КОЛИ ПРИЙДЕ ОТЕЦЬ ТЕОДОР І ДО НАС?

Тарас Антипович. Хронос. — “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. — 2011

Марія КУЧЕРЕНКО

Як прокинутися, коли не спиш? Це запитання останнім часом дедалі частіше і відчайдушніше, мов крик про порятунок, звучить у сучасній художній літературі, принаймні в її антиутопічному варіанті, що балансує на грані політичного фентезі.
Авжеж, коли реальність непідйомна, коли душу твою запхано в неї, немов у сатанинську іграшку-матрьошку, тобою керує лише одне бажання — будь-що     п р о р в а т и с я з цієї реальності. Однак… Містом Сонця Кампанелли давно не править первосвященик Сонце — це вже примарне післяапокаліптичне місто, котре обживають уцілілі дивом його нечисленні мешканці. Утопія давно й безповоротно переросла у її глуху протилежність — антиутопію, як віра у творчу енергію людства — в трагічне усвідомлення його сліпої руйнівної сили.
Тим часом цей прорив у інший світ не є втечею, позаяк він має за мету у фантастичний спосіб відвернути невідворотне, виправити невиправне (мабуть, щось подібне відбувається з нами у нами ж керованих снах…). Цілком зрозуміло: що далі, то з більшою тривогою роман-антиутопія обживає територію майбутнього, аби знайти у нім рятівні відповіді на численні запитання, спроектовані з дня сьогоднішнього.
Новий роман молодого, попри вже низку виданих книжок, письменника Тараса Антиповича “Хронос” — один із таких зразків роману-антиутопії, його проекція — 2040 рік. Тобто лише три десятиліття відділяє нас від того суспільства майбутнього. За цей час світ аж ніяк, на жаль, не змінився в моральному сенсі. Надто вже він впізнаваний, сьогоднішній — та ж корупція, ті ж грабіжницькі схеми. Світ загниваючий, мов велетенський бегемот у трюмі “Титаніка” із безсмертної Феллінівської стрічки “Корабель пливе”, який своїм смородом змушує затикати носи виніженої аристократії із класу “люкс”.
Однак, аби остаточно не згубитися у часо-просторі, звернімося до тієї відправної точки, яка “перекинула світ”, так по-мистецьки достовірно витворений Тарасом Антиповичем у його новому романі — до винаходу професора Койфмана з видалення біологічного (читай — персонального) часу людини. Винахід, звісно, геніальний, і спершу нібито мав гуманну мету — повернути смертельно хворим їхній біологічний час, от тільки соціально недалекоглядний професор не завважив головного — суспільство морально не готове до його надто сміливого, богоборчого відкриття. Ідея вкраденого часу, покладена Тарасом Антиповичем в основу його футуристичного роману, бачиться неймовірно цікавою. Як пояснює письменник, цей задум народився з так званих побутових роздумів про нерозважливе поводження з часом, про те, “що люди крадуть час один в одного, а влада краде час у цілої країни”.
“Моїх читачів не зіб’є з пантелику те, що історія “Хроноса” стартує в 2040 році, — вони чудово розуміють, що підкладкою роману слугує мені сучасний світ”, — говорить Тарас Антипович, і поспішає зауважити, що уникав аналогій з конкретними особами чи ситуаціями, намагаючись вийти на широкі філософсько-соціальні узагальнення. Однак тепер тільки читач може вирішувати, наскільки віртуальний світ “Хроноса” подібний до світу, в якому він живе. А спільних рис з українською дійсністю, слід сказати, переданих дуже тонко, обережно, не ґвалтуючи уяву читача, немало. Перед нами — умовне космополітичне суспільство з його звичним обивательським трибом, де все перепродано і перетрублено шашелем споживацтва; де держава ворожа індивіду. Така собі Країна У, в якій давно всі забули дорогу до Храму.
Т у т полюють один за одним, т у т страшно вийти на вулицю перед небезпекою втрати свого біологічного часу, т у т ніхто сам собі не належить. Темпоральне грабіжництво стало нормою: час (читай — життя) крадуть не тільки    з-за рогу за допомогою хрономатів — час крадуть на державному рівні через силуване донорство. Подібне насилля узаконено і возведено в ранг права сильних світу цього. Суспільство різко розділилося на мисливців та їхніх потенційних жертв, набираючи що далі, то більш контрастних форм — такий собі театр тіней, очолений Головним Магістром — вихідцем з кримінального середовища, “надто злим клоуном, щоб сміятися з його трюків”. Він, як і його політична свита, така ж вічно молода за рахунок Державного резерву часу, давно втративши у своїй непристойній ненаситі почуття реальності, живе за одним незмінним принципом — “після мене хоч потоп”. Особливо контрастно на тлі цієї абсолютної деструкції бачиться доля “маленької людини” як потенційної жертви, як вічного донора, вразливої і безоборонної перед усюди розставленими на неї “турнікєтами жизні” (за влучним висловом одного з колоритних персонажів попереднього роману Тараса Антиповича “Тіло і доля”). Наразі — на прикладі спершу звичайного отця Теодора, який картає себе за напади мізантропії, — ми стаємо свідками, як відчай загнаної в глухий кут душі трансформується у потужний викид енергії.
Коротенькі новели роману, в яких ізольовано одна від одної розгортаються історії окремих мешканців цієї віртуальної країни, аж ніяк не розпорошують уваги, не знижують напруження оповіді — вони, зрештою, легко, непомітно, немов пазли, вкладаються у загальну картину вигадливої антиутопії. Хоча, буває, на якусь хвилю здасться, немов письменник забув про того чи того персонажа, і ти з напруженням чекаєш його повернення.
Не розхолоджує і той факт, що заздалегідь розумієш: цей Карфаген має бути зруйнований. Адже початок кінця чітко окреслюється вже з перших сторінок — з екзальтованої тиради професора Койфмана про хроноферез, коли той, не сягнувши жахливої безодні свого відкриття, заявляє: “Людина стане повноправним володарем свого часу. І не лише свого…” Як зізнавався Джонатан Свіфт, він міг поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додавалася зарозумілість, пиха, — втрачав терпіння. Зарозумілість людства, що знайшла свій вияв у маніпуляціях із часом, у посяганні на святую святих, стала викликом приречених Творцю. Тваринний страх людини перед її короткочасністю, її жадоба ухопити якомога більший шмат від пирога життя цілком зрозумілі, але це не в змозі продовжити життя. Світ захований від людини за щільною завісою і марна справа смикати за ту шворку кожному цікавому, тим більше, коли він, як казав Заратустра, не “переможець самого себе і не господар своїх чеснот”. “Вмирай своєчасно!” — проголошував мудрець. Свобода від смерті — надто тяжке питання для людства і вочевидь неподоланне.
Тема співвідношення матеріального і духовного, їхньої діалектики мандрує в автора “Хроноса” з роману в роман, зокрема показова у цьому сенсі його попередня книжка “Тіло і доля”, номінована на премію Бі-Бі-Сі.
Тіло — дім людини, наголошує Тарас Антипович, але водночас і його в’язниця. Клаустрофобія душі набула хронічної форми у цьому споживацько-технократичному світі, у йому вселенському лохотроні. Природу такого симптому хоч і специфічно, проте точно пояснив філософ-бомж зі згаданого вище роману: “Чєловєк, у котрому шото настоящєє єсть, — він всєгда іде на дно. — Повєрхность його не видержує. Він для міра тяжолий. А той, що пустий, він наверх вспливає, як поплавок. Потому шо в ньому саме гавно і воздух”. Три десятиліття — така дистанція між сучасним суспільством та суспільством нечуваних технологій із “Хроноса”, і, як бачимо, співвідношення “духовне/матеріальне” зазнало ще більшого перекосу. Таке суспільство за законом внутрішнього резонансу мало б рухнути, немов уайлдерівський міст над прірвою… але ж ні, попри всі закони логіки “Корабель пливе”… Письменник залишається вірним собі, даючи, як і у попередніх творах, надію на шанс. Щирої віри лише однієї людини — отця Теодора — вистачило, аби порятувати сліпців, що “заблукали у своєму тілесному часі, відхилившись від часу Божого”. Навіть після своєї фізичної смерті отець Теодор приходить до кожного “обнуленого” а чи “передчасно постарілого”, аби повернути їм їхній законний час, бо на все своя пора… Ось тут, власне, з появою святого отця й починається казка людства, їй поступається сувора реальність, хоча й у сюрреалістичному обрамленні, позаяк така природа людства, таке його збочене переконання, завдовжки в кілька тисячоліть: хтось-таки має розгребти його гріхи, вичистити його авгієві конюшні, принісши своє життя в офіру.
Звісно, тут законів жанру повністю дотримано, і читач приймає таку розв’язку — адже подібні відголоски вже були в історії людства. Я не хочу применшити достоїнства “Хроноса” жодним чином — адже він заслуговує на щиру похвалу хоч би й тим, що викликав у мене стільки притлумлених щоденним суєтним життям думок і емоцій, — от тільки одне нав’язливе питання так і залишається поза романом: і яке воно, те суспільство, що прийняло цю жертву і в такий легкий для себе спосіб взяло шанс (можливо, й останній) із рук Господніх? Зазирнути б туди ще раз… років так… через тридцять.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment