ІСТОРІЯ «КОБЗАРЯ» З ВАРШАВСЬКОГО АРХІВУ ВАСИЛЯ БІДНОВА

Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ,
голова Миколаївського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка

Досліджуючи тему “Шевченкіана Миколаївщини”, краєзнавці виявили багато нового і цікавого. Ця тема пов’язана з життям професора Василя Біднова (1874—1935) — українського науковця, історика, богослова, краєзнавця, бібліографа, педагога, освітнього й громадського діяча, члена Української Центральної Ради.
Василь Біднов народився в містечку Широке Херсонської губернії (нині райцентр Дніпропетровської обл.) у заможній селянській родині. Початкову освіту отримав у земській школі в Широкому. 1889 року закінчив Херсонське духовне училище. Навчаючись в Одеській духовній семінарії, за дорученням старших представників одеської громади (М. Комарова, Є. Чекаленка та ін.) навесні 1896 р. поширював українські книжки серед селян. Навчання перервала віспа, яка ледь не позбавила юнака зору. По закінченні семінарії він два з половиною роки жив у Миколаєві (весна 1896—серпень 1898), працював там учителем у церковно-парафіяльній початковій школі, законовчителем п’яти земських шкіл та водночас на добровільних засадах викладав у недільній школі для дорослих. Згодом Біднов навчався в Київській духовній академії (1898—1902), де брав активну участь у діяльності “Семінарської громади”, яка була у сфері впливу громадського діяча О. Кониського. У 1902—1903 рр. викладав історію в Астраханській духовній семінарії, від 1903 року — в Катеринославській, працював у вченій архівній комісії, редагував її “Летопись”, опублікувавши близько 30 праць, співпрацював з видатними істориками Д. Яворницьким, Д. Дорошенком, Я. Новицьким, В. Пічетою та ін. Особливо цікавився історією запорозького козацтва, опублікував документи з Січового архіву, зокрема про церковний устрій на Січі, про внутрішнє життя запорозького суспільства, розвиток промислів, торгівлі, що дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність суспільної організації, економічного і культурного життя запорозького козацтва. 1908 року В. Біднов видав монографію “Православная церковь в Польше и Литве”, отримавши за неї ступінь магістра богослов’я. Він був одним із фундаторів Катеринославської “Просвіти”, її головою, членом ради. А також — дійсним членом церковно-історичного товариства при Київській духовній академії, почесним членом музею ім. О. Поля в Катеринославі, членом Українського наукового товариства, від 1910 року разом із Д. Дорошенком видавав тижневик “Дніпрові хвилі”. Професорська рада Київської академії пропонувала дати Василю Біднову кафедру історії, висувала на доцента, але махровий шовініст професор С. Голубєв написав до синоду доноса і приклав листа В. Біднова, писаного українською мовою. Доказом його “неблагонадійності” був не зміст, а українська мова та активна українська громадська діяльність. Під час Української національно-визвольної революції 1917—1918 рр. Біднов був членом Центральної Ради. Протягом 1918—1920 рр. — екстраординарний професор Українського університету в Кам’янці-Подільському, потім — декан богословського факультету. Був головою Українського педагогічного товариства, Кирило-Мефодіївського братства. Його заарештували більшовики й мали розстріляти, але атака українського війська врятувала в’язня. Не чекаючи нових репресій, В. Біднов із сином Арсеном емігрував за кордон. У 1921—1922 рр. він викладав у духовній семінарії Крем’янця, потім, до 1928 року, — в Українському вільному університеті в Празі та водночас в Українській господарській академії у Подєбрадах, згодом — в Українському педагогічному університеті в Празі. В. Біднов був ініціатором заснування 1923 року у Празі Українського історико-філологічного товариства, одним з фундаторів Музею визвольної боротьби України в Празі. З 1928 року був професором богословського факультету Варшавського університету.
В. Біднов був надзвичайно доброю людиною, його любили студенти. Однак життя його було нелегким. В еміграції страждав від злиднів і розлуки з родиною. 1928 року у Празі потонув його талановитий син Арсен, 1930 року в Харкові було засуджено у справі Спілки визволення України його дружину-письменницю Л. Біднову, потім її слід щез. Помер В. Біднов 1 квітня 1935 року у Варшаві. Могила його збереглася до нашого часу.
Багатогранною була діяльність В. Біднова й на шевченківській ниві. Ще навчаючись у Київській духовній академії, він під впливом О. Кониського став постійним дописувачем “Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка”. Популяризував життя і творчість Т. Шевченка в діяльності Катеринославської “Просвіти”, був організатором та учасником шевченківських свят у Катеринославі. У редагованому ним тижневику “Дніпрові хвилі” публікував статті про Т. Шевченка. 1911 року до 50-річчя від дня смерті Шевченка виголосив доповідь на ювілейних урочистостях, організованих Катеринославським науковим товариством. У роки Української революції був редактором газети “Живе слово” — видання катеринославського товариства “Просвіта”, перше число якого повністю присвячене Т. Шевченку. В. Біднову належали в ньому статті “Шевченківські свята у Катеринославі” та “Видання творів Т. Г. Шевченка у Катеринославі”.
Донині невідома доля особистого архіву В. Біднова, оскільки той, що зберігався в Катеринославі, забрав 1930 року НКВС під час арешту його дружини, архів Катеринославської “Просвіти”, першого університету, його архів з часу еміграції разом з архівом Українського наукового інституту у Варшаві зник під час Другої світової війни. За неперевіреними даними, його частина зберігається у Головному архіві давніх актів у Варшаві й досі не розібрана. Архіви празьких українських наукових, культурницьких та громадських установ були вивезені до СРСР 1945 року. Частина їх — у ЦДАВО України. Це листи, офіційні документи, особисті справи, життєписи, тексти рефератів та доповідей Біднова. Але, виявляється, в історії з варшавським архівом не все безнадійно. На початку 1990-х у київському букіністичному магазині на Хрещатику я купив “Кобзар” Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького (С.-Петербург, 1907), на титульній сторінці якого власноручний напис В. Біднова у два рядки: “В. Біднов / червень, 1929 р.” та штамп “ДАР ПРОФ. В. БІДНОВА” (див. фото), а на 75, 133, 503 та на останній сторінках — штамп з чотирьох рядків — “БІБЛІОТЕКА / Українського Наукового / Інституту / в ВАРШАВІ”. Деякі поезії Т. Шевченка у цьому “Кобзарі” мають помітки його колишніх власників [3]. Отже, у Другу світову війну Шевченків “Кобзар” із варшавського архіву В. Біднова хтось привіз в Україну, тож можна сподіватися, що й інші документи з цього архіву, чи бодай якась частина з них, нині на українській землі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment