ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

Галина ОСТРОВСЬКА,
член НСЖУ, м. Одеса

Продовження.
Початок у числі 48 за 2011 р.

Доля мови одеситів — не євреїв, а самих українців — відома: “Вся історія відносин між Москвою та Україною… є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації” (В. Винниченко).
Щоправда, українцям Одеси неабияк пощастило. По-перше, це місто ніколи не знало кріпаччини, тобто будувалося, зростало й розвивалося за умов, яких не мало жодне з міст царської Росії, — умов самоврядування; по-друге, воно формувало свої звичаї, стосунки і традиції під наглядом НЕ тупого, заплішеного, але дуже загребущого російського чиновництва, а під оком таких людей, якими були Йосип де-Рібас (Дерібас), що правив нашим краєм ще тоді, коли Одеса й Одесою не звалася; дюк (герцог) Еманюель де-Рішельє, який поставив собі за мету вибудувати Одесу кращою за його рідний Париж; граф Олександр Ланжерон, що прийшов дюкові на зміну, але дотримувався його лінії; Михайло Воронцов, видатний адміністратор, який часом і власних грошей не шкодував задля добра краю. Купив, наприклад, в Англії пароплав, що обслуговував переправу Овідіополь—Аккерман (про це розповідає історик В. Левчук у книжці “Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник”).
В атмосфері працьовитості, шляхетної взаємоповаги, відповідальності за слово честі, яку перші очільники Одеси створили навколо себе, складались і основні риси характеру населення молодого міста — відвертість, зичливість, готовність допомогти кожному, хто цього потребує, гостинність, привітність, уміння сприйняти жарт і дотепно відповісти на нього, м’який гумор, що тільки веселить співрозмовника, а не ображає його…
Такими були й одесити-українці? Так, але тут треба додати ще одне: українці, на відміну од євреїв, мало празнували москалів (як, зрештою, всі козаки не зі старшини!) і російської (московської) мови переймати не квапились. Навпаки, твердо трималися свого, чим викликали повагу оточення і навіть подибували підтримку одеситів-росіян. Ясна річ, не чиновників окупаційно-імперського спрямування, не підпорядкованого земним царям православного духовенства, що чи не найпершим своїм обов’язком вважало обрусєніє. На боці українців Одеси виступала її передова інтелігенція. Це видно хоч би з публікацій місцевої періодики.
Та спершу кілька слів про саму цю періодику. Одесити страшенно задаються, що першою газетою в їхньому місті була газета французька. І хоч вона була малою-невеличкою — займала чи не двадцяту частину всієї газетної площі, але ж (і ето вам нєабикак!) — французька! Друкувала ціни на хліб, повідомляла про відправлення та прибуття суден, давала дещицю хроніки з життя вищого товариства. Призначалася не для одеситів, а для негоціантів з Франції, що повтікали од революції в своїй країні до Росії, як, зрештою, вчинив і сам Рішельє. Минула доба якобінства, доба Наполеона — не стало й французької газети в Одесі: її читачі й передплатники повернулися додому. Та залишився приклад власної — міської, місцевої — домашньої газети…
Справжнім патріархом такої домашньої преси в Одесі і в тій частині України, що підпорядковувалася царській Росії, став “Одесский вестник” (виходив із січня 1827 р. до січня 1894 р.). Він і обслуговував якоюсь мірою духовні й культурні потреби одеських українців: знайомив із творами Гулака-Артемовського, Котляревського, Шевченка, а головне — послідовно доводив, що малорусский язик богат, выразителен и вполне самостоятельный.
Такої думки були й інші газети тодішньої Одеси. Вони були різноспрямовані, неспівзвучні й навіть полярні в оцінці кардинальних проблем буття, але у ставленні до української частини одеського населення показали себе толерантними. Ба, навіть більше — доброзичливими та по-журналістськи солідарними зі своїм “патріархом”. А він 1892 р. розробив програму української газети і навіть назву придумав — “Землероб”.
Ясна річ, таку програму імперська влада задушила на пні. Але ідеї самостійності української мови, її осібності, окремішності в умовах фронтального обрусєнія заглушити не змогла. Вона, ця ідея, знайшла собі ґрунт навіть у добре пильнованих на відданість самодержавству наукових колах Новоросійського (читай: Одеського) університету. Його працівник М. Красуський, провадячи широкі дослідження з порівняльного мовознавства, дійшов висновку, що: “1) Малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого (підкреслення моє — Г. О.) старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских; 2) Колыбелью арийских племен не была Средняя Азия, но так называемая Сарматская равнина, или Славянская; 3) Малороссийский — это язык коренной и поэтому все славянские племена его понимают. Так, Поляк, Словак, Чех, Серб и проч. легче понимают Малоросса, нежели Великоросса”.
Ці висновки взято з праці “Древность малороссийского языка”, яка є, як сказано в авторському поясненні, кратким извлечением из обширнаго труда, подготовленного к печати на польском языке.
Чи десь побачила світ ця польська праця, невідомо. А реферат вийшов 1880 року в Одесі. Цитуючи його, ми дозволили собі висновки М. Красуського пронумерувати (для чіткішого викладу), хоч узято їх з різних сторінок извлечения, а також дозволяємо собі додати після слова “Великоросса” своє речення, заґрунтоване на сучасних спостереженнях: Зате Великорос, хоч на кожному кроці присягається, що він — слов’янин та ще й неабиякий, а старший брат українця, не може (чи не хоче?) зрозуміти молодшого без перекладача. Не кажучи вже про те, щоб вільно заговорити українською, як українець російською (це бачимо на прикладі мови нашого прем’єра).
Отже, извлечение у світ вийшло. Але не мало жодного розголосу. Що сталося це в царській Росії, зрозуміти можна: там не крилися з думкою, що української мови як такої не было, нет и не будет. А чого “Древность малороссийского языка” замовчувано (точніше, просто поховано у “спецхранах”) за радянських часів? Адже української мови як такої ніхто вже, здається, не заперечував і не забороняв…
Між рядками. М. Красуський, як випливає з описаного извлечения, не був прихильником України як поляк, але як людина, вихована на засадах 10 Заповідей, не підлаштовував наслідки своїх досліджень до власних смаків. На відміну від сучасних одеських “інтелігентів”, що зросли на “кодексі будівника комунізму”. Вони підло (і без найменших докорів сумління!) викреслили з другого видання “Старой Одессы” слова О. Дерібаса про українську мову.
Ще одне. Приклад древности малорусского язика: латина — ліга (зв’язок, з’єднання, прив’язь); українська мова — налигач (прив’язь, мотузок для прив’язування худоби за роги).
Красуський вважав українське слово в цій порівнюваній парі старшим. І не помилився. Відкриття Трипільської культури (1912 р.) підтвердило це. І відкриття не десь, а саме на Сарматській (Слов’янській) рівнині, де й лежить наша Батьківщина!
Найцікавішим у замовчуванні описаної роботи є те, що його мотиви і в царської, і в совєцької імперії були однакові. Неоднаковим був лише словесний антураж. Та й то до певної міри. Бо важко помітити особливо чітку смислову різницю між твердженнями:
а) єдінонєдєлімость — єдіная общность;
б) третій Рім — трієдінство славянскіх народоф (+ старшій брат).
Та повернімося до розповіді про не прибиту кріпаччиною Одесу, де ще жили відголоски європейських традицій. Було так: якщо не щастило запровадити в нашому місті української преси, видавці давали місце українському слову в російських газетах, а 1893 року придбали ще й право на випуск журналу “По морю и суше”, що виходив перед цим у Києві. Коли його літературно-художній відділ очолив відомий лексикограф М. Ф. Комаров, на сторінках видання побачили світ твори Б. Грінченка, П. Грабовського, А. Тесленка, С. Єфремова, М. Коцюбинського, А. Кримського, О. Пчілки та інших. Наприкінці 1897 року цензура тижневик закрила. Слідом за ним полягли і “Жизнь Юга”, де публікувалися твори І. Франка, “Южные записки”, учасником яких виступала Леся Українка.
Зате невдовзі почали виходити нові літературні альманахи: “З-над хмар і долин” (1903, укладач — поет М. Вороний), “Багаття” (1905, укладач — письменник І. Липа), “Вінок Шевченкові з віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів” (1912, укладач — М. Комаров), “Степ” (укладач — літературознавець А. Ніковський).
Як бачимо, всупереч усім царським заборонам і репресіям, українське Слово в Одесі жило. І лунало навіть зі сцени. У роки, коли в інших містах український театр не мав публіки, в Одесу, де, як писав О. Пушкін:
Там все Европой дышит, веет,
Все блещет югом и пестреет
Разнообразностью живой, —
починаючи з 1871 р., їздили на гастролі й довгенько гостювали зі своїми театральними трупами корифеї української сцени М. Кропивницький, М. Заньковецька, брати Тобілевичі. На їхні спектаклі ходило не тільки українське, а й інше трудове населення багатомовної Одеси. Не цуралася українського театру й передова російська інтелігенція. І не кривилася при цьому, як сьогоднішня заїжджа, якій до передової — як до Києва пішки, мовляв, нє панімаєм етой мови.
А ще подужчали українські голоси в Одесі на початку XX століття, коли тут на хвилях революційних подій (1905 р.) фактом українського культурного життя стала організація “Просвіти”. Ініціаторами створення цього товариства були М. Ф. Комаров, що як правник, адвокат, нотаріус мав зв’язки з багатьма українськими громадами; С. П. Шелухін, юрист, який згодом став міністром внутрішніх справ УНР; І. П. Липа, лікар, письменник, що надавав у власному будинку приміщення для засідання товариства, а за часів Центральної Ради був українським комісаром в Одесі; І. М. Луценко, згодом член Центральної Ради; М. Є. Слабченко, студент Новоросійського університету, згодом відомий історик, репресований 1930 року — за участь в СВУ (Спілці визволення України); А. В. Ніковський, мовознавець, журналіст, громадський діяч, згодом міністр закордонних справ в уряді УНР, теж випускник Новоросійського університету.
Лише протягом перших семи місяців діяльності “Просвіти” її літературні вечори, вистави за п’єсами Б. Грінченка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, лекції з історії України, виступи самоорганізованого хору тощо відвідали 7500 осіб.
На цьому піднесенні виникли вже й суто українські газети. Це були: “Народня справа” і “Вісті”. Виступали за “правду на землі і краще майбутнє українського народу, за рівні права всіх пригноблених народів Росії, за широке самоврядування в місцевому житті”. Перша вийшла один раз, друга — чотири. Та на тому й край. Бо, як згодом писав І. Бабель, “в Одессе была очень самодовольная буржуазия и очень черносотенная городская дума”, а М. Грушевський (теж багато років по тому) уточнював: Російська демократія завжди закінчувалася там, де починалось українське національне питання.
На початок XX століття Одеса стала другим — після Петербурга — портом Російської імперії, вросла в мережу всеросійських залізниць, налічувала 486 промислових підприємств. Пропорційно зростало й населення. При цьому лави одеситів поповнювали здебільшого росіяни і євреї, тож невдовзі Одеса у складі свого населення серед великих міст України мала найменший відсоток українців. І все ж, як зазначив наш земляк, видатний сіоністський діяч В. Жаботинський, “Одеса… не була російською, особливо якщо взяти до уваги те, що половина так званих росіян були насправді українцями, людьми настільки відмінними од росіян, як американці від британців або англійці від ірландців” (Реєструючи людей у царській Росії (і в Одесі), їх питали не про національність, а про віросповідання. Тому відповідь “православний” автоматично означала “росіянин”. А прізвище записувалось у міру грамотності записувача. Наприклад, прізвище Семикін з діда-прадіда було Семикінь. Про це авторові статті розповідала свого часу сама пані Людмила Семикіна, потомок доброго козацького роду, художниця, лауреат Шевченківської премії).
Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment