Ірина МАГРИЦЬКА: «Українська справа — мій свідомий вибір»

Колектив редакції “Слова Просвіти” щиро вітає свою постійну авторку, невтомну працівницю на просвітянській ниві, кавалера ордена Княгині Ольги V ступеня луганчанку Ірину Василівну Магрицьку з її першим серйозним ювілеєм. З роси й води Вам, шановна пані Ірино!
До уваги читачів “СП” розмова з ювіляркою.

— Ірино Василівно, Ви — відома не лише на Луганщині, а й в усій Україні та за її межами постать, науковець, громадський і політичний діяч, патріотка України. Ви народилися й прожили все життя на Донбасі. Яким був Ваш шлях до української ідеї, до активної боротьби за утвердження національних ідеалів?
— Мої дитинство і юність минули на Донбасі. Зростала в російськомовному середовищі, і навіть на українське відділення Луганського педінституту вступила, можна сказати, випадково. Закінчила інститут 1983 року, відтоді працювала у школах Луганська та Слов’яносербського району Луганської області. 1991-го мене запросила на роботу до педагогічного інституту тодішній декан філологічного факультету, людина зі щирою українською душею професор Зінаїда Сікорська.
Там, на кафедрі української філології Луганського педінституту (тепер — Національний університет імені Тараса Шевченка) відбувалося моє становлення як науковця і свідомої українки. У середині 1990-х років, збираючи під час навчання в аспірантурі емпіричний матеріал для кандидатської дисертації, обстежила 103 українські села на Луганщині. Саме тоді по-справжньому захопилася українською культурою та діалектною мовою, пройнялася повагою до її носіїв, дізналася про те, що сільська Луганщина є українською.
2000 року захистила кандидатську дисертацію на тему “Весільна лексика українських східнослобожанських говірок (Луганська область)”. Під час збору матеріалу я захопилася й іншою темою — темою Голодомору. Навіть у 1990-х, коли про страту голодом у Центральній Україні 1933-го стало широко відомо, місцева посткомуністична влада та її наукові апологети нам твердили, що на Луганщині Голодомору не було. Тому розповіді очевидців мені надзвичайно запали в душу, і згодом я вирішила присвятити себе дослідженню історії штучного народовбивства на крайньому сході України.
— Як Ви проводили свої дослідження?
— Збирати матеріал розпочала 2003 року, коли очолила обласну філію всеукраїнської Асоціації дослідників Голодомору. Спочатку доводилося їздити по селах разом із такими ж ентузіастами цієї справи самотужки — рейсовими автобусами, попутним транспортом. Улітку 2004 року штаб “Нашої України” відгукнувся на моє прохання й допоміг транспортом і відеокамерою. Після Помаранчевої революції проблемою Голодомору-геноциду трохи зацікавилися Луганська обласна держадміністрація (за керівництва нею Олексія Данилова й Олександра Антипова) і деякі бізнесові кола, зокрема колишній народний депутат України, підприємець Микола Гапочка. Проте ці приклади швидше виняток на загальному тлі байдужості до пам’яті про невинно убієнних предків, або й відвертої ворожості до тих, хто реальними свідченнями викриває злочини комунізму.
Незважаючи на шалену протидію, дослідження Голодомору на Луганщині мали вагомі результати: спершу вийшла підготовлена мною книга спогадів свідків “Врятована пам’ять”, а згодом з’явився документальний фільм “Закляття безпам’ятства”, який, по суті, ми підготували удвох із чоловіком — журналістом Олександром Крамаренком. Із цією стрічкою була майже детективна історія, адже “цербери” від влади намагалися її вихолостити, очистити від небажаних епізодів, коли на екрані з’являються таблички з назвами луганських вулиць, на яких увічнено винуватців Голодомору — Якіра та Косіора, коли наші свідки розповідають про те, що в сусідніх російських селах Голодомору не було, коли крупним планом показують публікації з луганських газет, що заперечують геноцидний характер Голодомору. З усього видно, що й сьогодні влада Донбасу не позбулася синдрому “совка”.
— Але дослідженнями Голодомору не вичерпується Ваша громадська діяльність.
— Проблему Голодомору як геноциду українського народу я розглядаю системно, в контексті не лише історії, а й сьогодення нашої держави. Нині в Україні при владі багато тих, хто за духом близький до організаторів цього страшного злочину. Тому вони й намагалися спочатку заперечувати сам факт голоду в Україні 1933 року, потім — коли це вже стало неможливо — стверджували, що голод був через неврожай, тепер, визнаючи штучний характер Голодомору, щосили прагнуть довести, що, мовляв, “голодували всі радянські люди, тому Голодомор не був нищенням лише українців”.
Іншим яскравим прикладом брехні, до якої вдається “регіональна” місцева влада області, є возвеличування нашого бездарного земляка Климента Ворошилова, особливо активізоване у зв’язку з 130-річчям від дня його народження. Тому я вирішила написати й представити громадськості невелику, але вичерпну книжку — “Справжній Ворошилов”, базовану на історичних фактах і спогадах тих, хто знав його особисто.
Видання брошури мало для мене неприємні наслідки. До будинку, в якому мешкаю, стали навідуватися міліціянти, які запитували сусідів, чи не вживаю я алкоголь, наркотики тощо. Переконана, це була цілеспрямована кампанія із залякування, намагання звести мене з правдивого шляху.
Але я й надалі розвінчуватиму антиукраїнські міфи луганської проросійської влади, спрямовані на консервацію совкової свідомості моїх земляків.
— Пані Ірино, Ви працюєте не лише на громадській, а й на політичній ниві.
— Я беру участь у діяльності опозиційних сил, зокрема “Комітету опору диктатурі”. Наполягаю на проведенні спільних із ним національно орієнтованих заходів, як-от: протест проти візиту Кіріла до Луганська, збір підписів проти встановлення у сквері Пам’яті пам’ятника Катерині ІІ, гідне вшанування пам’яті жертв Голодомору тощо.
Хоч як прикро, а сьогодні, на 21-му році нашої незалежності, зберігають свою актуальність слова Лесі Українки: “Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…” І все ж ця справа — мій свідомий вибір. Я член “Просвіти” та Наукового товариства імені Шевченка, кандидат на членство у ВО “Свобода”. Намагаюся використовувати всі сили, знання та здібності на благо своєї Батьківщини.

Спілкувався
Юрій КИСЕЛЬОВ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment