ГРИГІР ТЮТЮННИК: «…БО НЕ МОЖНА ПРО БАТЬКІВЩИНУ ГОВОРИТИ НЕ БАТЬКІВСЬКОЮ МОВОЮ»

Олексій НЕЖИВИЙ

Назавжди в українській літературі закарбовано ім’я письменника Григора Тютюнника. Наблизитися до розгадки його неперевершеного таланту можна тільки за умови глибокого вивчення життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме з його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності, викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття видатного українського письменника. Якщо ж говорити про індивідуальний образ світу митця, то значною мірою він сформувався теж у роки дитинства, досягнувши в літературній творчості майже всеохоплюючої ідентичності з національним образом світу, який притаманний українському народові. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (чи навіть геніальність) і є домінуючою ознакою художньої досконалості у всі часи, а в українській літературі це особливо відчутно у творчості Тараса Шевченка, який художньою силою поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців. Майже десять років життя видатного митця пов’язано з Луганщиною, адже в селище Щотове, де мешкав дядько Филимон Васильович Тютюнник, він потрапив ще шестилітнім 1937 року, коли в рідній Шилівці на Полтавщині репресували батька. А ще Г. М. Тютюнник у Луганській області працював учителем. Про один рік вчителювання, який став визначальним у його творчій долі, сьогодні наша розповідь.
Отже, 19 травня 1962 року відбувся блискучий захист дипломної роботи з російської літератури на тему “Психологізм у творчості Льва Толстого”, який виконав студент п’ятого курсу Харківського державного університету Г. М. Тютюнник під керівництвом завідувача кафедри російської літератури професора М. Легавки.
Наказом № 117 по Ворошиловському районному відділі освіти від 15 серпня 1962 р. Тютюнника Григорія Михайловича призначено вчителем російської мови і літератури середньої школи робітничої молоді Артемівська. Дружину Людмилу Василівну Тютюнник — учителем української мови і літератури. Учнями були здебільшого робітники шахти, які часто розповідали про роботу, життя-буття, і не підозрювали, що їхні розповіді — це джерело для роздумів, літературних творів, адже для них Григорій Тютюнник був насамперед учителем, якого любили й поважали за приязнь, простоту й щирість у спілкуванні, вміння розуміти й відчувати співрозмовника. Інколи після уроків збиралися разом, відпочивали, особливо любили слухати, як гарно співав Григорій Михайлович українські народні пісні.
Епістолярна спадщина Григорія Тютюнника вирізняється майстерними художніми описами, де відчутне бажання творити. У листах до друзів нерідко трапляються філософські розмисли, враження про нові книжки і, що найважливіше, скупі повідомлення про власну творчість. Так само, як і в студентські роки, він відкидає ті книжки, в яких про життя читати приємніше, ніж, скажімо, жити в Лозовій або Артемівську й читати самому книжку життя, не прикрашену почуттями і думками письменника. Тому радить перечитати роман “Вир”, бо він народний до сліз, до гомеричного сміху й до величного пафосу. Із сучасної літератури виокремлює вірш Євгена Євтушенка “Наследники Сталина”, повість Б. Антоненка-Давидовича “За ширмою”, вперше опубліковані щоденники Олександра Довженка. Про повість О. Солженіцина “Один день Ивана Денисовича” зауважує, що не читав і читати не хоче. Зовсім недавно, кілька років тому, аплодували “мудрій тиранії ідіота”, освистуючи розум, а тепер схлипують, читаючи, як правдиво описана тюрма, і аплодують правдивому зображенню варварства. “Ні, не в силах я читати “Один день…”. Я читав “Записки из мертвого дома”. Навіщо повторюватися?”
У листі від 27 лютого 1963 р. до Анатолія Кислого сказано про національні переконання митця, які пробуджувалися і розвивалися впродовж усього життя: “І ще одно, я, здається, остаточно вирішив: звернусь, мабуть, до рідної мови, бо не можна про Батьківщину говорити не батьківською мовою. Та й життя російського я не знаю, бо в донецькому краї живуть не нації, а якісь перевертні, і звичаї тут одноманітні до скреготу зубового: пить і лаятись, робить і матюкатись”.
“Зараз штудіюю Грінченка й перекладаю на українську мову “Олеся”, “В сутінки” і “Глухомань”. Один [сюжет] ґрунтовно обміркований, оповіданнячко було б таке: “Божі коровки” — про чоловіка з одбитою ногою, який щонеділі шмигає на протезі кудись за селище в ліси, до річки, де було колись село і домівка, а тепер на дворищі забур’яненому лежить камінь, через який ниточкою снують божі коровки. Вони живуть у призьбі і не полишають дворище ніколи. Головна думка — любов навіть до стеблини з рідного гнізда. Ото і є любов до Батьківщини”.
При текстуальному аналізі можемо впевнено сказати, що “Олесь” — так спершу називалося оповідання “Дивак”, першодрук у газеті “Літературна Україна” (1 жовтня 1963 року). Його головний герой, хлопчик Олесь, найбільше полюбляв зимовий бір біля річки. Оповідання “Глухомань” у першодруці (“Жовтень”, 1965, № 9) стало називатися “Гвинт”. Розгадкою першої назви є ключове речення: “Село перестало бути глухоманню”. Згадане оповідання “Божі коровки” відоме під назвою “На згарищі” (першодрук — “Дніпро”, 1964, № 5): головний герой, учитель історії Федір Несторович, іде на костурах до рідного села, зруйнованого ворогом, і у спалахах блискавки “він уздрів на тлі хмари білі стіни своєї старенької хати, перехнябленої, з потрісканою низькою призьбою, по якій спантеличено снували червоненькі божі корівки, ховаючись від негоди у призьбяні шпарки”. Усі ці літературні твори увійшли до першої книжки “Зав’язь”.
24 січня 1963 р. в родині Григорія і Людмили Тютюнників народився син Михайло. Ми виявили й опублікували листи Григорія Тютюнника до тещі — В. Д. Корецької, тітки Н. І. Рябовецької та двоюрідної сестри В. Ф. Кулачкіної, О. Ф. Черненко, А. А. Кислого, де з великою радістю і гумором новоспечений батько розповідає про щасливу подію.
Не раз у листах ділиться думками про сучасну літературу, досить вразливо й водночас критично сприймає зміни в житті суспільства. Найбільше турбує, чи не буде повернення до сталінської деспотії, зневаження творчої особистості й до літературних творів на кшталт “Кавалера Золотої Зірки”, який остогид ще в юності. Тому й оповідання невдовзі назве “Смерть кавалера ”, а поки що — сумне передбачення літературного майбутнього у листі до П. Коленського від 22 березня 1963 року: “З величезною тривогою прочитав я матеріали зустрічі письменників з керівною силою. Ти розумієш, до чого все це було затіяно? Кільце в рило вставляли, щоб не рилися. Ех!.. Знову кайдани на слово. А теорійку ж яку придумали! Ті, мовляв, хто буде ремствувати на керівні заходи начальства, — ті є обивателі. Авансом, значить, щоб ярличок був на вільнодумців. Яке це все знайоме з часів так званого культу. У Панаса Мирного, в “Хіба ревуть воли…” є глава під назвою “Старе та поновлене…” В ній розповідається про те, як Чіпка після спокійного господарювання знов почав розбишакувати. Отак можна назвати недавно почату сторінку сучасної історії літератури. Ну що ж, нехай ідеться, куди ведуть. Подивимось, яке там завчорнішки гузно попереду.
Трошки про себе. 1). Твердо взявся за вивчення рідної мови. Гризу словник Грінченка, перекладаю. 2). Школа насточортіла, як і увесь Донбас взагалі: п’янка, бійка, матерщина — завить би!”
Чи не найчастіше учитель Григорій Тютюнник листувався з літературознавцем П. Гавриловим. Так, у середині травня Тютюнник розповідає про недавню поїздку до Львова. Там вийшла поетична збірка Григорія Тютюнника “Журавлині ключі”, молодший брат “збирав її по одному віршику, а було таке, що й по рядку, дав їй назву, і тому вона мені особливо рідна”. Тож і під час прочитання ілюзія особистого спілкування з автором була неймовірно сильна.
Знову в листі звучить щире зізнання в неприйнятті тодішньої школи і своєрідний самоаналіз власного духовного світу. “Вчителювати не хочу. Вчити — люблю, учнів ще більше. Спостерігати, як людина на твоїх очах починає мислити — це найбільше щастя для мене. Але не терплю шкільної атмосфери. Отих дурних ієрархічних стосунків між учителями, завучем, директором, побудованих на суто інтелігентських покидьках моралі, не люблю моралізувати на тему відвідування школи дорослими людьми (я працюю в вечірній), бо дуже поважаю принцип: кожен знає, чого йому треба, а якщо не знає, то життя його навчить краще, ніж сама найморальніша мораль.
…Тепер мені залишається зломити в собі русака. Це для мене, пане добродію, ціла революція. Адже на протязі п’ятнадцяти років я по зернині збирав російську мову, триєрував те зерно, сушив і вже почав був сіяти — хай невміло, пригоршнею і проти вітру, але почав. Сіяти почав на камінь, як апостол Петро, бо російський побут, російський характер знав далеко гірше, ніж рідний, український…
Для цього треба знати мову не лише побутову, шилівську, а й літературну, — ту мову, яку хотять стерти, як з столу крихти після обіду. І хто хоче! Нація, сама нація… Чи помічали Ви, що українець, коли він виїде за межі свого села, скажімо в Донбас або Харків, обов’язково починає ламатись і русить: “А зачем це ти, мамо, коноплю тіпаєш, кода у нас в Попасной полотна уже ніхто не берёть?” — каже він, гадаючи, що оте “кода” зробить його людиною вельми розумною і культурною. А мати слухає та радіє: син приїхав у шляпі та ще й “по-руському” ріже як по писаному.
Город — носій культури — русифікований, Донбас — давно, ще за Петра І, село юродствує в русизмах, захід говорить на мові, провінціалізованій до говірки… Можна, звичайно, про це не думати, писать — і точка. У всякому разі мова нас переживе. А все ж тяжко, бо не пухом отеє на серце лягає, а каменем. Оце Вам і творчі справи”.
Григорій Тютюнник повідомляє, що знайшов аж дві редакторські роботи: у Львові та Києві, які пообіцяв Анатолій Дімаров, головний редактор видавництва “Радянський письменник”, а ще редактор і автор передмови до роману “Вир”.
Перший і єдиний рік учительської праці став ще одним рушієм до остаточного ствердження для себе рідної мови як основоположної в образному світовідчутті, а отже — і в письменницькій творчості.
З 1988 року в загальноосвітній школі № 12 міста Антрацита в селищі Щотове діє Літературний музей Григора Тютюнника. Тепер він має звання зразкового. На шкільному подвір’ї споруджено пам’ятник видатному митцеві, автор якого — луганський скульптор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний художник України І. М. Чумак.
У Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка з 1987 року проводяться Тютюнниківські літературні читання, наукові конференції. До 80-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, видатного українського письменника Григора Тютюнника проведено Всеукраїнську наукову конференцію “Текстологія, поетика, методика вивчення творчості Григорія і Григора Тютюнників”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment