинних людей, половина з них діти. Для них пролунала недоспівана колискова…
Варто нагадати, що 26 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу. А 13 січня 2010 року Апеляційний суд Києва встановив, що в 1932—1933 роках в Україні керівництво комуністичної партії на чолі зі Сталіним організувало геноцид. Голодомор 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу Австралія, Андора, Аргентина, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Польща, США, Чилі, Швеція…
Цього дня біля Меморіалу горіли свічки вічної пам’яті. Пам’ять померлих прийшли вшанувати свідки голодомору 1932—1933 років, чотири президенти України: Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, представники органів державної влади, Київської міської державної адміністрації та різних політичних партій, делегації з АР Крим і всіх областей України, Києва та Севастополя, а також багато киян. Мешканці близько ста українських сіл із різних куточків України випекли обрядові хлібини для поминання померлих від голоду, а також на поминальну виставку в Національному музеї Івана Гончара.
— Це свідчення того, що нація і наша державність понад усе, що українці разом. Український календар — скорботний, але він може згуртувати націю, — зауважив Віктор Ющенко.
Згадують свідки Голодомору:
— У мене під час голодомору 1933 року загинули три сестрички, а мама ледве вижила, — згадує Анатолій Тимофійович. — Я приходжу сюди щороку, щоб згадати про злочин, штучно створений тодішньою владою…
— Моїй мамі було 16 років, коли був голодомор. Вона жила у степовій частині Дніпропетровщини. Часто розповідала, як вони ходили на поле ловити ховрашків, яких потім їли… Я добре пам’ятаю 1947 рік, коли чекали, щоб виросла трава і ми на сковорідці смажили на воді лободу, — розповіла Любов Митрофанівна.
— Ледь пережили 1947 рік, збирали гнилу картоплю на полі… А ще у нас була макуха, із цього жмиху мама варила суп, — згадує Петро Олександрович.
Таких історій безліч… Особливо вражає сповідь дитини голодомору Степана Руденка (м. Прилуки Чернігівської області): “1933-го мені було три роки. Наша сім’я дуже страждала. Моїм сестрам було сім і п’ять рочків. Ми постійно просили їсти, але в батьків нічого не було. Спочатку їли мерзлу картоплю, навесні — цвіт дерев і маленьке зелене листя. Навколо — пусті хати з вибитими вікнами та пограбованими оселями. Люди падали і вмирали, а хоронити було нікому. 20 травня 1933 року помер батько, сестри просили вишеньки, а потім померли, не дочекавшись вишеньок…”
Важливо зберегти пам’ять про кожну загублену душу, засвітивши свічку в кожному селі, містечку, обласному центрі, столиці…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment