У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОЇ ІСТИНИ

Наталя МАРЧЕНКО

Кожен твір Володимира Рутківського, від перших поетичних спроб і до потужної історичної романістики останніх років, так чи інакше ламає внутрішні затори, нищить стереотипи в людській душі. І робить це напрочуд тонко, майстерно та виважено, бо йдеться про душу найчутливішу — дитячу. На глибоке переконання письменника, щоб позбутися українського комплексу меншовартості, сучасному підліткові потрібна зрима героїка минулого, яка дає змогу знайти власну точку духовної опори серед облуд споживацької психології, точку відліку для особистісного руху вперед.
Ключовим для розуміння історико-художньої концепції В. Рутківського є роман “Сині Води”, уперше виданий без купюр видавництвом “Темпора” 2011 р. Видавцям вдалося знайти вишукане мистецьке рішення візуального ряду книжки. Сніжно-біле тло обкладинки як чистий лист Вічності проступає (літери та зображення буквально відчутні на дотик!) блакитним розчерком назви, ніби прописаної рукою автора, та символічним малюнком (чого вартий шолом із в’язі авторського тексту!). А наостанку відкривається по-дитячому насмішкувате обличчя письменника, наче нашвидкуруч промальоване ним просто серед рядків власного тексту. Графічні роботи Максима Німенка сусідять із фрагментами рукопису В. Рутківського й видаються не спеціально кимось домальованими, а власними мимовільними динамічними начерками в ході написання роману.
Роман поліфонічний за задумом і формою втілення, сміливий за ідеями та концептуальний щодо нових історичних фактів. В основі оповіді — ідея художнього відтворення історичної пам’яті українства. Як показує автор, битва при Синіх Водах задовго до Куликовської поклала початок звільненню східно-слов’янських народів з-під панування Орди. У романі В. Рутківського Синьоводська битва — не просто привід для вибудовування сюжету, а символ наших перемог і спроможності творити власну історію й державність.
На рівні художньо-етичного осягнення дійсності письменник з’ясовує, що рухало людьми в ті визначальні для долі народу часи, коли на розгрузлих під навалою Орди теренах колишньої Київської Русі формувалися нові осередки державності. Перед читачем постають владна верхівка, воїнство та простолюд русичів, литвинів і татар, які поступово, в праці та бойовищах, витворюють у серці тогочасного культурного світу новий етнічний і політичний заміс. Вододілом у цій розмаїтій і водночас єдиній у намаганні знайти спільну правду та можливість мирного співжиття громаді виступає не так етнічна належність чи віросповідання, як внутрішній вибір кожного щодо ідентифікації себе з українськими землями та місцевим самоврядуванням.
В. Рутківський не прагне прикрасити минувшину і не виправдовується перед читачем за її багатоликість чи розмаїття зайшлих “поневолювачів” і “владарів”: у художньому просторі “Синіх Вод”, як, зрештою, і в історичному минулому, злодіїв і розбійників, принижених і зневажених чи не більше, ніж порядних достойних людей, ці характери по-різному формує час і обставини. Та коли в таке багатовекторне хаотичне середовище втрапляє нова сила (Боброк), воно набуває нової якості, витворюючи спільноту, свідому себе та свого місця в світі: колишні зарізяки стають лицарями, скупуваті хуторські дядьки — далекоглядними передбачливими господарями своєї землі, а зайшлі володарі — самовідданими мудрими правителями вже свого краю.
Центральний персонаж роману — князь Боброк. Його історичний прототип Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (Коріятович) відомий здебільш як воєвода Дмитра Донського. Він ніколи не зраджує собі та досягає мети як очільник, водночас часто опиняється в програші, оскільки, попри непересічні розум і силу, дитинно вірить у таку саму, як у нього, вроджену самовідданість інших владарів. Відтак князь з’являється у тексті самотнім лицарем і зрештою розчиняється в плині подій і людей, залишившись для більшості героїв роману хіба що добрим спогадом. По суті, образ Боброка в романі — своєрідне “середнє арифметичне” від функції влади на теренах тодішньої України. Він єдиний може задовольнити потреби в упорядкуванні, одержавленні життя всіх верств суспільства. Та як художній персонаж поступається лицареві Степу Медовусі, сутнісно народному Коцюбі, історично достовірним і водночас символічним сватам Василеві та Ахметові чи підліткам Петрику, Тимку та Зейнулі.
Образи останніх, на відміну від дитячих творів В. Рутківського, здебільшого  художній засіб драматизації тексту та своєрідне мірило цінності ідей чи життєвих принципів дорослих персонажів: герої-підлітки, з одного боку, фокусують на них увагу читача, а з іншого — випробовують їх на справжність найчеснішою у світі мірою — дитячою. Так, Петрик, опинившись волею долі поряд з князем Боброком, проходить складний шлях дорослішання — від абсолютної залежності від старшого товариша до щирої відданості та турботи про нього, а згодом — свідомого служіння спільній справі та, зрештою, сумнівів щодо істинності обраного шляху. Наприкінці роману, приїхавши з Московії на хутір Коцюби, герой мимоволі піддає сумніву життєві позиції Боброка, бо на рівні життя конкретної людини українське “хуторянство” виявляється мудрішим, більш державницьким і безперечно людянішим за державно-імперське мислення сусідів. Натомість доля Тимка (від пронесеної крізь усе життя щирої дружби із Зейнулою до свідомого служіння так само носієві ідеї примирення та єднання кобзареві Іванові) сповнена єдиного несхитного сенсу: люди народжуються, щоб жити у щасті та мирі, шукати волю не в сильних князях, а в собі самих. Саме напрочуд повнокровно змальовані образи друзів Василя й Ахмета та їхніх дітей Тимка і Зейнули і є ключовими для розуміння етико-філософських ідей роману. Колоритні свати, ніби виписані на народному лубку в усіх своїх анекдотичних подробицях, із замашною молодицею Устиною, водночас є глибокими філософами свого часу. Саме вони — основа того етнічного замісу, що став згодом українським типом степовика. Саме їхній вибір на користь єдності дав майбутнє цій новій етнічній спільноті.
Вузлові моменти сюжету — і перипетії особистих доль історичних осіб, і важливі для розуміння перебігу подій загальні плани. Останні дещо обтяжують текст, але створюють історичну глибину та перспективу, детальніше виявляють багатомірність і багатовекторність тогочасних конфліктів. Відтак часопростір роману виходить далеко за межі літа 1362 р. й у круговерті Синьоводської битви відлунюють події на Калці, князівські міжусобиці та історія Надсулля, завоювання Русі Ордою та історія Литовського князівства, долі князя Святослава й Івана Берладника, Куликовська битва тощо. Так само широка географія роману. Та якщо литовські, кримські чи московські землі згадуються побіжно, то Київ, Переяслав, Канів, Черкаси, як і Подніпров’я, Надсулля, Примор’я та Степ постають перед читачем у впізнаваній конкретиці буденного життя героїв та їхніх враженнях. Зрештою, центральним образом роману постає Рідна Земля, котра на очах читача наперекір, здається, непереборним обставинам відроджується з попелу та крові у первозданній красі своїх просторів і людей.
Саме цей вітаїстичний дух невідворотного переможного повернення до першопорядку, до своєї правди, своєї влади, свого дому є тим внутрішнім аксіоматичним сенсом, який скеровує течію роману, вперто спрямовуючи читача у вир буденних і водночас одвічних борінь “за своє”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment