ДО ЮВІЛЕЮ ЕПОПЕЇ

Тетяна КРОП

170 років тому вперше побачила світ поема Тараса Шевченка “Гайдамаки” — твір, який і досі оцінюють досить неоднозначно. Поему вдалося видати не де-небудь, а в Петербурзі — тодішній столиці Російської імперії. “Було мені з ними лиха, — писав Шевченко про затримку дозволу на випуск “Гайдамаків” у світ навесні 1841 року, — насилу випустив цензурний комітет, возмутительно, та й годі…” І все ж сталося те, що в тогочасній Малоросії статися, певно, не змогло б.
З цієї нагоди у Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка “Сини мої, гайдамаки!” Її експонати — з музейних фондів, приватних колекцій. У рамках виставкового проекту, підготовленого музеєм за фінансової підтримки Міністерства культури України, вперше представлено масштабне поєднання численних ілюстрацій до одного з найпопулярніших творів Т. Шевченка, а також перевидання поеми різних років і переклади мовами народів світу, критичні, літературознавчі, мистецтвознавчі праці.
Оспівування всепереможної волі народу, який нарешті повстав проти гнобителів чи уславлення найогиднішого злочину? І перша, й друга інтерпретація твору мала прибічників серед польських, російських, українських критиків. Були зауваження до неї і суто літературного характеру. Зокрема Михайло Драгоманов вважав, що поема розхристана і в ній не витримана єдність тону, настрою. На цьому наголосила на відкритті виставки “Сини мої, гайдамаки!” завідувачка відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Валерія Смілянська.
Вона зауважила, що у світовій культурі значення тієї чи іншої національної культури традиційно визначалося наявністю в ній великого наративного розповідного твору. До таких належить поема “Гайдамаки” — трагіко-романтична епопея, де, на думку пані Валерії, дуже вміло переплітаються дві сюжетні лінії — історичні події повстання Коліївщини та кохання Яреми й Оксани.
Та хоч би як оцінювали цей твір, він уже друге сторіччя живе й викликає цікавість. Чому? Замислитися над цим питанням спонукає виставкова експозиція. У ній — твори художників різного часу, починаючи від малюнка Тараса Шевченка “Ярема Галайда”, копію з якого виконав, за припущеннями, Пантелеймон Куліш, роботи поетового сучасника Якова де Бальмена, Опанаса Сластьона, котрий творив пізніше, до яскравих представників ХХ століття Василя Касіяна, Петра Носка, Миколи Ткаченка, Василя Лопати…
Увазі відвідувачів пропонують і скульптурні візії поеми “Гайдамаки” — пластичні композиції Анатолія Куща та Леоніда Молодожанина.
У вітрині, що розповідає про Мотронинський монастир, де освячували гайдамацькі ножі, поряд із цеглиною з літерами МТМ (Мотронинський Троїцький монастир) розміщено копію Шевченкового малюнка цього храму, а також світлину 1960-х років, на якій зображено те саме місце козацької слави. Та й про гайдамацькі ножі (їх у вітрині кілька) й порохівницю можемо скласти уявлення.
Поема Тараса Шевченка “Гайдамаки” — вічне нагадування про те, що зло ніколи не скінчиться, поки не затямимо: представник іншої нації, віри — така ж людина з плоті й крові, адже Бог задумав нас різними…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment