Україна одна, а незалежностей — дві?

Віктор КОСТЮЧЕНКО

“…державна незалежність
є національним ідеалом…”
М. Міхновський1

На двадцять першому році незалежності — “нової” для українців суспільної формації — ловиш себе на думці, що ця формація не нова. Під тиском грошових мішків незалежність поступово деформувалася. З неї виокремилася незалежність олігархів з войовничим хамством. Омріяна ж народом незалежність — безпорадна, обездолена, обікрадена — не може розпорядитися собою у своїй хаті.
Вона ще живе на майданах у масових протистояннях народу і влади, у душах мільйонів уярмлених кравчучками людей, у громадянських протестах дрібних підприємців, серед чорнобильців та афганців, які штурмують Верховну Раду України, у студентських заворушеннях, в опозиційній діяльності окремих депутатів і партій. Та ще, може, в інтелігентських колах.
З одного боку, Україна має свій прапор, герб, Конституцію, кордони — обов’язкові атрибути незалежності. Здавалося б, що й справді на цій землі існує незалежність. З іншого, коли поглянеш на умови суспільного буття: виробництво, економіку, фінанси, торгівлю, культурно-освітню галузь, міжнаціональні відносини, то переконуєшся, що незалежностей насправді дві — одна для президентів, їхніх команд і багатіїв, а друга — для сорокап’ятимільйонного населення. Перша дедалі більше руйнує націю, нав’язує суспільству, по суті, вульгарні форми власності, соціальну нерівність, антигромадянську мораль, зміцнює власне матеріальне і моральне становище.
Утворилося дві дійсності. В одній, що нею себе оточили багатії, жити стає “дедалі веселіше і краще”, як заявляє прем’єр М. Я. Азаров. Про іншу народні депутати часом згадують, називаючи її “за межею бідності”, і нічого не роблять, щоб цю межу ліквідувати. Президенти України, Верховна Рада України, органи виконавчої влади сприяли створенню довкола багатіїв з їхніми надприбутками, надзарплатами, надпенсіями, надпільгами такого щита, що тим уже не страшні ні світові, ні регіональні кризи, як і зміни у податковій системі, підвищення тарифів, стрибки цін. А основна маса населення, не маючи такого щита, щодня потерпає у надзлиденстві.
Пригнічена українська нація хиріє. Багато хто з громадян не просто не відчув, що ж воно таке, ота солодка, добута в столітніх змаганнях незалежність, а й зрозумів: те, що прийшло, це не вона. Мільйони молодих, дужих, працьовитих українців, розчарувавшись, зневірившись, подалися у світи шукати соціальної справедливості…
Первісний капітал, добутий нечесним шляхом, одразу ж почав породжувати конфлікти між групами населення. Вони переросли в глобальну небезпеку, бо супроводжуються непокорою, протистоянням, підкупом, а то й кров’ю. Конфлікти культивуються з дитячого віку. Хто з батьків не чув із вуст дитини: “Чому в мене немає, а в того є?” У школах уже звично лунає: “Ти не маєш, а я маю, отже, ти — лох…” Відновилися конфлікти в земельному питанні, боротьба за межу: “Віддай! Це моє, і це моє, це також моє”. Конфлікти покотилися, як хвиля, вищими навчальними закладами: можеш платити — можеш дозволити собі навчатися будь-де, навіть у чужоземних навчальних закладах, а можеш просто купити диплом.
Майнова несправедливість витіснила за кордон талановитих науковців, сформувала клас безробітних, а також виховала людей, психологічно готових за кілограм гречки продати голос, ідею, душу. Аж не віриться! Та ж у будь-якого класика української літератури можна прочитати про майновий конфлікт. Ще недавно нам пояснювали, що приватна власність — суспільне зло. А зараз вона — благо? Чому ж це “благо” породило лозинських, зваричів, пукачів?
Ми отримали незалежність 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі. Але як ідея, як символ, як Fata Morgana, вона існувала завжди. А тоді мрії заполонили українське суспільство. Хто з нас не мріяв.
Керівництву України (воно на той час було комуністичним) належало з ідеї, символу витворити ідеологію будівництва незалежної держави Україна і поступово — через закони, програми, плани — реалізовувати накреслення незалежності, втілювати у державотворчій сфері, вибудовувати нові, відмінні від соціалістичних, відносини. Але на заваді стали недолугість, брак світоглядних основ, кумівство.
Нове, кажуть, це давно забуте старе. Правда. В Україні після майже сторічної перерви відродилися експлуататорські класи, у виробництві — капіталістичні відносини з повним набором притаманних їм особливостей. Основні з них: експлуатація трудящих, волюнтаризм власників у створенні соціальних гарантій найманцям, порушення їхніх громадянських прав, безробіття. Відбулося руйнування національних джерел духовності: книгодрукування, преси, кіномистецтва, музики. Стався занепад освітніх культурних закладів, театрів, музеїв, бібліотек. Контроль над інформаційним простором із метою маніпулювання громадською думкою перейшов до товстосумів.
Метою одних стало безмірно збагачуватися, оточувати себе маєтками, яхтами, управляти заводами, фабриками, банками. Метою інших — хоч якось утриматися на мізерній зарплаті й нікчемній пенсії.
Гріш став матеріальним і духовним орієнтиром існування. Прийшов капіталістичний державний лад. Нам кажуть, що весь світ живе за законами капіталістичного ладу. Так, але за останнє сторіччя капіталістичний світ гармонізувався у відносинах із державою, витворив закони і правила суспільного співжиття. Там ціни не скачуть кілька разів на рік, як у нас: на цукор, гречку, борошно, пальне, ліки тощо. Пошукаймо у світі країну з такою дикою ринковою економікою. Мабуть, не знайдемо. Це у нас із десяток ринкових гравців грають у своє задоволення: король спирту, король цукру, король олії, король борошна, король лікарських засобів, король пального, король м’яса, король металу та ін. Часом чуємо від влади, що ціни безпідставно завищені. Ну й що? Ставлення влади до цього обмежується констатацією фактів, а ще — обіцянками “приборкати”, “попередити”, “узгодити” і навіть “притягти до відповідальності”. Та й по всьому.
Усе це сталося ще й тому, що українське суспільство не мало ідеології будівництва держави. А без неї почалася стихія. Кого з президентів можна назвати державотворцем? Який його внесок у творення держави Україна, в закладання її фундаменту? Як змінювалася “якість державності” за ці 20 років за її передачі від одного президента до другого? Схоже, незалежність їм бачилася передусім у зруйнуванні колективної власності як ознаки радянського часу.
Без належних правових, наукових і суто людських обґрунтувань заходилися повсюдно все приватизовувати. Антинародну приватизацію у нас охрестили (і правильно) прихватизацією. У цій штовханині за шматком власності й були повністю зігноровані ті ідеали незалежності, з якими мільйони українців прийшли на референдум. Незалежність із витвору загальнонаціонального духу значною мірою перетворилася на власність кільканадцяти персон, які поставили її собі на службу. Ви, українці, хотіли національні символи: прапор, герб, гімн, вишиванку? Нате вам, тіштеся. А влада над засобами виробництва, над капіталом — наша. І ваша державницька національна ідея нас не хвилює. А ваша мова взагалі нам заважає.
І сидять тепер українці у своїй хаті біля порога, а на покуті — зденаціоналізовані людці.
Згадаймо, як починалася приватизація. З елементарного пограбування. Вступайте, люди, в акціонерні товариства. Там ви матимете акціонерну власність, дивіденди і т. ін. Люди повірили. Повірив і я. На запрошення добре знайомого директора друкарні вніс туди свої ваучери. Скликають збори акціонерів. За трибуною не мій знайомий директор, а якийсь молодик: “Я хазяїн друкарні. Спасибі вам за ваші ваучери. А тепер на вулицю кроком руш. І тільки хто спробує в’якнути щось проти, я з кулеметом захищатиму свою власність”. Отак.
То це ж низова ланка приватизації. А вгорі? Був Чорноморський торговий флот України — і немає цього флоту. А заводи, фабрики, колгоспи? Де все те, що називалося власністю робітників і селян?
Ледь оговтавшись після розгублення, в 90-ті роки комуністи при владі одностайно відмовилися від “науково обґрунтованої ідеології” марксизму-ленінізму, від “вчення” про колективну власність. Надихавшись досхочу ідеології колективної власності, що їм осточортіла, вони одразу відчули принади приватної власності, що плила їм до рук. Як сказав тоді президент Л. Кравчук, “маємо, що маємо”. Тобто маєш — володієш, не маєш — не володієш. Це був перший хисткий камінь у будову незалежності. Але він дав президентові “хатинку”, кажуть, аж у Швейцарії. Уявляєте, у колишнього комуніста з’явилася дача за кордоном…
А чому було б не створити на самому початку ідеологію будівництва держави Україна? Тоді й наступному президентові України Л. Кучмі було б легше — не волав би з екранів телевізорів: “Скажіть, що ми будуємо?” А тим часом, у ЗМІ розповідали, у сім’ї учорашнього комуніста Л. Кучми назбиралися грошики, щоб придбати у Лондоні будинок за 8 млн фунтів стерлінгів для дочки. Та ще 10 млн додали на ремонт. Оце незалежність!
На жаль, Конституція України (1996 р.) не сформулювала ідеології будівництва держави. “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова” (стаття 15). Ця розпливчаста фраза подається як досягнення демократії. А чи не тому у нас близько 200 різних партій та блоків? А конфесій? І кожна зі своєю ідеологією, своїм гетьманом, і немає у них бажання єднатися, і не працюють вони на Україну…
Деякі основи державотворення у 90-ті роки спробували витворити ідеологи Народного руху України. Їм на допомогу прийшли українські духовні джерела: Конституція Пилипа Орлика 1710 року, державотворча діяльність гетьманів І. Мазепи, Б. Хмельницького, Універсали Центральної Ради.
Народний рух розвалили, і поступово ці намітки з політичних і державних документів влади почали зникати. Заходився був президент В. Ющенко розставити якісь національні акценти у внутрішній і зовнішній політиці, але за придворними інтригами ніколи йому було будувати державу. Приєднав, розказували у пресі, до своєї садиби у селі Безрадичі під Києвом 13 гектарів лісу і заспокоївся.
У приватизаційному безладі часом чулися окремі тверезі голоси: давайте спершу інвентаризуємо все, а тоді вже приватизовуватимемо. Та куди там. Потонули ці голоси у стихії. Ніхто зараз не скаже, а скільки коштів від приватизації надійшло до держбюджету; наскільки оновилося виробництво, потрапивши у приватні руки…
Отак творилася “нова” мораль, “нове” право, “нова” незалежність окремо взятих багатіїв. Потім вони ж освоюватимуть офшорні зони (подалі від людських очей), закуповуватимуть житло по закордонах, примірятимуться до закордонних банків, бо ж треба було надійно зберігати накрадені багатства. Україна такої надійності не гарантувала. Поступово олігархічна незалежність поставила собі на службу судочинство, силові структури, пресу. Обзавелася власною озброєною охороною.
Тим часом простий народ катастрофічно біднішав. У такому антагоністичному протистоянні української України та неукраїнської України тривожно живе суспільство сьогодні. А як же мріялося 20 років тому про щасливе, вільне, цивілізоване життя.
Президент В. Янукович пропонує будувати “нову” Україну. Що мається на увазі? Невідомо. Під це будівництво не підведено базових соціально-економічних і політичних основ. Заглибимося у свою історичну пам’ять. Пережили капіталізм, поміщицтво, орендарство. Було протистояння конфесій. Були здирницькі податки (згадаймо Шевченкове безсмертне: “з шкурою знімають”). Було руйнування села. Був “соціалізм з нелюдським обличчям”. Була диктатура партії. Була русифікація, переслідування і винищення української інтелігенції. Заборонялася українська мова, закривалися українські школи. Усе це вже було.
Можливо, президент В. Янукович вбачає новизну в тому, що він, начебто, сформував і запропонував програму державного будівництва? Але йдеться не про заяви, а про справи. На превеликий жаль, будівництво “нової” України найвиразніше помічається, мабуть, у морально-політичному кодексі влади, що окреслився з проголошених ним засад: “одривати руки”, “різати по живому”, “одкручувати голови” (цитати з публічних виступів). За час президентства В. Януковича класові й національні конфлікти поглибилися; національна безпека країни ослабла (після Харківських угод 2010 року) і далі слабне; корупція роз’їдає суспільство; народ убожіє матеріально і духовно; реформи не знаходять підтримки у людей; село не бачить перспективи розвитку.
Із розвалом імперії (Радянського Союзу) республіки, які до нього входили, проголосили незалежність. Таджикистан, Естонія, Литва, Латвія в основу державного будівництва поклали національну ідею. За 20 років існування ці країни досягли значних успіхів у зміцненні суверенітету всередині й на міжнародній арені. Стабілізувалися суспільно-економічні умови, згуртувалися громади, зріс національний духовний рівень. Україна ж дедалі нижче сповзає по всіх показниках у світовому рейтингу демократичних країн…
Порівнюєш Україну початку ХХІ століття з Україною початку ХХ століття і бачиш ту ж роз’єднаність, ту ж ідейну еклектику, ті ж провокаційні акції антиукраїнських сил, ту ж розкарякувату дипломатію.
Це тому, що з незалежного державотворення на самому початку було викинуто національну ідею як основу.
Шкода. Начебто й не було студентського голодного майдану (1990), референдуму про незалежність, Помаранчевої революції…
Не було славної тисячолітньої історії, а в ній — боротьби за волю і незалежність. Не було?..

1М. Міхновський (1873—1924), визначний український політик, публіцист, який обґрунтував ідею незалежної соборної Української держави.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment