ЗГАДАЙМО ПАРАСКУ КОРОЛЮК

Ольга ПУГАЧ,
Київське МО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Рік тому, 26 листопада, у сумні для України осінні дні пам’яті жертв голодоморів, на 72-му році життя перестало битися неспокійне серце незабутньої Параски Королюк — улюблениці Майдану, символу української жіночої Долі.
Останні роки свого життя, а саме від часу Майдану 2003—2004 років, Параска Василівна провела переважно в Києві, на Майдані Незалежності. Це був її власний пост № 1, який вона покидала лише в дні недуги. Вроджена мудрість і життєвий досвід підказували їй — саме тут вирішуватиметься доля народу, а отже, і доля її доньок, онуків. Вона, як і сотні тисяч українців, вірила, що її участь у політичних подіях тих днів була необхідною, важливою. За свою активність мала відзнаки від влади — почесний знак “Гвардія Революції” та орден Княгині Ольги ІІІ ст.
Минулої осені, занедужавши та, можливо, маючи сумні передчуття, Параска Василівна поїхала додому — на Тернопілля, у рідну хату, у рідне серцю село Дорогичівка. Там, в оточенні рідних вона й завершила своє трудне та славне життя.
Їй було півтора року, як помер батько, а мати була інвалідом із дитинства. Вона часто надовго полишала домівку — лікувалася у міських лікарнях, далеко від рідного села. У таких умовах пройшло життя маленької дівчинки. Учитися у школі було непросто — часом не мала ні взуття, ні одягу. Після шести класів почала працювати. Перше місце роботи — рільнича бригада, де нічого не платили, лише записували трудодні. Тож попросилася у доярки. Голова колгоспу після деяких вагань, — вона ж іще дитина! — дозволив перейти на ферму дояркою.
А в сорок років Параска Василівна вже мала майже 26 років трудового стажу. Заробила його і на Харківщині, і на Дніпропетровщині, і в інших місцях. Адже і тоді, й тепер Тернопільщина на заробітки була слабенькою, злидні заганяли людей у чужі краї. З теплотою згадувала Параска Василівна свої вимушені мандри по українських і загальносоюзних робітничих майданчиках: “Люди, що мені траплялися у чужих світах, такі хороші! Мене любили усюди, ніхто не кривдив! І я їм віддячувала щирою приязню та сумлінною працею”.
Маючи на руках трьох дочок — Ганю, Світлану і Марічку, — покладалася лише на себе, бо чоловік помер молодим, залишивши її удовою. Гірко згадувала Параска Василівна, що цьому допомогла також і оковита. От тоді й скористалася маминою порадою поїхати щось заробити для своїх дівчат на майбутнє. Мама допомогла доглянути дівчаток.
На лісозаготівлях у Архангельську, Томську Параска Василівна заробила два вагони лісу. Раділа — тепер було з чого ставити нову хату. Старша донька саме готувалася до весілля… А далі — тринадцять років у Казахстані. Звідти привезла грошей. Донькам наділила по п’ять тисяч карбованців. На радощах, що народилася онука, купила коштовну статуетку Божої Матері, решту поклала на рахунки до Ощадбанку — для дітей, онуків, яких у неї, дякувати Богові, було шестеро. І як же засмутилася, коли дізналася, що ті заощадження згинули без вороття!
Тож на Майдан Параска Василівна мала великі надії — дуже несправедливим їй видалося її життя, та хіба тільки її? Пошук правди, віра у кращу долю дітей, села, України — ось ідея її Майдану.
У народі її вважали справжнім народним депутатом. Для себе вона мало що домоглася, та чи й домагалася, а от до шести сіл на Тернопільщині завдяки її наполегливості та новим зв’язкам у впливових колах газ таки провели. Клопоталася про земляків, які потребували медичних консультацій, багатьом допомагала…
Кілька років тому Параска Василівна двічі гостювала у мене в Макошині, що на Менщині. Її радо вітали і в сім’ях, і на святі Івана Купайла. До свята Купайла вона сплела кілька чудових купальських вінків, які ми подарували місцевим дівчаткам, учасницям святкового дійства. Зателефонувавши після свята найменшій з дочок, вона захоплено оповідала: “Марічко! Я так далеко заїхала! Це село Макошине, десь на півночі”. Звертаючись до мене — “де то воно є?” — “Це аж Чернігівська область! Й-ой, Марічко, аби ти бачила, які тут люди хороші, вони такі самі, як і в нас! А як вони Івана святкують! У нас так, певно, святкували, хіба як мої батьки ще молодими були!”
Її охоче слухали і на святі, і в громадській організації “Нащадки Аратти”. Сільські хлопчаки, уздрівши її за парканом гостинного двору, прибігали сфотографуватися з нею на мобільні телефони і щиро раділи такій події. Їй було що розказати, а нам було що послухати. Бо її доля — це, на жаль, типова доля звичайної української сільської жінки-трудівниці, яка має в житті надію не на державу і навіть не на батька своїх дітей, а лише на себе. Жінки, яка живе вірою і любов’ю, працею і надією на справедливість, на мудрість народних поводирів.
Мова у неї була образна, часто римована. Запам’яталося: “А біда ходить не одна. Біда ноги має — туди-сюди повертає”.
Можливо, комусь баба Параска, як її називали на Майдані, видавалася надто наївною. Але хіба вона була наївнішою, ніж Дон Кіхот, абсолютний лідер прихильності європейської читацької аудиторії? (Загальний наклад різними мовами “Дон Кіхота” Сервантеса за останні чотириста років поступається лише Біблії.)
І статки у них були подібні: ідальго мав спис, старовинний щит, шкапу Росинанта та вірного друга; Параска Василівна мала 600 грн пенсії, яку ділила порівну на трьох дочок та їхніх діточок, а сама намагалася з Божою поміччю перекрутитися на 80 грн, додаток до пенсії за орден “Княгині Ольги”. На київському Майдані вона мала багато друзів, які допомагали їй виживати.
Прощаючись, Параска Королюк завжди зверталася до громади своїми віршованими рядками: “І най Вас охороняє Ісус Христос і Мати Божа, Божа Ласка. // Цього вам усім бажає Королюк Параска!”
Збережемо про неї світлу пам’ять.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment