Володимир Ференц,
м. Івано-Франківськ
Чимало критики лунає на адресу нової “законодавчої ініціативи” Дмитра Табачника в системі дошкільного виховання. Пропонований вільний вибір батьками мови виховання на перший погляд природний і справедливий, але запровадження окремих груп у дитсадках у світлі ним же запровадженої реформи та ще й на 21-му році незалежності критики не витримує. Та й навіщо додатковий закон, якщо для того, щоб обрати дитсадок із вихованням мовою меншини, треба відвести дитину за руку в такий дошкільний заклад або заснувати його там, де є в ньому потреба?
Вочевидь, сенс зайвої ініціативи Табачника полягає не в турботі про збереження самобутності меншин, а в чомусь іншому. Знаючі люди висловлюють побоювання, що в нинішній системі дошкільних закладів і в умовах реальної мовної політики цієї влади така новація неодмінно обернеться зросійщенням дитсадків. “Цей законопроект — пряма русифікація дитячих садків! Регіонали не змогли ухвалити свій закон про мови, тому намагаються подібними ініціативами впровадити точкову русифікацію”, — впевнений член Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В’ячеслав Кириленко.
Але парламентська більшість слухати здоровий глузд не буде. Не для того Табачник затіяв широкомасштабну і нелогічну освітню реформу, щоб у процесі вдосконалення так званої дошкільної освіти пропустити нагоду заодно “поправити” права юних українців на російську мову. Громадське обговорення законопроекту влада не організовуватиме. Це повинні зробити ми з вами, сформулювати вердикт, подати його в уряд і парламент, заручитися підтримкою тверезих політиків. На жаль, практика показує, що громадські організації писатимуть емоційні заяви, але загальнонаціональне обговорення ніхто не очолить, отже, єдиного ґрунтовного документа про результати обговорення влада не одержить, на що й розраховує. Масових “парканоламальних” протестів під парламентом не очікується, адже це не питання грошей і пенсій, а лише проблема перспективи держави й долі молодого покоління громадян. Не виключено, що й експертний висновок буде позитивним, хоч ця дивна і зайва законодавча ініціатива не витримує жодної критики. Узяти хоча б старий “Закон про мови” в Україні:
Стаття 25 “Мова виховання та одержання освіти”
“Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян Української РСР.
Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти національною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами”.
Стаття 26 “Мова виховання в дитячих дошкільних установах”
“В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі дитячих будинках, ведеться українською мовою.
У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись дитячі дошкільні установи, де виховання дітей ведеться їхньою національною або іншою мовою.
В дитячих дошкільних установах у разі необхідності можуть створюватись окремі групи, в яких виховання дітей ведеться іншою мовою, ніж в установі в цілому”.
Конституційний Суд України дав таке роз’яснення: “Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.
У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною відповідно до положень Конституції України, зокрема п’ятої частини статті 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватись та вивчатись мови національних меншин” (пункт 2 ухвали з Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 1999 року № 10-рп/99).
Якщо врахувати ці основоположні документи разом із Конституцією України, мовно-виховна модель системи сучасних дошкільних закладів повинна ґрунтуватися на таких принципах:
1. Державні й комунальні дошкільні навчально-виховні заклади повинні бути з українською мовою навчання і виховання незалежно від регіону держави. (Інакше держава не забезпечує виконання 10-ї статті Конституції і право та обов’язок громадянина володіти державною мовою як мовою публічного спілкування та в суспільній діяльності).
2. Пункт 3 статті 26 “Закону про мови” повинен був діяти у минулому, як виняток. (Пропозиція утворювати, як правило, постійні групи з іншою мовою виховання в дитячих дошкільних закладах незаконна і така, що знижує якість процесу і вимагає значного подорожчання утримання закладів, адже ці окремі групи повинні виховуватись і навчатись окремо за різними програмами.)
3. Державні, комунальні й приватні дошкільні навчальні та виховні заклади утворюються не як заклади з навчанням і вихованням винятково мовою меншин. Паралельно повинен відбуватися навчально-виховний процес державною мовою. (Це необхідно для дотримання 10-ї статті Конституції і законодавства про громадянство.)
Чи відповідає згаданим критеріям більшість дошкільних закладів України? Відповідь риторична. Дошкільних виховних закладів з якісним навчально-виховним процесом державною мовою недостатньо. Та й у закладах із вихованням мовами меншин є проблеми якісного дошкільного навчання мовою держави. Але ж стандарт дошкільного навчання мусить бути єдиним у сенсі якості навчання та виховання мовою держави!
Не можна виховувати кілька сортів громадян за мовною ознакою, коли Конституція гарантує застосування єдиної державної мови! Чому замість виправляти серйозні недоліки в дошкільному та й у шкільному вихованні, пропонується ще й погіршення виховного процесу шляхом створення додаткових груп, яке негативно позначиться на вивченні громадянами України державної мови, а це заборонено Конституцією України? Чого варта дошкільна освіта, що готуватиме учнів молодших класів, які не знатимуть української мови і головне — не привчатимуться змалку застосовувати мову держави в публічній діяльності? Може, ми за народні податки утримуватимемо таку систему дошкільної освіти, вихованці якої не шануватимуть мову держави? Хіба можливо таке, що юні громадяни не знатимуть української, зате дошкільна освіта буде румунською, угорською, російською?
Зрештою, чому поширене з вини влади небажання знати і застосовувати державну мову не кваліфікується як незаконний привілей за мовною ознакою, який шкодить існуванню єдиного громадянства, руйнує основи конституційного ладу держави? Якщо за потурання наших чиновників небажання вивчати державну мову культивуватиметься змалку, в дошкільній системі виховання, то яка перспектива задекларованої владою “сильної держави”?
