ГРОМАДЯНИН, ПОЛІТИК, ХЛІБОРОБ, ЖУРНАЛІСТ

Історія не знає умовного способу: якби та якби… Але оцінюючи сьогодення, шукаючи відповіді на проблеми нинішні, важко уникнути історичних порівнянь. До того ж авторові від нечисленних дослідників чи й просто тих, хто знайомий із життям і діяльністю Євгена Чикаленка, неодноразово доводилося чути: якби 1917 року на чолі Української Держави став цей “природжений громадський діяч, центральна фігура передвоєнного часу, небуденний “муж совіту” і великий громадянин знедоленої нації”, то українцям не довелося б проходити сім кіл більшовицько-совєтського пекла. І останні понад сімдесят років під Москвою не були б “втраченим часом”, бо ми зберегли б свою державу і давно були б членом європейської спільноти.

Микола ЦИМБАЛЮК

ДО ГЛИБИНИ КИШЕНІ
Переважна більшість нинішніх пересічних українців пов’язує його ім’я (якщо взагалі що-небудь чула) з щедрою благодійністю. Певною мірою цьому сприяє щорічна премія ім. Євгена Чикаленка за благодійну діяльність, заснована Лігою українських меценатів. І на те справді є вагомі підстави.
Відомий вислів Євгена Харлампійовича про те, що “багато є таких, хто любить Україну до глибини душі, і зовсім небагато тих, хто любить до глибини власної кишені” зродився з життєвого досвіду людини, яка всім своїм життям і діяльністю це довела. Щедрість його кишені позначилася на багатьох соціально-політичних і культурно-мистецьких починаннях українців.
Варто згадати, що початок діяльності Чикаленка як громадського діяча припадає на кінець ХІХ ст., коли Росія в особі царсько-бюрократичної влади додушувала все, що хоча б чим-небудь нагадувало про гідність і осібність українців. Так, після кількох століть розпинання на хресті української культури, Церкви, мови, 1876 р. з’являється ще один витвір азійсько-московського деспотизму — Емський указ. Національне життя, яке вже й до того ледь животіло, було приречене, здавалося б, на остаточну смерть, бо забороняли не лише друковане українське слово, а й театральні вистави і концерти з виконанням на них українських пісень.
На той час припадають перші кроки національного і громадянського змужніння Чикаленка. За участь у революційному русі 1885 р., не давши скінчити Харківський університет, його засудили і вислали під гласний нагляд поліції на батьківщину, в с. Перешори Ананьївського повіту Херсонської губернії (тепер — Одещина). Безвиїзно проживаючи там п’ять років, він займається своїм і дядьковим господарством, але не полишає думки про українську справу. Бо розуміє: протистояти нищівній, безпощадній денаціоналізації українців за умов імперської політики може тільки національна освіта, мистецтво, література, видавнича справа, журналістика.
Отримуючи непоганий прибуток від хазяйнування на землі, він береться оплачувати власним коштом белетристику, що друкується в журналі “Киевская старина”. По смерті старшої доньки кошти, що призначалися на її посаг (1000 руб.), він віддає на преміювання найкраще написаного курсу історії України. Коли до нього звернувся зі Львова М. Грушевський із проханням допомогти у будівництві Академічного дому (гуртожитку університету і політехніки), то він виділяє 25 тис. золотих карбованців, обумовивши, що там безкоштовно надаватимуть житло і малозабезпеченим студентам із Наддніпрянської України. Так само щедро, наскільки було можливо, оплачував видання окремих книг, що здійснювало Благодійне товариство видання загальнокорисних та дешевих книг для народу в Петербурзі. Матеріальна допомога М. Коцюбинському, І. Франкові, О. Кобилянській, В. Винниченку, І. Карпенку-Карому… А ще, після п’ятирічної боротьби з царсько-бюрократичною системою Росії, він домагається 1897 р. права на видання “Розмов про сільське хазяйство” — власних популярних книжечок на сільськогосподарську тематику рідною мовою. Ознайомлення селянина з передовими методами праці на землі мало прищепити культуру землеробства, допомогти йому вирватись із безпросвітної нужди і злиднів. А “Розмова про мову”, яку теж мало не всю видавав власним коштом, — повернути гордість за рідну мову. Що цікаво: брошури Чикаленка, які видавалися не один рік аж до року 1917-го, за накладом і популярністю були на другому місці після “Кобзаря” Тараса Шевченка. І хоч би яку участь у громадському житті брав, хоч би які кошти з власної кишені давав на українські справи Євген Харлампійович, він завжди намагався залишатись у тіні. І просив: “Мого прізвища не оголошуйте, а кажіть тільки, що “один українець з Росії”.

ВІД “ДУМКИ” ДО “РАДИ”
Служіння українській справі стало його релігією, потреба бути корисним, робити добро — життєвим кредо. Щойно прибувши в рідні Перешори, він починає організовувати початкову школу для селянських дітей: дарує громаді шматок землі, облаштовує на ньому хату, закуповує для дітей книжки. Час від часу навідується до Одеси, де бере участь у роботі тамтешньої Громади.
Але провінційні рамки життя, відірваність від громадсько-політичного й культурного центру змушують його перебиратись у Київ. Спродавши частину землі на батьківщині, він купує маєток у с. Кононівка, недалеко від Яготина, та будинок на виплату в Києві у так званому “українському кварталі” на вул. Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (нині Саксаганського). Його нове помешкання стає явочною квартирою, по суті штабом українського руху, де відбувалися з’їзди Товариства українських поступовців, зустрічі письменників тощо.
Незважаючи на послідовну політику Російської імперії щодо нищення всього українського, свідома інтелігенція не полишала заходів щодо національної преси. Вона, зокрема й Чикаленко, робить безуспішні спроби добитися дозволу на друковані видання. І тільки після революції 1905 р. й оголошення царського Маніфесту 17 жовтня українці отримали таку можливість. Чикаленку, який одразу подав заяви на газету “Громадське слово” та журнал “Нове життя”, київський генерал-губернатор відмовив. Причина: програма передбачуваних видань неприпустимо радикальна (там обстоювалося право на автономію, федерацію тощо), що загрожує цілісності імперії.
Дозвіл отримав, завдяки власним зв’язкам у “верхах”, Володимир Леонтович на газету “Громадська думка”. Морозного ранку 1 січня 1906 року київське міщанство струсонула нечувана звістка — українці видали перше число своєї газети українською мовою (датоване 31 грудня 1905)! Але небагатьом вона втрапила до рук — майже весь наклад конфіскувала поліція. А перед цим більшість журналістів, серед них і Сергій Єфремов, було заарештовано й кинуто до в’язниці.
То був лише початок тернистого шляху української національно-демократичної преси. Через три тижні, того ж таки року, часопис заборонили. Кияни вже збиралися скористатися запасним дозволом і продовжити видання під іншою назвою, але адміністрація, переглянувши справу, зняла заборону. Щоправда, тішитися з того довелося недовго — у серпні її остаточно закрили.
Найбільшою заслугою і справою всього життя стала для Чикаленка газета “Рада”, перше число якої (як продовження “Громадської думки”) вийшло 15(28) вересня 1906 р. За тих історичних, політичних і соціально-економічних умов на прибутковість національної видавничої справи годі було сподіватися. Національно свідома інтелігенція розуміла, що розбудити від багатовікового летаргічного сну українську людність, відродити гідність і сили народу можна тільки ширенням національної свідомості: через освіту, українську літературу й театр і насамперед — пресу. Це був (і є) один із найефективніших до того шляхів. Саме газета, авторитетна, всеукраїнська, мала стати отим вічовим дзвоном, що будить і скликає народ на святу справу відродження української духовності й відновлення своєї держави.
І “Рада” ним стала. Її слово доходило до найвіддаленіших закутків Російської імперії — всюди, де жили українці — від Карпат до Далекого Сходу, від Томська до Таврійських степів. Навіть Леся Українка щодень мала можливість читати її, перебуваючи в Єгипті на лікуванні, а Михайло Коцюбинський — на Капрі. Це те, що й досі дивує сучасників, у вік довершених інформаційних технологій. Під час наукової конференції в Київському держуніверситеті, присвяченій 100-літтю газети “Рада”, один з учасників зіронізував, мовляв, дослідники перебільшують її значення в громадсько-політичному й культурному житті України. Євген Чикаленко в “Уривках з моїх споминів за 1917 рік” згадує повідомлення, що надіслав із Петрограда йому син Левко, який несхвально ставився до вкладання батьком десятків тисяч важко зароблених рублів у газету: “Тільки що вернувся з мітингу, на якому було біля 1500 гвардійців-українців; вражіння колосальне; тепер тільки я упевнився в тім, яке величезне значіння мала “Рада”, треба зараз, якнайшвидше відновити її”. “Рада”, заборонена царським урядом 1914 р., поновила свій вихід у квітні 1917-го під назвою “Нова Рада”, ставши безцінним літописом і прапором боротьби нашого народу за свою незалежність. 1919 р. її, уже знову під старою назвою — “Рада”, остаточно закрили більшовики.

“РОЗМОВА ПРО МОВУ”
“З-поміж простих людей, — писав Євген Чикаленко в одній із публікацій, — є багато таких, що підучились московської мови в салдатах, або на службі в городі, і вважають себе чимось вищим за “необразованного мужика”, “хахла”, соромляться говорити рідною мовою, гордують, навіть сміються з неї, вважаючи за мужицьку”. У цих словах — вся гірка правда про ставлення до материнської мови і рівень національної свідомості частини простого народу за тих (чи тільки тих?) часів. Що казати, коли, за свідченням сучасників, на початку ХХ ст. у Києві тільки чотири інтелігентні родини розмовляли українською: Старицького, Косача, Лисенка і Чикаленка.
Мовна стійкість, якої незмінно дотримувався Євген Харлампійович усе життя, була ефективнішою за будь-які повчання. Селяни, з якими він мав справу — і на Одещині, і на Полтавщині, — надзвичайно його шанували. Коли він перебрався в Кононівку, то тамтешні сільчани намагалися балакати з ним, як вони думали, московською мовою. А коли роззнайомилися й переконалися, що не лише пан, а й уся численна родина, що знає чужоземні мови, і навіть гості розмовляють українською, то й вони заговорили чистою прабатьківською мовою.
1917 р., перебуваючи в Перешорах і не маючи змоги брати участь у державно-політичному житті, він усе одно прагне будь-що допомогти своїй молодій державі. Списавшись зі своїм товаришем Петром Стебницьким, що перебував у Петербурзі, клопочеться про перевидання дещо переробленої “Розмови про мову” і якнайширше її розповсюдження серед народу. Бо розумів, що без збереження мови, як і без заможного селянина, держави не збудувати.

ГЕТЬМАН БЕЗ БУЛАВИ
Коли читаєш його мемуаристику (6 книг), листи (понад 3 тис.) до М. Грушевського, В. Винниченка, С. Єфремова, Б. Грінченка, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, О. Олеся і десятків інших адресатів — відомих політиків, діячів культури, не перестаєш дивуватися, наскільки мудрою, далекоглядною, прозірливою була ця людина.
Після Лютневої революції 1917 р. у Києві виникає Центральна Рада як перший український передпарламент. Ініціатором створення і членами його виступили радяни (співробітники газети), до яких потім долучилися представники інших партій. Було обрано до нього й Чикаленка. За якийсь час він відходить від активної політичної роботи. Тому є кілька причин. По-перше, стан здоров’я. По-друге, велике господарство за відсутності надійного помічника потребувало його присутності. По-третє, він не вважав себе готовим до публічної політики: “я муж совіта”, — любив повторювати він. По-четверте, і це — найголовніше: політиканство, людська непорядність, постійні чвари, які мало не з самого початку наводнили коридори влади, викликали у нього відразу.
Із глибинки він бачив і розумів те, чого не хотіли чи не могли бачити київські політики. Усе, що відбувалося в країні, йому не було байдуже. Інтенсивно листуючись з амбітними владцями, він намагається вплинути на прийняття тих чи тих рішень. Так, укотре побувавши в Грушевського, він переконує його, що “Україну треба будувати на середньому землевласникові, що має від 15 до 150 десятин землі, бо це єсть найпевніший, найздоровіший елемент на селі… рівність погубить нашу державу…”
Після падіння УНР українство кілька разів обговорює і висуває його на Гетьмана, бо його авторитет і популярність були справді високими. Але він відмовляється. За Скоропадського, за Директорії йому пропонують міністерські портфелі — те саме.
1919 р., після поразки Української революції, він опиняється за кордоном. Описати його митарства, як сказав би Винниченко, не можна без брому. Але до останніх днів свого життя, у червні 1929 р., Євген Чикаленко навіть там, у вигнанні, працював на майбутнє України.
Максим Славинський, довідавшись про його смерть, скаже: “Громадянин і політик, національний діяч і меценат, хлібороб і літератор, журналіст, бесідник, організатор. В усіх площинах нашого національного життя проорав він глибоку борозну, скрізь і на всьому зазначилася сила його многобічної праці”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment