Михайло ГАЛУЩАК,
м. Львів
“Ой Русе красна,
горе ти, горе!
Ой з-за Кавказу
прорвалось море!
Через ущелля
льодових скал
Втислось,
зломило половців вал”.
Микола Устиянович
Маркіян Шашкевич присвятив йому вірш “Побратимові”. Іван Франко у некролозі назвав його “будителем народного духу”. Відомий український рок-гурт “Кому вниz” поклав на музику його вірш “Марш норманів”, ця пісня чи не найпопулярніша у їхньому репертуарі. Його слова: “Краще раз злетіти соколом у небо, аніж вічно жити в ярмі”, — епіграф до багатьох націоналістичних статей і сьогодні.
7 грудня, 200 років тому, у сім’ї бургомістра міста Миколаєва над Дністром (Львівська обл.) народився Микола Устиянович. Початкову та середню освіту здобув у Львові. З 1830 до 1832 року навчався на філософському факультеті Львівського університету, згодом вступив у Львівську духовну семінарію і активно включається у громадсько-політичне життя Галичини, долучається до вирішення багатьох політичних і релігійних питань…
Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) територію колись могутньої Речі Посполитої розділено між Прусією, Австрією та Росією. Галицькі землі увійшли до складу Королівства Галичини і Лодомерії з центром у Львові. Це викликало незадоволення поляків, які ще пам’ятали славетні дні Речі Посполитої. У польській політичній думці виникає федеративна теорія, покликана відродити в усіх історичних кордонах польську державу. Куди, безумовно, повинні були відійти й Галицькі землі.
Українське населення Галичини критично поставилося до цих ідей. За Габсбургів його життя змінилось на краще. Імператриця Марія Терезія та її син Йосиф ІІ втілили низку реформ, які суттєво вдарили по старих польських порядках: було скасовано кріпацтво, зрівняно у правах Греко-Католицьку Церкву з Римо-Католицькою, запроваджено систему початкових і середніх шкіл з навчанням у них рідною мовою… Реформи австрійського “освіченого абсолютизму” відкрили для галицьких русинів шлях до самореалізації. Але реалізуватися самому в такій великій багатонаціональній імперії та ще й під постійним тиском непохитних поляків було дуже важко.
Переломним моментом у виборі вектора розвитку галицьких русинів стали події 1830—1831 рр. Коли у підросійській Варшаві вибухнуло повстання за незалежність, його хвилі докотилися й до галицьких земель. Пам’ятаючи старі польські порядки та стоячи перед загрозою їхнього повернення, галицько-руська інтелігенція (а це переважно греко-католицькі священики) починає активізуватися. Тож не дивно, що перша українська літературно-політична організація у Галичині (“Руська трійця”) виникає саме у Львівській духовній семінарії (1832 р.). Одним із найактивніших членів цієї організації був і Микола Устиянович, якого називали “четвертим” у “Руській трійці”. Коли організація розпалася 1843 р. після смерті її лідера Маркіяна Шашкевича, шляхи двох інших її засновників кардинально розійшлися. Політичні погляди Якова Головацького почали набирати виразно москвофільського характеру, Іван Вагилевич став затятим полонофілом. І лише “четвертому” із “Руської трійці” — Миколі Устияновичу — вдалося втримати ідейний міст між Маркіяном Шашкевичем та Іваном Франком.
Важко переоцінити внесок о. Миколи у національно-культурне відродження Галичини та його зусилля для об’єднання українців по обидва береги Збруча. У творчості Микола Устиянович часто звертався до Княжої доби, коли українці мали свою державу. Він возвеличував Київську Русь, подвиги князів, намагався пробудити в галичан національні почуття (“Аби ожила руськая дитина, Аби зацвіла руськая родина!”). Немалий внесок у культурне зближення українців і рідного брата Миколи Устияновича Василя, який чи не першим привіз із Великої України в Галичину “Кобзар” Тараса Шевченка. Василь був торговцем і жив у Києві, тож часто привозив новинки наддніпрянської літератури, серед яких був і “Чигиринський Кобзар”.
Важливий внесок у становлення української мови в галицьких землях Микола Устиянович зробив 14 жовтня 1837 р. Цього дня у трьох львівських церквах о. Микола разом із отцями Маркіяном Шашкевичем та Юліаном Величковським вперше у Галичині виголосили свої проповіді українською мовою. Непересічною сторінкою у житті Миколи Устияновича стали події “весни народів” 1848—1849 рр. Революційна хвиля перекинулася зі Старої Європи на Австрійську імперію. Активна польська політична еліта скликає 23 квітня 1848 р. у Львові Руський Собор для підтримки польської революції. На противагу цьому вже 2 травня галицько-руська інтелігенція створює Головну Руську Раду для захисту “усього 15-ти мільйонного українського народу”. Активну участь у цій першій політичній організації Галичини бере і Микола Устиянович. 19 жовтня 1848 р., з ініціативи отця Миколи, Головна Руська Рада скликає перший просвітницький з’їзд у Галичині — Собор Руських Учених. 99 делегатів цього Собору створили широку програму піднесення та розвитку української науки, шкільництва, культури. Центральною подією з’їзду стала програмна промова Миколи Устияновича:
“…Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в’яже вас до него любов, гартована довгими віками чорної неволі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-смо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби-смо не оцінили врем’я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий? Руськоє серце чувствує завсе правоє, а чесний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з-під гробової могили!..”
Безперечно, ця промова — великий внесок у становлення національної самосвідомості галичан.
Мабуть, саме через такі несумісні вектори розвитку українського та польського національних рухів український націоналізм у Галичині був активнішим, ніж по той бік Збруча. У Наддніпрянській Україні не було такого протистояння з росіянами, оскільки не було таких розбіжностей у мовному та церковному питаннях. Окрім своєї політичної діяльності, “Николай з Николаєва” (як часто підписувався сам же Микола Устиянович) залишив нам свою літературну творчість. Його вірші “Гей, браття опришки”, “Верховино, світку ти наш” стали народними піснями. Устиянович публікувався у багатьох періодичних виданнях Відня, Львова. У Львові він деякий час був редактором популярного “Галицько-руського вісника”. Тут опублікував свої твори, які стали справжньою окрасою літератури українського романтизму: “Старий Єфрем”, “Страстний четвер”, “Месть верховинця”… Після переходу редакції “Вісника” до Відня о. Микола повертається на свою парафію до Славська, де вже правив із 1842 до 1848 р. 1861 року Миколу Устияновича обирають послом до Галицького сейму. А 1871-го він — почесний член Товариства “Просвіта”. Останні 15 років свого життя о. Микола був парохом на Буковині у м. Сучава (тепер Румунія), де й помер 3 листопада 1885 р.
