ШКОЛО МОЯ, ЖУРАВЛИНКО МОЯ…

Ця школа у давньому, літописному волинському місті Дубні є чи не найбільш просвітянською, починаючи з 1920-х років і до сьогодення. Їй цими днями — 120 років! Справді, вік вельми поважний. Про декого з її вихованців розповідає тамтешній просвітянин Микола ПШЕНИЧНИЙ.

Микола ПШЕНИЧНИЙ,
член Національної спілки письменників України,
випускник 1970-го року

Щоразу, коли заходжу на подвір’я моєї рідної — найріднішої! — Дубенської Першої Школи, на серці стає трепетно і гордо. Адже навряд чи є ще десь в Україні подібна альма матер, зі стін якої вийшло у світ стільки славетних імен: і тоді, коли вона звалася гімназією імені Конарського; і в повоєння, коли тут деякий час навчалися лише дівчата; і пізніше, у 1950—1990-ті роки. А які талановиті, видатні, незабутні викладачі тут працювали!
Мимоволі сповільнюю кроки, затамовую подих, зупиняюся біля меморіальних дощок і подумки повертаюся у далеку минувшину. Наче на екрані, з’являються кадри, оживають знайомі обличчя, чую до болю дорогі голоси.
Це навіть глибоко символічно, що на шкільному фасаді так несподівано зустрілися пліч-о-пліч, аби вже ніколи більше не розлучатися, двоє найближчих друзів-односельців (їхнє дитинство пройшло у Хотині колишнього Дубенського повіту Волинського воєводства, а нині — Радивилівського району Рівненської області), однокласників, залюблених в історію, етнографію, літературу, мистецтво. Тезки — Ігор Лозов’юк та Ігор Свєшніков. Українець і росіянин. Парадоксально, але факт: упродовж усього перебування тут, у гімназії, вони між собою на кожній перерві принципово розмовляли тільки французькою мовою! І наставники, і ровесники, безперечно, вважали це неабияким дивацтвом. Проте з усією відвертістю мушу сказати: вже тоді ці двоє товаришів були поліглотами, нумізматами, філокартистами, геральдистами, філателістами, сфрагістами, бібліофілами, колекціонерами і т. ін. Згодом Ігор Кирилович стане неперевершеним археологом, доктором історичних наук, академіком, найвидатнішим дослідником Поля Берестецької Битви літа 1651-го, а Ігор Дмитрович — найкращим лубенським краєзнавцем, сталінським політв’язнем, лауреатом просвітянської премії імені Грицька Чубая. Слава Богу, маємо регіональну премію імені Ігоря Свєшнікова. У Дубні з’явилися вулиці на їхню честь. Започатковані іменні фонди у Державному історико-культурному заповіднику міста Дубна, в яке вони були просто закохані, задля непроминальної слави якого жили і працювали до останнього подиху.
Вірю: невдовзі ці сиві цегляні стіни XIX століття прикрасять меморіальні дошки і Юрієві Шумовському, й Іванові Носалю, й Віталієві Волкову, й Мотрі Братійчук, й Петрові Вишневському, й багатьом (цілий іконостас!), чиї кроки досі відлунюють шкільними коридорами, чиї експозиції розлого і вдячно-пам’ятно розповідатимуть у шкільному музеї про те, що не маємо права забувати.
Якби цю гімназію закінчив тільки Ю. Ф. Шумовський, то й тоді унікальний лубенський навчальний заклад варто було б занести у Книгу рекордів Гіннеса. А цей феноменальний науковець, священик, музеєзнавець, мандрівник, Почесний громадянин міста Дубна, просвітянин, виявляється, працював тут і педагогом. Автор півтисячі наукових праць багатьма мовами світу, перший із-поміж українців дослідник Африки, співробітник Організації Об’єднаних Націй, кореспондент найдавнішої українськомовної газети США “Свобода”. Подарував Дубну кільканадцять тисяч документів і матеріалів про свою подвижницьку долю і про всю дивовижну мирогощанську родину Шумовських: батька — отця Федора, братів і сестер — Арсена, Петра, Павла, Олександру, Анастасію, котрі прославили і наш край, і всю Україну на кількох материках.
Або травознавець Іван Носаль, геніальний фітотерапевт, “знахар із вищою освітою”, як напівжартома-напівсерйозно говорив він сам про себе. Саме йому (у співавторстві з покійним татом-священиком Михайлом Андрійовичем) вдалося — вперше у Радянському Союзі, ще наприкінці 1950-х років — видати масовим накладом, а згодом кілька разів перевидати українською та російською мовами цікаву і вкрай потрібну книжку про лікарські рослини та їхнє застосування у народній медицині. Ще тоді це вражаюче, воістину енциклопедичне видання стало справжнім бестселером. Та йому б пам’ятники ставити! Хоча він сам собі воздвиг монумент. Нерукотворний. Духовний.
Або астрофізик Мотря Братійчук. Перша у світі дослідниця штучних супутників Землі. Її іменем названа одна з малих планет Сонячної системи (ще за життя!). Засновниця і багаторічний керівник астрономічної обсерваторії на горі Кальварія у передмісті Ужгорода.
Заповіла поховати себе на рідній Дубенщині — в селі Верба, де народилася, там на її могилі меморіальний знак талановитої роботи ще одного вихованця нашої школи, просвітянина, відомого художника Василя Захарова.
Петро Вишневський… Пригадую: цвіли жоржини, чорнобривці — як останній дарунок Учителеві, Просвітянину, Патріотові. Цвіли осінні тихі небеса, і відлітали у вирій із рідної землі журавлі, прощально змахуючи крильми. Журливо бринів шкільний дзвоник, проводжаючи в останню дорогу Почесного громадянина міста Дубна, лауреата просвітянської премії імені Грицька Чубая. Петро Степанович виховав тисячі учнів, написав і опублікував чимало гостропубліцистичних статей, намалював безліч живописних картин, прочитав сотні лекцій. А коли так несподівано відлетів у вирій — скорботно принишкли, почувши невтішну звістку, всі, хто його знав. Сльози витирала запечалена родина. Заламувала руки у розпачі журлива калина біля рідного обійстя на вулиці Польовій, яка нині носить його ім’я.
Віталій Волков, якого доля-мачуха загнала на чужину, за океан, у США. Але й там він повсякденно, щохвилинно думав про Дубно, про Волинь, про Україну. Він — автор прекрасного роману “Довбуш”, інших епічних прозових творів. Просвітянин…
Маю неоплатний борг перед ними, перед усіма іншими, про кого йдеться у книжці, яку видає моя рідна школа до свого ювілею. Рівняюся на них. Пишаюся, що був близько знайомий: зустрічався, співпрацював, листувався. Тож, затамувавши подих, мимоволі сповільнюю кроки, коли знову й знову ступаю на подвір’я Дубенської Першої Школи…
Школо моя, журавлинко моя —
З вирію, з вирію…
Як моряк у маяк, так у тебе і я
Вірую… Вірую…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment