КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ В ІСТОРИЧНО-ПСИХОЛОГІЧНОМУ ІНТЕР’ЄРІ

img_4315Вітчизняна мемуаристика поповнилася ще однією талановитою й оригінальною книжкою Ірини Жиленко — “Homo feriens” (“Людина святкуюча”) з передмовою М. Коцюбинської. Що це не авторське перебільшення, засвідчив вечір-презентація нового видання, на який до Будинку вчителя зібралася поріділа, на жаль, когорта друзів-шістдесятників. А ще — науковці, викладачі, колеги по перу, митці, журналісти і просто шанувальники творчості знаної поетеси.
Останнім часом мало не щороку в українській літературі з’являються твори цього рідкісного жанру. Пишуть (або за них пишуть) політичні діячі й господарники, дипломати й митці, рідше (самі) газетярі й письменники. Одні пишуть, щоб виправдати, прикрасити, підсолодити пам’ять про себе перед нащадками, інші — щоб поквитатися з минулим і суперниками-демократами (такий висновок можна було зробити з виступу кількарічної давності з парламентської трибуни одного з нині діючих чиновників кучмівського гнізда). Осібно стоять спогади людей, у яких “нема зерна неправди за собою” — шістдесятників. Читачі вже мали змогу ознайомитися зі сповідальним жанром Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Миколи Руденка, Богдана Гориня, Леся Танюка, Миколи Горбаля та інших. І ось тепер — Ірини Жиленко.

Микола ЦИМБАЛЮК
Фото Олеся ДМИТРЕНКА

Ірина Жиленко, письменниця:
— Не знаю, чи Господь Бог народжує людей і одразу відважує їм якісь професії, але знаю одне: в моїй сім’ї майже ніхто не цікавився літературою (бо й книжок не було). Та скільки себе пам’ятаю, усе життя страждала, сміялась, думала, і все — через перо. Інакше просто неможливо було. Дуже шкодую, що не залишився щоденник зі шкільних років, бо моя мама була серйозна дама і ретельно відшукувала мої щоденники, а потім такі виховні моменти влаштовувала, що я покинула це заняття і повернулася до нього лише в десятому класі. Відтоді я ретельно, наскільки це було можливо, вела щоденник. Спершу підсміювались і друзі, й чоловік мій (Володимир Дрозд — Авт.), мовляв, це дамське заняття писати щоденник. Потім почали ставитися серйозніше. Часто хто-небудь телефонує й запитує: “Ірино, а ти не пам’ятаєш, коли був той чи той вечір у майстерні художника?” Я не все пам’ятала, але завжди відповідала, звертаючись до власних записів. І Володя часто послуговувався моїми щоденниками.
Скажу кілька слів про щоденник взагалі. Щоденники не так-то часто й ведуть люди. Бо він — дзеркало душі людської. Як сказав покійний Ролан Биков в одному інтерв’ю: “Можеш бути дуже вагомою, багатою людиною. Але життя — одна мить: встав, ліг, “З Новим роком!”. Учора — 50, сьогодні — 60, аж поки не загримиш у яму”. Мої щоденники, 46 грубезних блокнотів (це на той час було, коли я писала) а зараз їх уже 59! Стільки в тих стільниках пам’яті золотих краплин меду. Звісно, не без краплин дьогтю, з яким золото стільників у мене не змішується, існує автономно. Замолоду я приховувала від усіх, що веду записи, комплексувала, бо “міщанське, дамське заняття”. Але минали роки і люди пошанували мене за терплячість, з якою я фіксувала події, почування. Писати щоденник для мене — насолода. Своєрідна психотерапія. Це дзеркало, у яке, якщо хочеш бути гарною, зазирай частіше, вдивляйся в себе — нинішню, вчорашню, роби себе кращою.

Євген Сверстюк, філософ, письменник:
— Ірина Жиленко на святі життя. У цьому образі — букет емоцій. Домінує серед них світла, широка, щедра любов; любов до життя і до людей. Образ шістдесятників нині не дуже сяє. Від частого вжитку він збаналізувався, до того ж він засиджений мухами, які кажуть, що завжди тут сиділи, ще з 60-х років. А от розкриєте “Гомо ферієнс” і побачите, хто є хто. Книга дуже талановита. А що таке талант? Це любов, правдивість і щирість. Це хист живописати. А ще — хоробрість.
Уже написано сотні книг, де є перелік імен шістдесятників — і мертвих, і живих. А в Ірини Жиленко той перелік створений як букет, що викликає радість і подив. І ви відчуваєте, як кожне ім’я світиться особливим світлом. Уміння радіти життю — особливий дар. Життя 60-х років було пригнічене, багато хто перечікував сльоту, одні спивалися, другі ховалися в хату скраю, треті скаржилися й чаділи. А Ірина Жиленко сміялася срібним дзвіночком і встигала всіх провідати, і посумувати, і поспівати, і нагадати, що ми на святі життя й молодості. А головне — встигала побігти додому й записати свіжі враження в щоденник. Ось і маємо головну книгу свідчень про людей і час — незвичайний час — у похмурому ХХ столітті.
На мою думку, поряд із книгою Ірини Жиленко можна поставити спогади Миколи Руденка “Велике диво — життя”. Але хто знає ці спогади? Я більше двох років намагаюся знайти видавця, щоб їх перевидати. Нікому! Але попри все радіймо, що ми отримали “Гомо ферієнс” і “Велике диво — життя”. Бо це надзвичайні книги…

Микола Жулинський, академік, директор Інституту літератури НАН України:
— “Я не людина, я вікно в сад”, — так сказала колись Ірина Жиленко. Своєю творчістю, своїм життям вона справді дивовижне вікно в сад, де розкошує природа, де буяє життя і де вона щаслива, бо святкує. То великий дар, велика таємниця пізнати, як у важких умовах могла ця жінка святкувати. Святкувати поезію, радість спілкування, тішитися музикою й живописом, створювати карнавальні дійства, весь час витворювати ярмарок чудес, у якому вона була сама щаслива і в якому, безперечно, щасливі ми, читачі. Ця дивовижна книжка читається з особливим піднесенням, і просто не можна бути нещасливим, знайомлячись зі спогадами. Це спогади про творчість? Ні. Осмислення таланту, як він живе, як він народжується і як твориться поезія? І так, і ні. Багато визначень можна дати книжці, тому що ніхто не зуміє визначити цей жанр. Я думаю, що й сама Ірина не намагалася цього робити. Тому що там уплетені спогади, і листи, і роздуми, і діалоги, колосальний огром явищ, які відтворюють добу, дивовижну картину життя. Ця картина — духовний простір поетеси. Духовний простір надзвичайно талановитої людини, який вона щиро й відверто нам розкриває. Він сповнений великою любов’ю до тих, хто був причетний до неї. І це справді дивовижно, коли можна бути таким відкритим і добрим до цього світу. А вона була щаслива у світі шістдесятництва, — у надзвичайно унікальному, цікавому світі, який, вона пише, зобов’язав тих, хто був у ньому, підтримувати цей вогонь національної відповідальності за мову, за літературу, за культуру. І ця свічка невгасимо горить у її душі.
Людмила Семикіна, заслужений художник України:
— Переконана, що Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Василь Стус, Іван Світличний — це той Парнас, який тримав шістдесятників. Коли я взяла до рук щойно видану книжку спогадів і почала читати (хоча це було важко через хворобу), від неї пішла така енергетика, що я забула про біль.
Щоб влучно попасти в тему, як художник я звикла мислити об’ємними, конкретними мистецькими образами. Для шістдесятників до 1990 року інших умов, крім екстремальних, не було. Тому ми жили цим виміром, і кожна зустріч для нас була щастям. У ті часи в моїй майстерні буяла молодість, збиралося дуже багато друзів-однодумців. Гадаю, що мені був би великий гріх, якщо б я пішла і забрала з собою свідчення того часу. Тому зібратися з думками і пригадати всіх, показати тонкі, духовні стосунки, яких ніхто сторонній не бачив і не знав, — мій громадянський обов’язок.
Що таке шістдесятництво і хто його учасники, написано багато. Письменник, як і художник, живе образами. У мене образи будуються на асоціаціях. Що таке дух нашого покоління, поезія і мистецтво 1960-х років? Для мене це птах, який тільки піднімається в небо, це такий великий простір і свіже повітря думок. І цей птах спускається тільки на майдани. Хто пережив Майдан, той знає, що то було. А тих майданів 1960-х років було дуже багато. Кожен вечір Василя Стуса, Ірини Жиленко, Ліни Костенко, Михайлини Коцюбинської, Івана Світличного, Михайла Брайчевського — це були вибухові майдани-вечори. Дух національний сягав зеніту, формувався дух елітності. Шевченкові слова “Возвеличу…” були і критерієм, і епіграфом нашої творчості, нашого життя. Безмежно вдячна матерям, які народили всіх тих, кого сьогодні називають шістдесятниками. Я була завжди серед учениць, тому понині вдячна В’ячеславу Чорноволу, який допоміг перебудувати мою совість. Вона, совість, стала тою потужною енергетичною силою, що допомагала захищати наш духовний світ. І в кожної особистості викликала цей дух протесту середовищу . В той час, як і нині, Ірина Жиленко була серед нас прекрасною квіточкою, багатющою на слово як поетеса, але водночас безмежно чесною і відважною.

Олексій Синченко, викладач Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова:
— Ситуація подарувала нам чудову поетесу. Впродовж довгих творчих років Ірина Жиленко декларувала себе як поетесу, залюблену в світ, залюблену в боже створіння, а участь у русі шістдесятників дала можливість створити цей жанр спогадів і влити їх в українську літературу. Це не парадоксально. Тому що якраз спогади як сповідальний жанр — це те, що нам подарували шістдесятники. Перед нами не тільки постають болі, факти свідчення якихось зовнішніх подій, а й виявляється потреба оприсутнити внутрішнє. Це той внутрішній світ, який повертав усвідомлення людиною, що вона Людина.
У літературі Західної Європи в 1960-х р. декларується смерть автора, смерть суб’єкта. А в українській культурі гучно заявляють, що людина — найбільша цінність, це те, що слід у собі розвивати, це той дар Господній, який треба в собі удосконалювати. Тобто шістдесятники привносять у культуру чуттєвість. І вся книга Ірини Жиленко — приклад чуттєвого досвіду. Авторка вибудовує свій світ цілісно і здається, що ті зовнішні негаразди, ті катаклізми не торкалися її внутрішньо. І оце карбування і вміння витворювати цілісність є внутрішньо дещо реалістичним у сприйнятті світу сучасним читачем.
Мені пригадується, коли на початку 2000-х років спогади Ірини Жиленко вийшли в журналі “Сучасність”. Я тоді був ще студентом і такого віку як персонажі цієї книги. Ми стояли в черзі до бібліотеки і зачитувалися ними, жваво обговорювали спогади і розуміли, що це не просто подія, це якесь послання до нас усіх. І коли довідалися, що готується повне видання “Гомо ферієнс”, то була величезна радість. І це не просто радість, бо щойно перечитуючи книгу, я зрозумів, що моє, наше сприйняття світу є таким завдяки спогадам Жиленко. Світлість вашого світу породжує світлість у наших душах.

Наталія Кучер, старший науковий співробітник Національного музею літератури України:
— Основу книги спогадів Ірини Жиленко складають її щоденники 1959—1987 рр. та листи до чоловіка, письменника Володимира Дрозда, — “її пісня пісень” (М. Коцюбинська). Багато яскравих талантів є героями цих ретро-записів, це — дон кіхоти шістдесятих. Але є ще один персонаж, який ніби за кадром, але насправді є центром всього. Це — Україна. І хоча естетка Ірина Жиленко “ніколи не замислювалась над політичними питаннями” — любов’ю до України, болем за її історію сповнені всі сторінки тексту. Це не родинні перекази про розкуркулення (глек і рушник бабці стали реліквіями минулого добробуту), чи захоплення народними піснями, чи колядування на Різдво в Києві. В її текстах з’являються висновки: “Це така трагедія — жити в країні, де немає державності” (1965). Або: “Мені тільки двадцять. Я буду належати всьому світові, але ж зубами, нігтями, всіма силами душі і слова буду видирати українську славу і мову з людожерських пащ обрусілих міщан і шовіністів”. Уже в роки Незалежності з’являється впевненість — “Україна буде! Буде велика європейська держава, якій потрібна (як світло сонця) мистецька культура, що культивує в людині шляхетність, внутрішню свободу і науку щастя”.

* * *
Крім наведених уривків виступів були на вечорі-презентації нової книжки Ірини Жиленко ще чимало інших, не менш цікавих, щирих і вдячних. Авторку вітали Любов Голота, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, Лесь Танюк, дружина В’ячеслава Чорновола Атена Пашко, Богдан Горинь, Лариса Копань… А оскільки чимало поезій Жиленко покладено на музику, то обговорення мемуарів чергувалося з піснями у виконанні Діани Петриненко, відомих виконавців.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment