У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва є кімната Катерини Білокур. Працівники музею започаткували кілька проектів, присвячених творчості самобутньої художниці. Галина Безкоровайна, заступник директора, повідомила, що з 2005 року вони проводять студентський міський конкурс на найкращу афішу за творчістю Катерини Василівни. Відтоді ж розпочали Всеукраїнський конкурс на найкращий лист про життєвий і творчий шлях художниці, проводять його раз на два роки. За умовами — це лист-есе, розповідь. Не списаний із джерел, скомпільований, у листі має бути живе враження кожного учасника. “Коли починали конкурс, був острах: адже епістолярний жанр нині непопулярний. Але на диво й на наше щастя ми отримали дуже багато листів з усієї України: Центральна, Північна й Південна, Захід і Схід злилися воєдино. Катерина Білокур з’єднала наших дописувачів. Її знають, її мистецтвом цікавляться. Листи отримали від представників різних вікових категорій: від школяра до пенсіонера. Першими призерами конкурсу були діти зі шкіл Харківщини, Київщини і Луганщини. Минулого року, коли святкували 110-ту річницю з дня народження художниці, ми зібрали всіх переможців конкурсу і їздили з ними в Яготин, Богданівку, — розповіла пані Галина. — А 2007 року народилася думка, що Катерину Білокур треба пропагувати вже як і письменницю. Прекрасний епістолярний спадок Катерини Василівни, який нам відкрив Микола Кагарлицький, на жаль, мало знаний. Із 2007 року проводимо Білокурівські читання. Наші програми спрямовані переважно на молодіжну аудиторію. Першими учасниками цих читань були студенти Київського обласного училища мистецтв”. Крім читання листів, на цих заходах демонстрували документальні фільми про Білокур.
А цього року молодший науковий співробітник музею Юля Червінська запропонувала новий формат — розповіді сучасних українських письменників про роль творчості Катерини Білокур у їхньому житті. До участі в проекті запросили Зірку Мензатюк, Івана Андрусяка, Богдана Жолдака, Наталію та Валерія Лапікурів. Ці читання заплановано проводити як пролог до відзначення дня народження художниці.
Першої суботи своїми враженнями поділилися Іван Андрусяк, лауреат літературної премії “Благовіст”, та Зірка Мензатюк, авторка численних книжок для дітей, лауреат літературної премії імені Наталі Забіли.
Зірка Мензатюк нагадала, що у Катерини Білокур поєдналися яскраві таланти художниці й письменниці, у нашій культурі є такі поєднання. Насамперед це Тарас Шевченко. Василь Лопата більше відомий як художник, але він також член НСПУ. Катерина Білокур не писала художніх творів, не реалізувала себе як письменниця у загальноприйнятому розумінні. Але ті листи, в яких вона була щирою, найбільше розкривалася (особливо до Степана Таранушенка, з яким у неї була й духовна єдність, і певні жіночі сподівання), — дивовижні листи, у яких проглядається її письменницький талант.
“Коли читаю Василя Лопату, одразу бачу, що це писав художник, — розповіла Зірка Захарівна. — Там немає розвитку дії, переважно це низка картин. Такий самий погляд ми бачимо й у Катерини Білокур. Слово заміняє їй фарби. Воно як у раму вбране: у листі, який я прочитаю, на передньому плані деревце, далі — дорога, далі — калюжа, потім з’являються дід і баба. Звичайний, дуже простий епізод. Ідуть із хрестин дід і баба й трошки між собою сваряться. Здається, про що тут розповідати? Але це справжня драматична сценка, тонка психологічна замальовка. Катерина Василівна володіла рідкісним талантом бачити диво, красу в звичайних речах. Так писав Євген Гуцало. Описує нібито щось буденне, звичайне, але читаєш — і насолоджуєшся. Такий самий талант у англійської письменниці Джейн Остин, у творах якої звичайне буденне життя заворожує нас.
Цей лист — не художній твір, у ньому просто вилилося почуття красивої душі. З нього постає Атлантида отого українського села, якого ми, на жаль, уже не бачимо, воно збереглося лише в таких листах”.
Зірка Мензатюк розповіла, як з родиною приходили до цього музею, дивилися, дивувалися і це запам’яталося, хоч минуло багато років. А колись ранньої весни вона так затужила за квітами, що написала книжку оповідок у формі розмов із квітами. Під час роботи над нею приходила сюди, за картинами народних художниць звіряла, чи нічого не забула. Хоч картини є вдома в альбомах, але тут, перед цими полотнами, особливий настрій.
У Івана Андрусяка свої враження й цікаві моменти, пов’язані з Катериною Білокур, з її квітами. Він вирішив виїхати з Києва, “який з кожним роком стає дедалі темніший і туманніший” туди, де ці квіти ростуть насправді: у Березань, ближче до Богданівки. “А коли жили в Києві, я любив приходити сюди у такі дні, як сьогодні, напередодні зимових снігопадів. Отут висіла картина, на якій у центрі — пляшка коньяку, причому виписана дуже детально. Ми з поетом Юрком Бедриком роздивлялися цю пляшку й міркували над загадкою: до чого вона тут, адже це такий разючий контраст із квітами. Етикетка виписана так гарно, як квітка. Здогадалися: пляшка заткнута корком з кукурудзяного качана, у ній олія! І все одразу стало на свої місця”.
Іван Андрусяк прочитав чудовий вірш “Катерина Білокур. Автопортрет”. Коли споглядав художницю у куфайці, у нього виникла асоціація з горіхом, одним із найсильніших дитячих вражень. Цей образ жив у ньому кілька років, а потім одразу вилився у вірш. Поет зізнався: “Коли Зірка Мензатюк читала лист Катерини Білокур, я ніби почув жінок із Богданівки, які збираються й співають такими дивовижними голосами. Вони вже старенькі. Чи буде кому їх замінити? А картини Катерини Білокур вічні”.
Надія КИР’ЯН
