ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

Галина ОСТРОВСЬКА,
член НСЖУ, м. Одеса

Закінчення. Початок у ч.48, 49 за 2011 р.

Відмінність і висунула на кін культурного життя міста потребу в російсько-українських словниках. Першим відгукнувся на неї Ф. Піскунов, видавши 1873 року “Словницю української (або Югової-Руської) мови”. Вдалим цей посібник назвати важко.        Б. Грінченко, укладаючи “Словарь української мови”, визнав за краще твором Ф. Піскунова не користуватися.
Зате високо оцінив Російсько-український словник Уманця і А. Спілки, що виходив із 1893-го до 1898 року у Львові, складався з чотирьох томів. Перевидавався 1923 року в Берліні та 1925-го в Харкові (ДВУ). Ліг в основу Російсько-українського словника (укладачі С. Іваницький і Ф. Шумлянський), що вийшов 1918 року “в час боротьби за Українську державу, в якій, згідно з європейською традицією державотворення, мова титульної нації мала стати головним чинником національної консолідації”1.
Уманець — псевдонім М. Ф. Комарова, який 1907 року був головою “Просвіти” в Одесі й підготував до одного з її історичних засідань реферат “Козацтво перед Хмельниччиною”, що набув особливого розголосу в місті; він — упорядник Збірки малоруських приказок, прислів’їв, примовок, загадок і замовлянь (1890 р.), нарешті, М. Ф. Комаров — добрий приятель родини Косачів, у якого гостювала Леся Українка, коли приїздила в Одесу на лікування.
Спілка — гуртовий псевдонім кількох одеських і неодеських співавторів М. Ф. Комарова (до цього гурту належали Є. Чикаленко, Олена Пчілка та інші).
А що таке А? Це — псевдонім самої Одеси (“Адес” — так називали наше місто чумаки. Або навіть “Гадес”, якщо вони були родом із Південного Поділля, де до початкових голосних часто додається “г”: Гумань (Умань), гочі (очі), баба Гадка [від Ада]). Одеса такої вимови, на відміну від описаного вище а замість я після р, не засвоїла.
Ще кілька слів про періодику в Одесі. Літопис її — вже української, регулярної — починається, по суті, аж після повалення самодержавства з тижневика “Українське слово”, що його заснував Іван Липа в березні 1917 р. Дванадцять випусків (останній вийшов у жовтні) на 16-ти сторінках фіксували потяг трудящих до кардинального оновлення політичного, економічного, культурного життя, знайомили читачів із нарисами Юрія Липи, публіцистикою С. П. Шелухіна і М. Є. Слабченка, з культурологічними оглядами В. С. Василька, який згодом став режисером театру, що сьогодні носить його ім’я.
Наступного, 1918 року, почала виходити щоденна українська газета “Вільне життя”. Провадив її, обстоюючи ідею непідлеглості української держави, відомий просвітянин М. Є. Слабченко (31.III—10.ІХ 1918 р. 128 чисел). Такого напрямку дотримувалися й “Нові шляхи” (24.III—23.IV 1919 р. 23 числа). Обидві за радянських часів потрапили до найглухіших закамарків “спецхрану”, як і “Боротьба” — орган губкому Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів), що виходила з 1.V до 16.VIII 1919 р. (89 чисел) і друкувала вірші раннього П. Тичини, твори    В. Чумака, Г. Косинки, Д. Загула, В. Кобилянського, М. Жука.
Підсумовуючи сказане, без перебільшення можна твердити, що в період національного відродження, який настав після громадянської війни (його називали українізацією), Одеса ввійшла у всеозброєнні й спокійно. У всеозброєнні, бо мала кілька солідних словників, за допомогою яких могла подолати наслідки шкільної освіти (яка була тільки російською), та спиралася на масив української літературної класики, кращі зразки якої сягали вершин світового письменства; спокійно, бо те, що найдужче ненавиділо все українське в Одесі та всіляко нищило його, втекло з неї разом з іншими уламками імперії, а те, що залишалося, — принишкло і подекуди навіть почало перефарбовуватися.
Тому потомки перших будівників і трударів нашого міста, діставши змогу повернутися, сказати б, до самих себе, заходилися передусім “приладнувати” свою мову, якої тепер уже ніхто не забороняв, до вимог часу і прогресу. Першим об’єктом такого “приладнування” став одеський трамвай. Цей вид міського транспорту свого часу використовували не лише для перевезення пасажирів. Чимало бігало по рейках і спеціальних платформ, що доправляли вантажі в різні кінці міста. Наприклад, ящики з вином від заводів на Пролетарському (тепер Французькому) бульварі до станції Одеса-Товарна; зерно від хлібних гамазеїв до порту. Сьогодні такі платформи дуже рідко, та все ж іноді вигулькують на трамвайних коліях. Одесити — давні, корінні, хоч тепер уже й “русскоязычные”, називають їх вантажними. І це відрізняє їх від одеситів некорінних.
А коли без жартів, то Одеса в справі українізації аж ніяк не пасла задніх. Саме тут у цю пору побачила світ низка термінологічних словників, яких потребували економіка, культура, наука, шкільництво, — зрештою, все, що вижило в добу воєнного комунізму і тепер працювало, вчилось і прагнуло рости і розвиватися. Понадто, Ленін пообіцяв, що в Країні Рад “Не буде жодного привілею ні для одної нації, ні для однієї мови”2.
Які саме термінологічні словники створено в Одесі? Російсько-український словник з додатками канцелярського словника; Короткий російсько-український словник. Фізика; Російсько-український словничок математичної термінології та фразеології. Алгебра; Українська мова в бухгалтерії та статистиці; Українсько-російський словник газетної мови; Словник бібліотечної термінології…
Докладніше про ці видання розповість книжка Віктора Кубайчука “Хронологія мовних подій в Україні: Зовнішня історія української мови” — К.: “К.У.С.” 2004. А тут — кілька слів про Медичний російсько-український словник, що вийшов 1928 року (автор — доктор В. Ф. Кисельов) і не втратив актуальності досі. Тому й потрапив до серії фототипічних перевидань, які започаткував Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. Перевидання це вийшло друком у Києві 2008 року. Може стати в пригоді багатьом, хто дбає про “становлення термінологічної системи української мови, її очищення від русизмів, штампів, нехарактерних для її природи форм та зворотів”3.
Піку своєї популярності в Одесі досягла в добу українізації Держдрама — музично-драматичний український театр. Маємо цікаве свідчення цього. На одному з “найбагатолюдніших” підприємств Одеси — джутовій фабриці виникло змагання, призом у якому були квитки до українського театру. “Здав зміну з найвищим виробітком — можеш придбати два квитки”. (Адміністрація фабрики одержувала їх за шефськими зв’язками безпосередньо з каси театру; попит на них у місті набагато перевищував пропозицію).
На 1925 рік театр уже сформував стабільну трупу, яка вписала немало яскравих сторінок в історію українського мистецтва. Це — Г. Юра, Н. Ужвій, П. Нятко, Ю. Шумський і улюблениця одеситів Лідія Мацієвська, яка, на відміну од багатьох своїх одноплемінців-євреїв, працювала таки на культуру того народу, серед якого зросла.
У своєму репертуарі театр мав не тільки твори класиків, а й сучасних авторів, зокрема Івана Микитенка й Миколи Куліша. Саме з п’єси Куліша пішла гуляти містом фраза, що висміювала “єдинонеділимців”, — “приличнее быть изнасилованной, чем украинизированной!” Живе вона й досі, тільки сміху в ній поменшало — вчувається ніби мрія одеських “русскоязычных” (“русько-язикатих”, каже Ліна Костенко) дам.
Славився театр своїми голосами. На його “Запорожця за Дунаєм” ішли охочіше, ніж до оперного, бо тут до голосів додавалася ще й висока акторська майстерність.
Між рядками. Чи не після одвідин Одеси В. Маяковський написав про Україну:
ее мова
величава и проста,
“Чуєш, сурми заграли, час розплати настав…”?
Оця величавість і простота проти штучності й незрозумілості церковнослов’янщини, либонь, і спонукали багатьох православних одеситів вимагати, щоб і з церковних амвонів лунало слово українське. Бо ж, казали, на те і сповнилися апостоли “Духом святим і почали говорити іншими мовами”4, щоб донести Слово Боже до всіх народів Землі і щоб кожен народ міг звертатися до Бога своєю мовою.
У руслі руху за автокефалію, що розпочався в Україні після повалення самодержавства, вже на кінець 1920 року кілька церковних громад Одеси заявили про бажання правити Службу Божу рідною українською мовою, їм передали кілька храмів. Найзначнішим із них був Покровський собор, що став кафедрою єпископа Одеського УАПЦ Юрія Жевченка (тепер на тому місці школа № 119).
Та недовгий вік судився автокефальній церкві в Одесі — лиш до середини 20-х років, коли антирелігійна боротьба в СРСР сягнула апогею, і тисячі Домів Божих полягли руїнами. Проте найлютіших репресій зазнала УАПЦ. 1930 року її храми порозбивали на друзки по всій республіці, а єпископів, священиків і парафіян винищили фізично. Просити в Бога милості для України не стало кому…
Між рядками. Болгарія була під чужою владою не 350 років, як Україна, а цілих 500, але зберегла свою мову і (головне!) релігію, тож тепер ніхто не поривається будувати на її теренах не її світ…
Процес українізації тим часом тривав, зокрема, в галузі освіти. Але почався він, можна сказати, не за радянської влади. Ще за часів гетьмана Скоропадського (1918 р.), коли щойно створену Академію наук України очолив науковець зі світовим ім’ям В. В. Вернадський, уряд зрозумів: Одеса — головний порт держави, значний промисловий і сільськогосподарський центр. Їй не можна без національних кадрів! Тож і виникли інститути політехнічний, сільськогосподарський, борошномельний (тепер Академія харчових технологій).
А першим кроком більшовиків, коли вони прийшли до влади, стала ліквідація університету в Одесі (Ленін не любив навчальних закладів такого типу, вважав їх буржуазними). Протягом 1921—1922 рр. на базі його факультетів постали ІНО (інститут народної освіти), інститути медичний і народного господарства.
Не менш рішуче (і це робить їм честь) більшовики перевели всі сільські школи на навчання українською мовою, готуючись 1925 року зробити початкову освіту обов’язковою. Для дорослих працювали сотні гуртків лікнепу (ліквідації неписьменності) теж українською мовою.
За постановою Раднаркому УСРР (1926 р.), державні службовці мали цілком перейти на українську мову в роботі або піти з посад. На початок 1927 р. 30 секретарів райвиконкомів Одеської області закінчили курси української мови. На цей час в області було українізовано всі сільськогосподарські школи, а в самій Одесі — 2 сільськогосподарські технікуми і торговельно-промислову школу. До списку українських у місті додалося 3 новозбудовані школи.
На 1932 рік в Одесі та області діяли 534 школи з викладанням національними мовами, тобто 20 % від усіх шкіл, що цілком відповідало національному складові регіону5.
Найбільше серед них було шкіл німецьких і єврейських. Німецьких, бо цілий Спартаківський район (тепер його територія — частина району Овідіопольського) це села, де жили німецькі колоністи, яких закликала сюди ще Катерина II; єврейських, бо, як писав Ісаак Бабель, половину населення (в Одесі — Г. О.) составляли евреи. Щодо половини, то лишимо це на совісті письменника (перевірці не піддається), а що в описувані роки в Одесі був ще й єврейський театр, то це точно. Працював, щоправда, недовго — не довше, ніж єврейські школи, бо, знов-таки, як сказав Бабель, “евреи — это народ, который несколько простих вещей очень хорошо затвердил”.
Авжеж! Євреї першими склали ціну більшовицьким обіцянкам про рівність мов і почали віддавати дітей до російських шкіл. Вони першими зміркували, що вища освіта в СРСР була і буде російською, тож дітям ліпше готуватися до неї саме у російських школах. А звідки вони довідалися про зміну курсу? Ходили чутки. Зокрема про конференцію КП(б)У 12—16 травня 1924 р., де лунали голоси, мовляв, може, не слід українізувати національні меншини та міський пролетаріат? Подейкували також про лист Сталіна до Кагановича, тодішнього очільника більшовиків України (1926 р.), з якого висновувалася думка: українізація триватиме доти, доки партія не виявить її активістів, щоб уже остаточно ліквідувати загрозу українського буржуазного націоналізму на мовному фронті.
Між рядками. Не всі євреї Одеси були аж такими мудрими. Траплялись і ті, що до справи українізації поставилися дуже відповідально. Свідчення цього: найграмотнішими друкарками “Чорноморської комуни” (газета в Одесі була одна, а не кілька, як колись, і — українська з 1917 року!) показали себе єврейки; найкращими коректорами теж були євреї — поки цієї посади (по багатьох роках ув’язнення) не обійняв С. Караванський (згодом мусив виїхати до Америки, бо — “не треба нам таких розумних”); репутацію вправного перекладача й літературного редактора мала Софа Гітлер (змінила прізвище на Златкіс), поки до Одеси з Києва не прибув С. П. Ковганюк (щодо нього по редакції гуляв жарт: “Стук-грюк, аби з рук — допоможе Ковганюк”).
А що з мудрими євреями Одеси? Вони як у воду дивилися: інтелігенцію, що надто переймалася ідеями українізації та української літератури, більшовики перестріляли або по тюрмах і таборах порозкидали; до церкви, що запрагла українського Слова, поставились утричі лютіше, ніж до звичайної православної; народ виморили голодом. Тут можна лише додати:
1933 рік. Відновлено університет. Сьогодні він національний, але ніхто не може сказати, про яку саме національність ідеться. Мова викладання — російська.
1938-й. Наказ Раднаркому про обов’язкове вивчення російської мови (з 3-го класу, згодом стало з 2-го) в усіх неросійських школах.
1939-й. В Одесі почала виходити ще одна газета (вже російська!) — “Большевистское знамя” (згодом “Знамя коммунизма”, сьогодні “Юг”).
Були й інші заходи, що показали, хто є спадкоємцем царської імперії. Щоправда, більшовицька імперія української мови як такої вже не заперечувала. Навпаки, навіть підтримувала, але тільки для того, щоб зруйнувати її “ізсередини”, тобто живосилом запхати в рамки російщини. Розуміла: чия мова — того й держава.
Та українського духу в Одесі це ще не вбило. Лев Славін, що, як і інші одеські євреї, працював на російську культуру, але, на відміну од інших, поваги до народу, на землі якого зріс, не втратив, писав: “На Одессе при всей национальной пестроте ее лежит явственный украинский отпечаток. В крестьянском хлопце, капитане дальнего плавания, в университетском профессоре вдруг проглядывал сохранившийся во всей чистоте тип запорожца из казацкой сечевой вольницы — весь этот сплав удали, юмора, силы, поэзии”.
Український дух з Одеси вибила війна. Багато носіїв цього духу — потомків перших поселенців та будівників міста не повернулося з фронтів, багато полягло в славнозвісній обороні, чимало розпорошилося на дорогах евакуації. Зате майже щодень ставало більше нових одеситів: прибували демобілізовані одразу по війні старші (віком і чином — од майора до генерала) офіцери, яким за спеціальним наказом Сталіна дозволяли не повертатися на свою малу батьківщину, а селитися, де завгодно, на просторах великої. (Крім Москви, якщо не йшлося про москвича.) Під забудову їм виділяли землю, на будівництво — державну позику. Тому невдовзі всі вільні клапті на Великому Фонтані й Дачі Ковалевського, навіть по ярках і переярках, позаростали будинками, городами, садками, задзвеніли дитячими голосами.
— Отєчєствєнний, отєчєствєнний — чукикала знайома полковниця свого третього хлопчика…
Згодом пункт про землю й позику з наказу випав — нових своїх громадян Одеса зобов’язана була селити по квартирах. З’явилася прикмета: у більшості “сталінських” будинків більшість мешканців — полковники у відставці.
Отже, тричі мав рацію Ісаак Бабель, коли свого часу пророкував: “На Руси — гнило и извилисто… Живут там холодно, дикости много. И думается мне: потянутся русские люди на юг, к морю и солнцу”.
Потяглися! Ще й як! Хмарою посунули.
Ні, росіян в Одесі не стало більше, ніж українців, але росіяни (вчорашні командири!) були набагато впевненіші, на все довкола дивилися так, ніби воно належить їм персонально, а місцевий люд має за це ще й дякувати. Аякже!
Вони ж освободітєлі, а місцевий люд — “чєм занімались на окупірованой фашістамі тєріторіі!?”
Радянська влада в Україні заохочувала таку тональність. 1946 року підпорядкувала мало не всі вищі навчальні заклади УРСР Міністерству освіти СРСР, і вони автоматично перейшли на общєпонятний (скажемо про це так, як воно є: окупаційний) язик викладання. Здавалося б, цього досить, щоб додати обертів маховикові русифікації, бо батьки — не вороги своїм дітям, і повели їх до російських шкіл: легше, мовляв, буде їм у ВНЗ чи середній спеціальній школі. Але ні, були ще й арешти і навіть розстріли за “український буржуазний націоналізм”. Це — щодо українців. А євреїв звинувачували в “безродном космополитизме”, тільки до розстрілів не дійшло: ініціатор (Сталін) на їхнє щастя помер. Та це — тема не наша. Наша — ось вона: якщо перед війною кожна третя (чи кожна четверта?) школа в Одесі була українська (точніших даних в Управлінні освіти роздобути не пощастило), то на середину минулого століття звичайних українських шкіл у нашому місті не лишилося жодної — були тільки німецька, кілька англійських, французька чи, може, іспанська. А поза тим, українська мова в російських школах стала необов’язковою.
Проте суть, як кажуть в Одесі, не здєсь. Суть у тім, що змінилася в Одесі мовна ситуація, відтак змінилася й політична.
Погляньмо на етапи цих змін.
1. В одеській мові: а) Якщо до війни на вулицях нашого міста ще можна було почути фрази, скомпоновані на ґрунті ідишу (мі відєлі вас гулять; встрєтіл вашего папу ідті на работу), то по війні їх не стало — носії ідишу, старі євреї, повмирали; б) якщо до війни переважна більшість єврейського населення Одеси щиро вважала, що говорить російською мовою, хоч насправді говорила українською, що, власне, й стало основою одеської мови (див. початок статті), то на середину XX століття запанувала в нашому місті винесена з парторганізацій у школи та ВНЗ мова російська — одеська лишилася тільки для жартів (наприклад, відоме гасло описуваних часів “Куба — да! Янки — нет!” в редакції “Комсомольської іскри” вимовляли Куба-таки да! Янки-таки нет!); в) якщо в одеській мові до війни практично не було матюків (це засвідчує і В. Смирнов), то по війні цією (суто російською і керівною) стихією затопило наше культурне і по-українському чемне (без мата!) місто.
2. У мовах, з яких складається одеська: а) російського елементу дуже побільшало, бо вже й у “хрущовських” будинках Південно-Західного масиву та “висотках” Таїровського відсоток мешканців, які мали прямих родичів у Росії, був дуже значним. І рік у рік зростав природним шляхом (діти, внуки, правнуки) і механічним (наказ Сталіна про надання житла відставникам там, де їм сподобається, а “подобалося” чомусь найчастіше в Одесі та на півдні Криму, не втрачав чинності аж до настання Незалежності); б) цей російський (з командирськими інтонаціями!) елемент дуже тиснув на український складник одеської мови — так тиснув, що багато одеських українців, хоч як прикро це визнавати (за державу серце болить!), подалися в “русскоязычные”.
І тут починається політика. В одеських трамваях сьогодні можна почути чимало балачок про те, що і влада не така, і голосували не за тих. Але якби завтра хтось висунув свою кандидатуру на посаду президента і при цьому пообіцяв, що російська мова стане як не державною, то хоч другою офіційною, він би знову на виборах переміг. Хай би це навіть був сам чорт із рогами! І не тому, що росіян разом із російськомовними в Одесі більше, ніж українців. Ні, їх не більше. Але з ними блокуються євреї, — ті, що ще не виїхали на свою історичну батьківщину. Блокуються так тісно, що навіть кілька з них входило до гуртів, які домагалися відновлення пам’ятника Катерині II та викреслювали рядки зі “Старої Одеси” про українську мову. (Автор цієї статті з кількома такими субчиками знайома і свого часу мала їх за людей. Каюся!) На боці росіян виступають також комуністи — однією зграєю з православними Московського патріархату. (А що? Чудовий симбіоз: атеїсти з християнами. Цікаво тільки, яка зі сторін тут дужче грішить проти власних постулатів?)
Тому маємо те, що маємо. Святкуємо “День русской словесности” в день народження Пушкіна, проводимо конгрес російськомовної преси в Одесі — чи не з тої радості, що позбавили засобів до існування останню українську газету в місті — “Чорноморські новини”, яка має читачів і в області?
Чи є спосіб зарадити лихові? На погляд автора цих рядків, є. І то дуже простий: дотримуватися всім і всіх статей Основного Закону, що його самі ж таки і для самих себе встановили. Особливо статті 10-ї — про державну мову. Всі державні освітні заклади, працівникам яких платять із державного бюджету, повинні послуговуватись державною мовою в системі безплатної державної освіти. Хто хоче іншого, хай платить викладачам із власної кишені, а не з кишень платників податків! Так у Росії, так має бути і в нас.
Один зі сподіваних результатів: розсудливі євреї почнуть блокуватися з українцями, і саме ця більшість посадить у крісло мера не того, хто дбає тільки про те, щоб на його робочому столі не було українських паперів, а того, хто дбатиме про місто і вигоди його мешканців.
Двомовність? Киньте, панове! Ця штука задорога навіть для найбагатших міст, адже кожен задрипаний папірець доведеться оплачувати двічі: тому, хто компонує, і тому, хто тлумачить іншою мовою…
Кому потрібен такий гамбарис? Тільки тим, хто дуже любить Одесу, її землю та море, але — без українців.
_____________
1 С. Іваницький, Ф. Шумлянський. Російсько-український словник. К.: Обереги, 2005// Передмова Л. Масенко, с. 7.
2 Ленін В.І. Повне зібрання творів, т. 23. — С. 145.
3 Кисельов В.Ф. Медичний російсько-український словник. Відтворення видання 1928 року. К.: 2008, з анотації Інституту енциклопедичних досліджень НАНУ.
4 Біблія в перекладі І. Огієнка. Дії святих апостолів.С. 143, 2. 4.
5 Український історичний журнал. 1991, № 2. —С. 49—50.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment