ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ «ЯВОРИН» — ВІД ЗОЛОТОГО ГОЛОСУ УКРАЇНИ

Пісню на вірші Степана Галябарди “Я любив вас усіх, а найбільше любив Україну”, яку в народі називають “Явориною”, золотий голос України, народний артист України Степан Гіга виконав зі сцени вже понад десять тисяч разів, і щоразу зал слухав мелодію стоячи. За пошаною з “Явориною” навряд чи зможе зрівнятися якийсь інший український пісенний фоліант. Зрештою, як вважає Степан Гіга, річ не у кількості виконань, а в тому, що “Яворина” ніби перейшла з пісні у людську іпостась і повсякчас сприймається як невід’ємна частинка буття, що дозволяє осмислити пройдений шлях і з надією заглянути у прийдешність.
Загалом кожен твір у виконанні Степана Гіги — це свято для душі. Бо разом із його піснями хочеться любити, вірити, плакати, сміятися, мріяти, сподіватись, прощати. Так, скажімо, “Яворина”, присвячена світлій пам’яті Назарія Яремчука, сприймається як національний гімн-реквієм. Слухаючи пісню “Друзі мої”, публіка по-справжньому єднається, кладучи один одному руки на плечі. А “Дорога до храму” викликає не лише сльозу на очах, а й змушує задуматися над сутністю життя. У цьому сповна переконалися мешканці та гості селища Млинова, до яких із концертом завітав Степан ГІга.

— Степане Петровичу, з Вашими гастролями склалася незвична ситуація. Ви приїхали на один концерт, а довелося дати повноцінні два. Просто півтисячний зал не вмістив усіх Ваших шанувальників. Та й на повторному концерті у залі яблуку ніде було впасти. Скажіть, Вас така ситуація подивувала, чи це уже звична річ?
— З цього приводу щоразу згадую слова лідера гурту “ДДТ” Юрія Шевчука: “В кожний концерт маєш вкласти душу. Без цієї жертовності успіху не досягнеш”. Намагаюся своєю творчістю проникнути у глибінь душі слухацької і там залишити слід. Вочевидь, це вдається, оскільки люд тягнеться на мої концерти. Я сповна віддаюся кожній мелодії, живу нею, переживаю… По-іншому не можу. Казав колись мій батько: якщо не можеш людям допомогти, то краще не заважай, а якщо можеш і хочеш, то старайся понад міру. Стараюся і дякую Богу за даний мені талант.
— Якось Ви перебували з гастролями в Італії, і на концерт зійшлося чимало української діаспори, точніше, заробітчан з України. Так ось, одна із заробітчанок після концерту заявила: “Усе, Гіга мене настільки розчулив, що я завтра ж повертаюсь в Україну”.
— Приємно це чути. Це, вочевидь, трапилося, коли виступав у Римі на площі святої Софії. Там щороку проводиться День матері, і на це свято масово сходяться українці, доля яких пов’язана із закордоном. Можливо, у них там кращі заробітки, кращі умови життя, але там немає України. Саме Україну намагаюся наблизити до них своїми піснями. Тому після “Дороги до храму” багато людей плакали. Чому? Бо в пісні йдеться про те, що не все вимірюється грішми, що ніколи не проторуєш дорогу до храму, коли храму немає у власній душі… Більше того, якщо тобі щось дано безплатно, то безплатно його і віддай…
Є у мене знайомий священик, настоятель кафедрального собору. Якось він сказав: “Знаєш, Степане, ми з тобою, по суті, виконуємо однакову місію. Я виходжу перед олтарем і проповідую людям добро. І ти виходиш на сцену і проповідуєш людям добро. І так само — до церкви людей ніхто не заганяє. І на твої концерти люди йдуть за велінням серця”. Звичайно, це високі слова. А за ними ще вища, ще більша відповідальність. Бо ти не маєш права донести до людського серця бодай краплину фальші. Усе має бути правдиво і щиро, що й намагаюся робити, як повелів БОГ, від ЯКОГО — мій талант.
— Творча кар’єра не стелилась гладко, на шляху, мабуть, були й терни?..
— Ще й які! Тридцять років тому я створив гурт “Бескид”. Сподівалися, що його підтримають на Закарпатті. Натомість прихильність мав на Волині. Потім нам дорікнули: мовляв, які ж ви патріоти, коли не прославляєте ріднокрай. Повернулися, почали пропагувати місцеві народні пісні. Знову декому це стало не до вподоби. Мовляв, у репертуарі немає пісень про комсомол. Неодмінно включайте, щоб пробитися в заслужені артисти. А ми вперто стояли на своєму, бо знали, що коріння нашої пісні — саме у народі. Загалом щодо звань, нагород, то я ніколи їх не випрошував і не випрошую. Працював, співав, робив свою справу. Особливо після 1991 року, коли зайнявся самостійною композиторською та виконавською діяльністю. Ось так за свій наполегливий труд отримав звання і заслуженого, і народного артиста України. Втім, чи маєш звання, чи не маєш, якщо ти справжній артист, то ніколи не спинишся на досягнутому, на одній, двох чи десятьох піснях. Такий принцип сповідую, щоразу додаючи до репертуару щось нове. Не кожна пісня “приживається”. Але неодмінно проходить апробацію публікою. Ця апробація і визначає її долю. Подібний принцип намагаюся прищепити і своїм дітям — Квітославі, заслуженій артистці України, та Степанові, який також пов’язав долю з естрадою.
— Глядачам і слухачам дуже до вподоби такі Ваші пісні: “Наталі”, “Друзі мої”… Особливо ж “Яворина”. Цікаво: як вони з’явилися на світ?
— Звичайно, про “Яворину” особлива мова. Вона написана на вірші прекрасного поета Степана Галябарди. Присвячена світлій пам’яті незабутнього Назарія Яремчука. Спочатку називалася “У райськім саду”. Під час одного зі своїх концертів за кордоном я її не заспівав, то публіка мене не зрозуміла. Ця пісня пройнята сумом та печаллю і не завше співзвучна з радістю і торжеством.     У такому випадку своє слово каже глядач. Приміром, у Млинові люд почав навіть скандувати: “Яворину”! “Яворину”! Ну як тут відмовиш… Але водночас символічно: коли лунають перші акорди, всі піднімаються з місць і слухають стоячи. Це — найдорожча данина пам’яті усім талантам, усім вірним синам України. Виникла ж пісня після нашої зі Степаном Галябардою зустрічі на фестивалі “На хвилях Світязю”. Як композитор, я представляв одну зі своїх пісень. Степан Галябарда схвально сприйняв її, а потім каже: “У мене для тебе є ще кращий варіант”. І дає збірник пісенних текстів, де навпроти кожного твору позначка. Мовляв, до цих слів уже є музика. Лише біля одного тексту немає “галочки”. “Ось, — каже Степан, — ніхто не хоче братися за цей текст. Кажуть, заважкий для пісні. Може, він тобі буде під силу”. На тому й розійшлися… Приїхав я додому і відразу взявся за роботу, за приспів. Десь до першої години ночі він у мене вже мав напрацьоване звучання. Телефоную до Галябарди, а він спросоння: “Щось сталося?” — “Сталося”, — кажу і починаю награвати йому мелодію. У відповідь чую: “Це воно. Ти на правильному шляху”. Така ось історія “Яворини”. Щоправда, потім, після аранжування, мені дехто дорікав, що у пісню я вставив музичну цитату з Моцарта. Втім, хто розуміється на музиці, той переконаний: цитата цілком доречна і гарно вписується у контекст…
А із піснею “Наталі” було так. Гостювали ми з поетом Анатолієм Фіглюком на різдвяні свята у моїх батьків. З-поміж іншого мова зайшла про плани-задуми, і Анатолій показав мені низку віршованих текстів. А одного листка відклав убік: “Цей не в твоєму стилі”. Узяв я той листок, прочитав і відразу, як блискавка, промайнула мелодія. І вже в руках баян, той, на якому в дитинстві починав вивчати музичні ази і який, до речі, досі “на ходу”. Гурт схвалив початкову мелодію. Далі мені нічого не залишалося, як втілити й реалізувати її у пісню, яка до душі багатьом слухачам.
— Якось їхав потягом “Ужгород-Сімферополь” і протягом тривалого часу по внутрішньому радіомовленню “прокручували” записи з піснями Гіги. Були там і “Яворина”, і “Друзі мої”, і ще зо два десятки інших мелодій…Так ось, один пасажир, кримчанин із російським корінням, підставив до динаміка мобільний телефон з диктофоном, аби записати мелодії. А ще поцікавився: “А кто это так прекрасно поет? По телевизору я этих песен ни разу не слышал”. З одного боку, це яскравий приклад визнання Вашого таланту, з іншого, можливо, певний докір за “слабенький” телевізійний піар…
— Щодо телебачення згоден, але наполовину. Все-таки на екрані я — нерідкий гість. Особливо у телевізійних гостинах Михайла Поплавського. Водночас телевізійний піар — не моя стихія. Живі концерти — ось що найбільше до душі. Щомісяця даю концерти на курортах Моршина, Трускавця… Недавно концертував у Львівській опері. У залах — жодного вільного місця. І це без будь-яких “заганянь” на концерт. Люди читають афіші і йдуть, аби отримати заряд бадьорості, добра і навіть національно-патріотичного настрою. Це, так би мовити, один бік медалі. Інший — Золотий диск, який отримуєш за мільйон проданих платівок. У незалежній Україні я його отримав першим серед співаків. А мільйон платівок — хіба мала популярність? Тим паче, що Золотих дисків маю вже два…
— Ваші пісні часто співають інші виконавці — відомі і невідомі, талановиті і відверто безголосі. Як прокоментуєте таку ситуацію?
— У мистецтві, як у житті, є кодекси честі, совісті, добропорядності. Вони спонукають виконавця передусім попросити елементарного дозволу авторів пісні на її виконання. По-друге, це виконання має бути якщо не кращим від оригіналу, то рівнозначним і рівносильним. Приміром, коли я намірився виконати відому пісню свого учителя Дмитра Гнатюка “Осіннє золото”, то кілька місяців шліфував її, ніби діамант. Потім із десяток разів випробовував сценою. І лише після цього включив у постійний репертуар, бо переконався, що вчителя свого не підвів. Із моїми піснями буває по-різному. Та я не забороняю виконувати їх, як-от пісню “Друзі мої”, яка увійшла до репертуару щонайменше десятка виконавців. Нехай співають. Але нехай ніколи не лукавлять перед словом і музикою.
— Степане Петровичу, після концертів — на відпочинок?
— Нині у мене найкращий відпочинок — зустріч із внуком Даніелем. Йому невдовзі виповниться чотири рочки, а він вже — така молодчинка. Співає, звісно ж, краще від мами й дідуся. Бути з ним — одна насолода. А далі знову — гастролі, композиторські пошуки. Так що життя насичене різноманітними подіями. Але найголовніше — це пісні. Доки Бог даватиме здоров’я і наснаги, не втомлюватимуся їх творити. Бо вони не так для мене, вони — для всієї України.

Спілкувався
Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment