КІНО В УКРАЇНІ: ДІАГНОЗ І ЛІКИ

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА

СУМНІ “РЕКОРДИ”
В Україні кінематограф встановлює своєрідні рекорди. Наприклад, тривалості роботи над фільмом. В якій ще країні режисер декларує наміри створити фільм роками, а то й десятиліттями? Ніде, а в нас саме так і відбувається. Ні, трапляються винятки і вдається дістатися фінішу: народний артист України Микола Мащенко над двосерійним фільмом “Богдан Зиновій Хмельницький” працював вісім років. Ось-ось фінішує довгожданий “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” народного артиста України Михайла Іллєнка — тут, щоправда, підстав пишатися менше, адже робота тривала всього чотири роки. Але за цей час — це єдиний український кінофільм, і спрагла за українським публіка жде-не діждеться, коли ж побачить його. Автори обіцяють прем’єру в грудні.
А скільки режисерів до фінішу поки що не дісталися! І навіть важко передбачити, чи він буде. Лауреат Державної премії ім. О. Довженка Олесь Санін із фільмом під робочою назвою “Кобзарі”, запущеним ще 2005 року, за шість років не зняв жодного кадру через відсутність фінансування, хоча була і презентація проекту за участю ЗМІ та обіцянки Тарути про інвестиції саме у цей фільм… Молодий режисер Валентин Васянович із дотепною абсурдистською комедією “Чи граєте ви в шахи?” також уже років чотири ніяк не добереться до фінішу, хоча вже зовсім-зовсім близько… Народний артист України Володимир Савельєв, якщо врахувати написання сценарію, працює над епопеєю про Петра Калнишевського років вісім, і коли завершить — не знає, бо державне фінансування (було зобов’язання випустити історичний фільм до 20-річчя Незалежності) уже років три як припинилося. А між іншим, на нього витрачено вже 3 мільйони 300 тисяч державних коштів. Режисер дивується, чому замість того, щоб фінансувати початі проекти, 2010 року було повернуто назад у державну казну 1,2 млн грн, хоча це порушення Закону “Про бюджет України”. І нині, замість завершувати давно початі фільми, проводять конкурси на нові сценарії. І перелік незавершених проектів, на жаль, можна продовжувати.
Та найбільший рекорд встановив народний артист України Віктор Гресь, який уже понад 20 років прагне ощасливити глядача фільмом “Тарас Бульба та його сини”. Причому в це його прагнення ЗМІ посвятило і наше суспільство: ще 2004 року було повідомлено, що однойменний сценарій Греся вийшов переможцем у конкурсі сценаріїв про Тараса Бульбу. Конкурс проводило Міністерство культури України, і за його умовами переможцю мали забезпечити постановку. А який у нас сьогодні рік? Тож за сім років, що минули відтоді, Володимир Бортко пустив на наш екран свого “Тараса Бульбу”, де Богдан Ступка в ролі головного героя пообіцяв, що “придет русский царь…”, а Україна мовчки проковтнула інтерпретацію запорозьких козаків як героїв російської історії, запропоновану російським кінематографістом. Зблиснув промінь надії, коли “пас” узяла Франція, випустивши того ж 2009 року друком сценарій Віктора Греся в перекладі французькою мовою (тривалий час, хоча і не дуже активно, ведуться розмови про спільне українсько-французьке виробництво картини), але ця подія в Україні залишилася майже непоміченою. Мало хто вірить, що цей задум українського режисера коли-небуть втілиться (хоча іспанець Олівейра знімав фільми у 90-річному віці). Однак 23 роки виношування кінематографічного задуму і нагадування про нього громадськості хіба не подія, яку можна сміливо заносити в книгу рекордів Гіннеса? Навряд хто-небудь таке перевершить.

ДІАГНОЗИ
Як же вдалося досягти таких рекордів? Розквітнув цей рух (точніше, навпаки, застій) нереалізованості останні 20 років, коли влада (всі президенти й уряди) вилучила національний кінематограф із кола своїх пріоритетів і зацікавлень.
Але нереалізованість, втрата кінематографістами законного права на професію — один із симптомів хвороби, яку маємо намір діагностувати і встановити причини недуги кінематографа. Їх багато, але основний — зневага до законів.
Перше й очевидне для кожного громадянина України — маса фільмів на стихійних ринках. Якщо ви захочете в Нью-Йорку знайти фільми на DVD, то це непросто — необхідно шукати спеціалізований магазин. Там люди дивляться фільми переважно в кінотеатрах. У світі продають ліцензований товар, зокрема і фільми на носіях, у крамницях. Чи в багатьох країнах ви побачите розкладки з безліччю фільмів на носіях? До того ж піратських, ну і, звісно, зарубіжних. Беззаконня? Звичайно. Але такий стан нікого не бентежить, всі давно до цього звикли.
Друге. Недофінансування кіногалузі й неефективне використання державних коштів. Навіть якщо кошти у Державному бюджеті на українське кіно виділені, це не означає, що вони потраплять за призначенням. Таке траплялося не раз за останнє двадцятиріччя. Але наприкінці минулого року сталося щось досі небувале… Так-так, ідеться про факт фінансування Україною російського фільму. Це, безперечно, скандал, який набув широкого розголосу, зокрема і в пресі (“Болить душа за Калниша…” Розмову з Володимиром Савельєвим вів Станіслав Бондаренко, “Літературна Україна”, 26 травня, 2011; Олександр Муратов. Тобі — дам, а тобі — не дам. “Україна молода”, 8 червня 2011). Кіноспільнота продовжує (поки що безуспішно) шукати відповіді, як таке могло статися, зокрема, обговорювалося це питання і на Пленумі Національної спілки кінематографістів України 28 жовтня цього року. Та все по порядку: 23 грудня 2010 року було укладено Угоду між Державною службою кінематографії України та ТОВ “Компанія СОТА Сінема Груп” про те, що частка Держкіно України у виробництві російського фільму “В суботу” визначена в сумі 13,4 млн (фактично виділено — 12,4 млн). Керівник згаданої компанії виступив співпродюсером того фільму. 3 червня Рахункова палата України на запит кінематографістів повідомила у листі про результати перевірки доцільності використання зазначених бюджетних коштів:
“Рішення щодо взяття зобов’язань у сумі 13,4 млн прийняте за відсутності експертного висновку незалежного оцінювача про вартість незавершеного виробництва фільму та аудиторського висновку щодо правильності формування витрат на виробництво фільму “В суботу”, наявність якого передбачена наказом МКТ від 19. 09. 2008 року.
За висновком Колегії Рахункової палати, Україна має потужну школу акторської майстерності, проте укладені Державною службою кінематографії договори на так зване “спільне виробництво” фактично є фінансуванням кінопродукції інших держав. Виділення коштів “Компанія СОТА Сінема Груп” у сумі 13 млн грн на ігровий фільм “В суботу” за відсутності рішення Міністерства культури і туризму України про спільне виробництво фільму не відповідає вимогам Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, суперечить принципам національного фільму, визначеним Законом України “Про кінематографію” і є неефективним використанням бюджетних коштів”.
Отже, до спільних постановок фільм не належить, адже участі України, окрім названої суми, — жодної. Й українські режисери хочуть знати, чому Україна почала фінансово підтримувати російське кіно, і так досить потужне. Але це нікого не збентежило. Мабуть, усі вже звикли до неефективного використання коштів — ні влада, ні правоохоронні органи не зреагували на це порушення бюджетної дисципліни. Відповідальності за цей антидержавний вчинок ніхто не несе.
Третє: нагороди. Державну премію імені О. Довженка за 2010 рік Комітет цієї премії більшістю голосів присудив Ролану Сергієнку (режисер), Едуарду Тимліну (кінооператор), Володимиру Губі (композитор) за документальний фільм “Освідчення в любові”, створений 1966 року. Прецедент нагороди давнього фільму премія вже мала, адже відсутність кіновиробництва і нових фільмів змушує звертатися до історії кіно і нагороджувати за минулі заслуги (наприклад, цієї премії було удостоєно творців фільму “За двома зайцями”). Однак 2010 року працівники Адміністрації Президента України вирішили, що вони компетентніші в кіномистецтві, ніж члени Довженківського комітету, — і наказ Президента про присудження премії так і не з’явився. Було порушено два закони: про бюджет України, в якому передбачалася сума на цю премію, і про нагороди. Замість скликати Комітет і повідомити про таку екстраординарну подію, голова комітету Державної премії ім. О. Довженка Сергій Тримбач спустив це на гальмах, щоправда, висловивши на сторінках преси здивування щодо безпрецедентного випадку.
Четверте: авторські права. Мар’яна Бикова — донька геніального актора й режисера Леоніда Бикова — виграла суд у фірми, яка без її дозволу як спадкоємиці авторських прав на фільм “В бій ідуть тільки “старики” 2009 року колоризувала цей фільм. Вона не вимагала компенсації за моральну шкоду, домагалася заборонити показ такої версії як безчинство над шедевром. Але фірма подала в Апеляційний суд, який скасував рішення суду нижчої інстанції, мотивуючи своє рішення тим, що донька не має прав на інтелектуальну власність батька. Питання: а хто має? Фірма, яка захотіла присусідитися до слави улюбленого народом фільму? Що відповість наша феміда? Адже Україна підписала міжнародні конвенції на захист інтелектуальної власності й авторських прав. Але наші правники діють на власний розсуд, наводячи (вкотре!) на думки про корумпованість суддів. А права інтелектуальної власності й далі нехтуються.
П’яте: бенкети під час нефінансування кіногалузі. Держава не фінансує кіногалузь, але щедро фінансує міжнародні кінофестивалі (Київський, Одеський) — вони у нас множаться і перетворюються на світські розваги нудьгуючої від неробства заможної верстви, яка приходить подивитися, як нагороджуватимуть заїжджих зірок. Їм, зіркам, безперечно, такі шана й увага зовсім не зайві. Тобто держава знову працює на амбіції іноземців, а організатори тих МКФ не задумуються, що влаштовують свято не для наших кінематографістів, а іноземних на нашій території і за наші кошти.
Шосте: продюсер як фантом. Останні 20 років розмови точаться довкола продюсерів. Навіть асоціація продюсерів виникла. На жаль, розмовами все і закінчується, бо продюсера, який справді опікувався б українськими фільмами, ми поки що не знаємо. Маємо, щоправда, здібного Олега Кохана, але й той воліє продюсувати зарубіжних знаменитостей — К. Зануссі, О. Іоселіані тощо, вважаючи кінематографістів своєї країни за паріїв і не підтримуючи їх, а долучаючись до блиску слави іноземців. А це небезпечна тенденція, яка й закінчилася скандалом із фільмом “В суботу”. Колись молодий талановитий Леонід Осика сказав: “Я не дивлюся за чужими знаменитостями — знаменитостей треба виховувати самим”, — і цю творчу установку втілював у життя. Де ж сьогодні наші амбітні молоді люди?
Сьоме — імітація діяльності. Витрачається час на пустопорожні балачки на прес-конференціях, брифінгах тощо. За принципом: не маючи конкретних справ, якими можна похвалитися, похвалимося скандалами. Саме такий скандал виник через безвідповідальне ставлення до формування Експертної комісії, яка цієї осені оцінювала проекти, подані українськими кінематографістами на конкурс, оголошений Держкіно України. Окремі члени комісії присудили перемоги самим собі — і це секретаріат НСКУ визнав за аморальне. А дехто вирішив, що дає гроші з власної кишені, й поводився з претендентами грубо і некультурно. Голова тої Експертної комісії Роман Балаян після скандалу відмовився далі від своїх обов’язків. Щоправда, кошти на проекти, які отак непрозоро здобули перемогу, ще не надійшли. А лишається менше місяця до кінця року — то чи встигнуть режисери бодай частково витратити виділені кошти? Схоже, кінематограф знову залишиться обділений. А журналісти на прес-конференціях і далі записуватимуть словесні виверти про перспективи українського кіно, не задумуючись над тим, що це говоріння нічого не варте, бо не підкріплене конструктивними справами. Доводиться нагадувати азбучну істину: чиновники в кіно мають бути професіоналами, а не випадковими людьми. Щоправда, сподіватися, що ці слова знайдуть адресата, важко.

ЛІКУВАННЯ
Діагнози названими не вичерпуються, але час зупинитися і подумати про лікування. Що потрібно для кіно? Насамперед таланти. І вони у нас є. Скажімо, наші кінооператори затребувані за кордоном. Актори — теж, багато й успішно знімається у польських і російських фільмах Богдан Ступка. Олексій Горбунов, який активно починав в Україні, сьогодні не менш успішно знімається в Росії. Взагалі, українських акторів, які довели свій талант і на сцені, і на екрані, багато: Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Наталя Сумська, Ірина Дорошенко, Лесь Задніпровський, Володимир Коляда. Не менше акторів театру російської драми, адже з його стін вийшли такі кінознаменитості, як Ада Роговцева, Валерія Заклунна, Георгій Дрозд, зрештою, Ольга Сумська. Завдяки телесеріалам виходять до глядача актори лівобережного театру Костянтин Горянський, Віталій Лінецький. А зірки з Молодого — Ярослав Гаврилюк, Тамара Яценко, Валерій Легін, Олексій Вертинський? А львівський заньківчанин Федір Стригун? А луганський актор Михайло Голубович? А кіноролі Тараса Денисенка, Сергія Романюка, Алли Сергійко, Олега Драча? Талановитих акторів значно більше, аніж тут названо.
Звичайно, за відсутності коштів нема чого і мову заводити про кіно. Але в нас є дуже прибутковий бізнес у багатьох сферах — рекламний. Тож якби волею нашої влади бодай один відсоток прибутків із реклами пустили на українське кіно, воно б відродилося. А поки що… Починаєш думати про анонімних власників згаданого чорного ринку в підземних переходах Києва, які не хочуть, аби в нас було своє кіно. Та й найвпливовіше медіа, якщо говорити про фільми, що йдуть на телебаченні, пропонує тільки чужі обличчя. Тож заборона на українське кіно — факт. Так, був певний період, коли досліджувалась українська історія в документальному телевізійному жанрі, але тривала вона до 2008 року. Потім криза, услід за нею зміна влади — і телевізійний пейзаж докорінно змінився. Якщо дивитися наше телебачення, то неможливо зрозуміти, в якій країні ми живемо. Хоч ми держава — є президент і уряд, свої футбольні клуби… Але чомусь влада ніяк не хоче ідентифікуватися за допомогою культури. Чомусь нав’язує своїм громадянам давно остогидле чуже. І жодні важелі, навіть узаконені, які покликані сприяти фінансуванню нашого кіно, не діють.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment