Павло МОВЧАН
Поетичне слово як людське замовляння біди, як долання часу, як виголошування формули і віри в себе, як долання чужого часопростору. …Поетичне слово як мантра, що зміцнює у вірі, що наснажує, сконцентровує на глибинно-архетипному. Слово як божественна субстанція, що зцілює душу, зміцнює її, робить відлунною її до рідного слова, яке ще чути від побратимів і посестер у загальній зоні відчуженості, якою для мільйонів українців стала “Сибір неісходима”, де окрім команд, наказів, повелінь, виголошуваних агресивно чужою мовою, лунає і твоя рідна. Можна лише здогадуватись, як молоді українці, принижені допитами, звинуваченнями, судилищами, пригнічені у товарняках, подолавши тисячі кілометрів, принатурювались до всього чужого: землі, неба, дерев, рослин, води, побуту, тюремного режиму, підневільної праці, конвоїрського свавілля, а найважливіше — до чужої мови, в якій найакцентованіше і найбрутальніше серед матюків і лайок лунало “бандеровка”, “западєнка”, “хохлушка”…
Можна лише уявити, як молода, цнотлива, чиста, богослухняна дівчина з загостреним відчуттям краси, внутрішньої і зовнішньої, щодень занурювалась у багнюку насилля, жорстокості, приниження, дратівливості, нестерпності, в яку не тиждень, не місяць, а десятки літ втоптували чисту, боговіддану українську душу… Тут, здавалося б, не до високих почуттів, не до лірики, не до пісень, не до речитативу, чи то рими, що виявляє високу гармонію з всесвітом, любов до божественного світоладу, до всього того, що було ґвалтівно відірвано від тебе: твої обрії, твої Карпати, твою високу бойківську естетику, до всього, що зветься родовим гніздом і світом Господнім…
Сатана вивищується, сатана все перекреслює, перебарвлює, переакцентовує, сатана всюди: в портретах вождів, сторожових псах, шинелях і погонах, рушницях, у наглядачах, у “крепкому” чужому слові, сатана в зоні пекла. І потрібно було мати, зберігати віру і слово. Віру, що схиляла до молитви, до розуміння того, що Бог нездоланний, а любов до нього, як і до свого рідного слова, отже, Божого слова, — почуття невитравні: віра в те, що це не проба, що це пекло тимчасове, що “брехлива завіса”, яка над усім, — розірветься. Саме тому віра завжди бере гору над розумом:
О любий розуме, чи не пішов ти б лісом…
Довкола бачиш тільки стіни сірі,
І кроки чуєш не людей, а звірів…
А над усим — брехливості завіса. (ст. 111).
Це саме душа осягнула, що “над усим брехливості завіса”, тому виникає релігійно-філософський висновок, який негайно оформився в чітку сентенцію:
Слухаючи, не чуємо
Дивлячись, не бачимо, бо не віримо (підкреслення моє — П. М.)
А людську душу не обмацати руками.
Хоч, може, ти й Хома невірний.
(ст. 121)
Як тут не згадати: “Все дається по вірі твоїй”. І тут неважливо, якою мірою таланту чи геніальності ти наділений, які для цього екзистенційного стану надаються ритми, бо пишеться не розумом, що завжди прагне порівнянь і самовихвалянь, а душею, яка завжди супроводжує іншою системою виміру: щирістю, відвертістю, сповідальністю перед найвищою силою — силою Господньою і розумінням її присутності в тобі…
І можна з певністю стверджувати, що Господь не полишав цю дивовижну жінку —Катерину Мандрик-Куйбіду, провівши її не одним колом пекла, аби загартувати дух, аби її життєвий чин став прикладом для інших, прикладом несхитної віри у Всевишнього, у його світолад, у рідне слово тобі ним дароване і в свою вітчизну як особливу зону, де зло прагне взяти гору над людськими чеснотами, над добромислієм і добротворенням. І доля Катерини Мандрик-Куйбіди є найвиразнішою ілюстрацією того, що всі спроби сатанинства підпорядкувати собі людину, котра зберігає в душі високий божественний лад, марні.
Від усвідомлення цієї божественної суголосності можна вигукнути слідом за німецьким поетом:
Зупинися, мите, блаженна!
Проростають сонячні зерна.
Колоситься радість всетворна,
Зупинивши сонячні жорна. (ст. 110).
Думка моя була розігналася, аби показати, як зупиняють “сонячні жорна”, словом щирим і виболеним, коли п. Катерина вдається до спогадів, проте боюся впасти в марнослів’я. Хочу лише принагідно подякувати Василеві Куйбіді за той подарунок, який я нещодавно одержав від нього, книгу його матері “Благословенні вогнем”. Книгу від його рідної неньки, яка, як і більшість західноукраїнської молоді, беручи участь у визвольній боротьбі УПА, згодом зазнала нечувано-небачених тюремних поневірянь. І лише ознайомившись із цією книгою сповіді, приходиш до розуміння, що кожна людина — не лише тілесна, так би мовити, матеріальна субстанція, а й шлях моделей-випробовувань, які формують справжні душі. Складність і тяжкість випробовувань на цьому шляху визначають і стан душі, і її кристалізацію, її вагу з тими символами добра, якими вона виповнюється, і безкінечним прагненням завершеності, яка досягається лише одним почуттям — любов’ю, що і спонукає до творчості. Адже потяг до творчості за будь-яких умов людину вивищує, підносить її до рівня Творця Всесвіту, Хто своєю любов’ю просвічує кожного з нас, і обезсмертнює в самому акті творення. І цей акт є не лише самовираженням, а ще й важливим доповненням до загальної панорами світобудови.
“Людина діюча”, за визначенням П. Флоренського (а саме такою була Катерина Мандрик-Куйбіда), сама для себе складає перелік понять для розпізнання і світу, і себе за умови, що вона прагне діяти через сутність господню. Вона формує власну волю, яку ніхто не спроможний ані подолати, ані захитати. Це не твердість ідеологічного принципу, а непохитність віри, якою і керувалася ця непересічна жінка впродовж усього свого життєвого чину, який вона творчо осмислювала і змінювала і в побуті, і в стосунках з оточуючими, і зі своїми рідними. І слово, як ми бачимо, для неї важило дуже багато, вона знала йому ціну, як стверджує її син Василь, котрий, до речі, успадкував від неї і любов до поетичного слова, і твердість духу, і відданість Господнім заповітам. Була вона небагатослівною, про що свідчать її спогади, але постійно випромінюючою добро і світло, створюючи духовну ауру, оптимізуючи свою позицію, яка, власне, і прочитується з усіх текстів, збережених для нас як нагад про необхідність “трудити щоденно душу”, маючи від Всевишнього “благословення вогнем”.
