СВІТЛО МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ

Володимир ВОЗНЮК,
м. Чернівці

Рік тому завершилася земна дорога Михайлини Коцюбинської. Прямувала вона до зір не те що крізь терни, а крізь тернові хащі. Тепер вона серед зірок. Але на землі залишилася у своїх неординарних книжках, сотнях наукових праць, публікацій. До них звертатимуться, доки людство потребуватиме мудрого, правдивого Слова. Залишилася доброю, щирою, безкомпромісною у пам’яті рідних, друзів, знайомих.
Ця сумна звістка повернула мене в далеке літо 1968 року. Я першокурсник факультету української філології Чернівецького державного університету. Ейфорія сільського хлопця від вступу до вищого навчального закладу не полишала мене. Навіть коли проходив щодня через браму колишньої резиденції буковинських митрополитів.
Про найперші розчарування вже писав у своїй книжці “Між мовчанням і словом” (“Книги ХХІ”. — Чернівці, 2010). Зокрема про те, як мене намагалися завербувати в стукачі, як вразили слова офіцера-вербувальника: “Ти син священика, але, незважаючи на соціальне походження, здобуваєш вищу освіту, твоя сестра навчається в медінституті, ми ж знаємо”. Після розмови з представником відповідних органів зорієнтуватися мені допоміг викладач університету, нині покійний Анатолій Миколайович Добрянський (його іменем тепер названо одну з вулиць Чернівців). “Не дивуйся. Не ти перший, вони в кожній групі мають свої “вуха”, — сказав він. — Нічого не підписуй”. Розставити крапки над “і” в медінституті допомогла донька настоятеля тодішнього кафедрального собору отця Георгія (Юрія) Бучинського Галина, викладач музики в Чернівецькому педучилищі. Через впливових знайомих вона домовилася, що ректор ВНЗ прийме мою сестру і справу владнають. Усе відбулося за підготовленим сценарієм.
Невеличка, але завжди світла доброзичливістю квартира Бучинських для мене, жовторотого студента, стала своєрідним домашнім прихистком. Отець Георгій та його дружина опікувалися мною, наче сином. А завдяки їхній доньці Галині я познайомився у тій оселі з багатьма непересічними людьми.         І серед них — із незабутньою Михайлиною Коцюбинською — племінницею Михайла Коцюбинського (донькою його рідного брата Хоми), однією з тих українських інтелігентів, хто наважився відверто виступити проти компартійної репресивної політики. Її не тільки виключили з лав тієї партії, а й позбавили улюбленої роботи в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР. Була там і Елеонора Соловей, тепер відомий критик і літературознавець, провідний науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури НАН України, а тоді, наприкінці 1960-х, поміж буковинських філологів і журналістів одна з найяскравіших постатей.
Михайлина Коцюбинська, одержавши розрахунок в інституті та пристойні гонорари за публікації у журналах “Всесвіт”, “Дніпро”, “Жовтень”, приїхала з маленькою донечкою Танею до Чернівців, щоб податися в Карпати. Про це, до речі, Михайлина Хомівна згодом напише так: “Отже, можна було дозволити собі відпочинок, і ми з дочкою поїхали в Чернівці до моєї товаришки по Клубу творчої молоді Галини Бучинської, щоб звідти вибратися в гори. В Чернівцях до нас приєдналася моя молода колега Еля Соловей. То була нетривала, але дуже гарна сентиментальна подорож. Галинин батько був священиком, і під час мандрівки ми зупинялися у знайомих священицьких родинах — Розтоки, Киселиця, невеличке село поблизу Федьковичевої Путили. < … > До речі, через багато років, уже в незалежній Україні, один історик розповів мені, що, працюючи у спеціальних архівах, несподівано натрапив на щось подібне до “оперативного звіту” певних органів про цей мій невинний вояж. Виявляється, фіксувалося все: до кого я їздила, з ким спілкувалася, в кого зупинялася, а то й про що розмовляли… Добре, що я ні про що не здогадувалася і почувала себе абсолютно вільною. А загалом — промовисте свідчення атмосфери тотального стеження за людиною — атмосфери, в якій доводилося жити”.
Окремі киселицькі враження цих гостин глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. Тато з мамою, доки не зустрілися з приїжджими, почувалися дещо стривоженими: як поводитися з племінницею видатного письменника? Як приймати міських мешканців у нашій маленькій хатинці? Але і тривоги, і скутість щезли у перші хвилини спілкування. З’ясувалося, що моя мама Марія старша від пані Михайлини лише на півтора року, вони виявилися схожими своєю вродженою безпосередністю. А якій жінці не сподобається, коли хвалять її страви? Сестра Валентина досі згадує, як Михайлині Хомівні припали до смаку мамині замариновані цілими, “по-гуцульськи”, білі гриби, а Елеонора Степанівна зовсім недавно оповідала, що досі пам’ятає киселицькі вареники з сиром.
Коли у “Книзі Споминів” Михайлина Коцюбинська писала “доброзичливі, й мовби вийняті з буденщини люди…”, то, мабуть, ішлося і про моїх батьків, і про інших односельців. Хоч би й про того “киселицького дзвонаря” — гуцула з дідів-прадідів Якова Бордузяка. Він був немов сам дух незабутих предків: цілий рік ходив тільки у постолах. На вишиванку, навіть улітку, накидав кептар, голову покривав кресанею, курив люльку, в яку, крім тютюну, набивав якогось зілля, — від однієї затяжки у мене (але не в нього) паморочилося в голові. У сімдесятирічному віці по-хлопчачому підтягувався на перекладині. Був унікальним оповідачем.
У Киселицях природно звучали розмірковування про особливості гуцульського побуту, обрядів, звичаїв, про повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” та однойменний кінофільм. Тоді довідався і про київські події 1965 року, описані згодом Михайлиною Коцюбинською у щойно згаданій її книзі: “У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” Іван Дзюба повідомив присутнім про арешти серед української інтелігенції і за закликом Чорновола, підтриманим Стусом, на знак протесту встало чимало людей, серед них і я”. Це, як відомо, започаткувало її “ходіння по муках”.
Багато чого стерлося з пам’яті, але досі зберіг у спогадах тодішні розмови про чехословацькі події. Я зі своїми студентськими друзями Ласло Орто та Романом-Богданом Хаварівським тоді наполегливо і щиро вчив чеську мову, вишукував будь-яку інформацію про Празьку весну, а киянка Михайлина Коцюбинська знала набагато більше, аніж доходило до провінції, адже мала друзів у Чехословаччині.
Зв’язки з Михайлиною Коцюбинською не обірвалися. Влітку 1968-го я провідував її на київській квартирі, що була на колишній вулиці Леніна, 84. Зустрічала привітно. Не нарікала на життя, хоча велося їй нелегко. Працювала у видавництві “Вища школа”, над рукописами, запримітив, трудилася і вдома.
Тепер зринають у пам’яті і вересневі дні 1994 року. Сприяє цьому вже фотографія, що зберігається у моєму власному архіві. Нагадує, що на базі Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського відбувся семінар директорів літературних музеїв України. Його проведення організували так, аби була можливість побувати в Сосниці, де народився Олександр Довженко, взяти участь у святкуванні 100-річчя від дня народження видатного митця, а незабаром у Чернігові стати учасниками іншого святкування — 130-річчя від дня народження Михайла Коцюбинського.
Директор Музею М. Коцюбинського Юлій Романович Коцюбинський, онук письменника, влаштував екскурсії й іншими визначними місцями Чернігівщини: Седнів, Качанівка, Ніжин… Разом з музейниками подорожувало чимало письменників, літературознавців, культурологів, художників. Була з нами і Михайлина Коцюбинська. Найчастіше в товаристві Ніли Підпалої, очільниці Музею Максима Рильського у Києві. Спілкувався з нею і я. Тоді ж почув про те, що в спецархівах знайшли матеріали про її перебування в Чернівцях і Киселицях.
Нас під час поїздок Чернігівщиною щедро частували. У Сосниці, коли святкували ювілей Довженка, навіть у центрі міста стояли столи з напоями та закусками. Хмільне довело до смішного: після привітання з нагоди свята тодішнього спікера Олександра Мороза нам видалося, що привезений ним вінок збираються покласти до пам’ятника Леніну. От ми і втнули: “Ой мороз, мороз, не морозь меня…” Не пригадаю, чи Михайлина Хомівна була серед нас, співаків, але за якийсь час зауважила: “Володю, ви і курите дуже багато, і від чарки не відмовляєтесь…”
Торік, у той сумний день, у телефонній розмові зі мною Елеонора Соловей сказала: “Михайлина Коцюбинська відійшла у вічність 7 січня, на Різдво, а поминальний 40-й день припадає на 15 лютого, на Стрітення. Чула, що у такі дні на небеса потрапляють праведники”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment