ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

Автор цієї статті — одеситка, живий свідок багато чого з того, про що пише співавторка книжки “А українською кажуть так”. На Всеукраїнському конкурсі “Українська мова — мова єднання” ця праця виборола: для себе — перше місце, для своїх виробників — відзнаку лауреата премії П. Куліша і Золоту медаль журналіста. Незважаючи на такі регалії, попиту в Одесі не має (причини стануть відомі після прочитання пропонованої статті). Тому подаємо телефон 68-53-13 — може, знайдеться покупець в іншому місті чи селі. Телефонуйте.
А наразі — щира дяка панові Р. В. Воронезькому. Якби не його спонукання та допомога літературою, ніхто б ніколи не прочитав того, про що йдеться нижче.

Галина ОСТРОВСЬКА,
член НСЖУ, м. Одеса

За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові відродитись, — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця і вони мусили масово вибиратися за її межі. Висновок Лесі Українки: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію”.
Наша держава, на жаль, дуже непослідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРАЇНСЬКІЙ землі збудувати русский мир!
Одні з можливих трибун, а часом геть не з трибун, а на усіляких збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізовують кіно-, телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови…
Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого перепису населення. Ось коли, обіцяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм!
Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Тувіма — Навіть коли перескочиш, не кажи “гоп!” Спершу подивись, у що вскочив. Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здасться видиратися ЗВІДТИ?..
Треті, як-от зграї запорожан (так на Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але “за поріг”. Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого), миколаївців та ще когось, вирішили позапроваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі одну мову — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби?
Одесити склали описаним ламентаціям оцінку категоричну: “Драчки на словах за государственный язык межнационального общения”, — і заходилися боротися “дєлом”: подерли простирадла на смуги, понаписували чорним по білому: “Мы говорим по-русски!” і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. “Единственный их недостаток, — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка, — это то, что они не умеют (підкреслення — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот недостаток не так бросается в глаза”.
Тривали ці походеньки десь із місяць-півтора, а далі розсоталися. Набридло, мабуть, їхнім учасникам прикидатися нещасними, яким в Одесі просто проходу нє дают с етой украінской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від найсоліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися? Хай сміються, але не з нас.
Того, хто за походеньки платив та подертими простирадлами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка:
— Державна — не державна — вторая — десятая… Мі жівьом в Адєсє! Значіт, язик наш адєскій.    І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь! А наш город — століца Новоросійского края!
Автор одеського лексикографічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полутолковый словарь. Може, тому полутолковый, що більшість зібраного в ньому і не потребує толкования? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту паморокі; Ілі ти дома нє можєш ускочіть в халепу? Убєрі етот мотлох! Чєго ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі — пара копєєк в музєє свєтіт. Насипалі борща… Ти єшьо смєєш свою пєльку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откуда я єго знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдьош — тудою прямо так і вийдєш к мору. Панькаються с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: “А мій милий іде, дрібненько ступає”).
Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв на їхнє збирання час. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках із бомжами поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки Ви, шановний читачу, порівнюватимете словникові реєстри Грінченка і Смирнова та визначатимете конкретно, звідки в “одеської” мови ноги ростуть, ми звернемось до історії.
Одесити, більшість їх — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні:
— Пока здєсь не біло русскіх, Потьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво!
— Нічого?
— Дікоє полє! І крєпость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрєгу мора.
— Де ж тоді містилися козацькі хутори, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХАДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі села — Чубаївка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту?
І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути (так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили), німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни… У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів!
Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській.
— А українських? — спитаємо навпростець.
У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет.
Але розгорнімо перше (підкреслюємо: перше) видання книжки “Старая Одесса” (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: “В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни французский, ни другие языки первых поселенцев… И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка…”
Довідкова книжка “Вся Одесса” уточнює розповідь автора “Старой Одессы”: “В составе населення преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор”. І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож!
Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко (автор книжки “Мага віра”, своєрідної “біблії” рунвіри в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною — від орії, арії, арійці, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина II.
Між рядками. Пам’ятник їй реставрували в Одесі ті, кому досі свербить ідея єдинонєділімості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, хоч як дивно, прагнення духовенства — московського — і атеїстів-комуністів теж збігаються), а ще — п’ята колона (вона в Одесі дуже численна й потужна — навіть виїздить з десантами в інші міста).
Та повернімося до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі “смуг осідлості” залюбки — місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах і містечках (смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися не кожному єврею). То тільки євреям-багатіям, купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й переймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися.
Але хоч би чим вабило українців та євреїв місто, яке ще входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і щось спільне. І було воно нічим іншим, як українською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою “об’євреєну” українську мову пристосовувати до панської російської. Утворилася мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас, та з єврейсько-расєйським акцентом. А що ж тоді з отим “горохом” про німців, англійців та всяких інших шведів?
— А нічого! То лише на думку автора “полутолкового”, іноземців у нашому місті завжди було хоч греблю гати. Насправді ж лише по панських салонах, описаних у “Старой Одессе”, іноземців бувало стільки, скільки й росіян, або й більше. А коли говорити “за всю Одесу” — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т. ін., то “проти корінного населення іноземців у дореволюційній Росії налічувалось усього 8 відсотків”. Хто на кого тут здатен був уплинути?
Так-от, про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нєту, міцца нєчєм; ілі ві нє туда?) — це від греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український (звук [а] на місці [я] після [р]) сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бурА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Колимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті “Черное море” розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: “Газета “Мрак”!, “Мрак” — газета!” Але письменник недочув. Газетярі казали не “мрак”, а “морак” — так вимовляли це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі був Федя ТрАпочка, твердить В. Смирнов.
Те, що народжувалося в процесі “начіплювання” на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі не дивувало — сприймалося за норму. Зафіксувалося воно й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А ось те, як цей єврей заколисує малого Давидка: “А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удень і вночі”, — міг тільки почути.
Або ось читаємо в “Одесских рассказах” Аркадія Аверченка діалог двох маклерів:
— Почему твоего продавца фамилия Огурцов?
— Потому, что он Огурцов. А разве что?
Такі “дива” смішили неодеситів і легко “продавалися”. Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал…

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment