МИКОЛА ФІЛЯНСЬКИЙ (1873—1938) «І СЕРЦЕ ВІЇ ПІДНЯЛО…»

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Але була така пітьма —
Свої своїх не пізнавали…
М. Філянський

Він був людиною широких зацікавлень. Геологія, природознавство, історія, археологія, архітектура, малярство, музика, музейна справа, етнографія, мистецтвознавство — таке коло його інтересів. Грав на кількох музичних інструментах, малював. У роки навчання на природничому відділі фізико-математичного факультету Московського університету відвідував майстерні художника Сєрова й архітектора Шехтеля. 20-літнім потрапив у Париж. Збагачував знання з архітектури, живопису, модерної французької поезії, що потім відбилося на його творчості. Найкращі роки прожив поза Україною. Тривалий час працював на Уралі, після революції повернувся на материзну.
Перша поетична книжка 23-річного автора із зухвалою назвою “Лірика. Том І” вийшла 1906 року в Москві. Там же через 5 років з’явився “Calendarium. Том II”. Ще через… 17 уже в Києві була оприлюднена підсумкова збірка “Цілую землю”. Єдина, що вийшла на батьківщині поета. Затяжні паузи між виходами книг — либонь, ще й наслідок розкиданості інтересів людини, спраглої охопити неосяжне. Ця обставина, як і тривале перебування на чужині, позначилися і на продуктивності автора, і на якості його творів.
Дебют Філянського був майже провальним. Перша його збірка — чи не суціль безоблична маса загальників і туманностей у дусі символістської естетики. З повним комплектом бородатих штампів, банальних сентенцій і самоповторів. Безліч разів вживане: краса-роса, серця міч-ніч, дівочих-ночі, літ-квіт, час-нас, а ще й римування на кшталт — позвала-зривала-спускала-зазнала, негаразди з граматикою, вживання в родовому відмінку множини -квіт, -жарт замість квітів, жартів кидалося у вічі навіть поверховому зору. Тим більше, що книжка була гарно видана. Технічні огріхи затьмарили й те краще, що в ній було: ліризм, перебіжність душевних станів, вміння схопити летючий настрій, зупинити миттєве враження, неоднозначність змісту.
“Лірика” Філянського викликала різку реакцію Коцюбинського. Прозаїк шпетив поета за “повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне поєднання окремих рядків”, відсутність свіжих рим, “нечувану недбалість” і посилався при цьому на численні приклади такої недбалості. Писав Коцюбинський про “чорну тінь” Екклезіаста, про “густий туман” там, де автор “виспівує хвалу господу богу”.
Сьогодні на цю рецензію ремствують, називають несправедливим випадом, дивуються, як міг видатний прозаїк не помітити видатного поета. Адвокати Філянського мовби забули, що видатний поет ще не відбувся, а коли відбувся, то Коцюбинського вже не було серед живих. І хоча друга книжка поета вийшла ще за його життя, не знаємо, чи він її читав. Блискучий і самовимогливий стиліст Коцюбинський інакше й не міг відреагувати на професійні огріхи, зокрема граматичні. І. Качуровський висловив припущення, що роздратування Коцюбинського викликане релігійно-містичними мотивами лірики Філянського. Що ж, цілком можливо. Тоді це вважалося ознакою поганого тону. Але тяжіння до отих самих мотивів могло стати (стало) тільки додатковою спонукою для критика, найперше ж — це низька якість творів.
Присуд Коцюбинського немилосердний: “Будемо мати надію, що в день останнього суду господь бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів”. Ці рядки обіграв потім Зеров у своєму сонеті “Філянський”, який завершувався так:
І от читаю я прославлені пісні,
Високу “Лірику”
і строгий “Календарій”.
Там справжня красота,
а тут же з нею в парі, —
Лиха граматика
і молитви пісні.
І — як вражає
все подвоєним букетом,
Як тут сплелись
поет з анальфабетом!
Вірш написаний 1921 року. Зеров знав уже Філянського другої книжки. Оцінка його розважливіша. Але й він підтвердив негації, зауважені Коцюбинським. Заперечення викликають лише “молитви пісні” — явна данина часові. Навпаки: молитви натхненні, проймаючі.
Філянський як суверен, носій поетичної влади — це друга і третя його книжки. І хоч у них ще відчутна інерція вад попередньої, але це вже почерк твердий і впевнений. Якщо ці епітети доречні, коли йдеться про письмо символіста, схильного до імпресіонізму й класицизму водночас.
Символісти, як відомо, ділили слова на поетичні й непоетичні. Зразки “поетизмів” маємо і в Філянського. Приміром, улюблені ним ланити чи навіть рісниці, хоч паралельно існують і досить часто вживані вії.
І все ж Микола Філянський, попри всі гріхи й огріхи, культурний поет. І тавро анальфабета (неука) до нього не пристало. Він писав про шлях “один між іншими шляхами”, який кличе до себе “не кожного із нас”. Для подорожнього там “по-іншому” дзвенять “оклики землі” тому й “неземним вогнем” горять його уста. Він сам прошкував тим шляхом і щиросердо зізнавався:
І тінь Минулого змінялась
З поетом поглядом німим.
І тінь Минулого зосталась —
Навік зосталася над ним.
То правда. Минуле для нього — всеоб’ємне й містке поняття: історія, культура, релігія, спосіб життя. На його золотих скрижалях, каже поет, “ясніш землі неясний храм”.
І за вихованням, і за складом душі Філянський належав цьому минулому. Тому так незатишно почувалася його муза у безбожній пореволюційній сучасності.
Упорядник збірки Філянського, що вийшла у “Бібліотеці поета”, В. Шевчук і він же автор вступної статті, опонуючи Коряку й іншим критикам, обернув поета на атеїста. Для нього релігійність — неправда, одне з непорозумінь, несправедливий “ярличок”. А Бог поета — це, мовляв, не християнське, а філософічне поняття, природа, образ космосу. Упорядник цитує:
Кадила сизий дим
і чорний оксамит —
О, як ви занеслись,
Далеко як зостались…
І робить висновок: “Вся поетика релігійної відправи вмерла для нього (Філянського — В. Б.) давно”. Цитата препарована, вихоплена з контексту та ще й з порушенням графіки і розділових знаків.
Ось як насправді у Філянського:
Сумний поважний дзвін
І свічі восковії
На шатах золотих —
таємно-тихий світ;
Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим
і чорний оксамит.
О як ви занеслись,
Далеко десь зостались!
Як сумно догоря
над серцем ваш привіт!
І хоч холодний ум
Забув ваш заповіт —
Ще серце з вами не прощалось.
Це перший вірш з проникливого циклу “Покаянія отверзи”.  Коментувати його немає потреби. Душевний елегійний тон, означення “словеса святії”, “таємно-тихий світ”, зітхання-вигук “як сумно догоря…” — промовляють за себе і за автора. Оце якраз і є вияв “чистої” ностальгії за поетикою “релігійної відправи”, яка не вмерла для поета, сина священика ні давно, ні недавно. Але звернімо увагу на “холодний ум” і на останній рядок про серце, яке “ще не прощалось” із заповітом таємно-тихого світу. Коли йдеться про віру, зіткнення розуму й серця неминучі. Неминучі й переходові стани, суперечності настрою, злети й падіння, сплески сумнівів і їх замагання. Є вони і в Філянського. Та в тім-то й річ, що розум у нього замагається серцем. І сама назва циклу — це прохання прощення за гандж холодного розуму, його диктату неповернення до молитви.
Поет каже, що він не проснеться “Як на шляху в Дамаск святий апостол Павел”, оплакує втрачене й потоптуване часом, але й звертається до Творця з проникливими словами:
Мій храм земний —
в гріхах і в сквернах весь;
Очисть, о щедрий мій,
душі моєї рани —
Отверзи двері окаянні!
Філянський, як, можливо, ніхто з поетів перших десятиліть XX віку, висловив сум’яття душі людини, чия віра піддається випробуванням. Щоб переконатися в цьому, достатньо добросовісно прочитати його доробок. Там є й інші вірші, перейняті цими ж мотивами, а з-поміж них і проникливий (подаю його в добірці) “Він тут…”. До слова сказати, в тому ж однотомнику неправильно вказана й дата смерті поета: Філянського розстріляли не 1937 року, а в червні 1938-го. Утім, на той час видавці могли цього й не знати. Серед молодих поетів, які друкувалися в журналі “Українська хата”, голос Філянського мав свій тембр. З роками він уяскравився, набув незалежного звучання.  Хоч “хатяни” й рухалися в одному напрямку, але різними шляхами. Чупринка, втрачаючи на змісті, підпорядковував слово музиці, Вороний тяжів до логіки, канонічного вірша і дав зразки різних його форм, зокрема й рідкісних, Філянський перевисав до імпресіонізму. Це було пряме продовження його захоплення живописом і власної художницької практики. З часом його поетика зазнала певних змін. У ній дедалі чіткіше вирізьблювалися ознаки, властиві парнасцям. Невипадково неокласики робили реверанси в його бік.
У віршах Філянського з’явилася конкретика, немислима в Чупринки, хоч легкість, мелодійність, ажурність його словоплетива й не зазнали помітних деформацій. А зміна ритму в межах одного вірша навіть увиразнилася предметністю. Незмінно зросла й мовна культура, чому сприяло й повернення додому. Невеселий чи й понурий тон перших віршів зазвучав світлою нотою — гімном красі землі. З’являються цикли без нумерації: вірші незалежні, але кожен наступний із них — продовження попереднього. Минувшина зазвучала в ритмах енергійних і повнозвуких. Заманливий аспект теми — Філянський — природознавець, співець степу. Цікава його космогонія й космологія (“Сім день”), відчуття ним праісторії й історії. Важливий і, здається, не помічений досі момент: вплив Філянського на поетів Празької школи, передусім на Ольжича й Лятуринську. А чи й на Дарагана, хоча останньої книжки Філянського “Цілую землю” Дараган знати не міг: він помер за кілька років до того, як вона вийшла. Релігійні вірші Філянського стали джерелом сили і Юрія Липи. Є пряме перегукування. Кваплюся уточнити: неокласицизм Філянського не був продовженням його символізму: він йшов з ним у парі. І саме Філянський-символіст не лишився поза увагою символіста Тичини. Такий цей поет, якого більше наслідували, ніж досліджували. Розвивався Філянський стрімко. Це була мовби компенсація за негатив перших кроків у літературі. Немає сумніву, що коли б не насильницька смерть, хист його засвітився б ще яскравіше. Для Філянського спілкування з Богом — “таємна мить душі, таємний серця час”. Можливо, саме в такі миті прозірливій душі відкривається майбутнє. І чи не до нас звертається цей незаслужено забутий сьогодні поет?
Не жур мене,
мій брате-друже,
З тобою в нас журба одна:
Ридають тяжко наші музи,
Регоче в пеклі сатана.

“ПОКАЯНІЯ ОТВЕРЗИ”*

І
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих — таємно-тихий світ;

Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.

О як ви занеслись,
Далеко десь зостались!
Як сумно догоря над серцем ваш привіт!

І хоч холодний ум
Забув ваш заповіт —
Ще серце з вами не прощалось.

* Покаяння відкрий (старосл.)

II

“Отверзи двері покаянні!
Заутра дух мій лине в храм небес…
Мій храм земний —
в гріхах і в сквернах весь;
Очисть, о щедрий мій, душі моєї рани —
Отверзи двері покаянні!”

І злії помисли, і тяжкії діяння
Одні в душі моїй, лютуючи, стоять;
Підходе судний день
і близько час останній,
І, весь ридаючи, молю я, окаянний:
“Отверзи двері покаянні!”

III
Я не молюсь давно…
Кому молитись буду?
Відкіль, з яких висот богів собі зніму?

Мій бог — краса землі,
Його не знають люди…
Богам небес німих — відкіль я слів візьму?

ІV

“Як Каїн совісті — без жалю, без зітхання
Я тіло язвами покрив,
І боготканнеє убрання
Як ризами — студом* кровавим оповив…

Від прірви мук моїх, з гріховної темниці,
О милосердний наш —
молю Тебе — візьми!
Як миро чистеє прияв ти від блудниці —
О щедрий творче наш,
сльозу мою прийми!”

* Студ — сором

V

Коли б я певен був,
що погляд мій ти знаєш,
Яких би я словес в душі своїй набрав!
Коли б я, боже, знав,
що жертву ти приймаєш, —
Який би я олтар в душі своїй скував!

“На древі хресному крізь муки, крізь німії
Єдиним поглядом світ сонця ти вгасив,
І землю рушив ти, і гори роз’єднив —
О глянь же, творче мій, на муки неземнії!

Неправди тернієм своє обвив я тіло
І серце кригою гріховною скував;
Вінок терновий сам ти, господи, прияв;
О Спасе наш — спаси,
о боже наш — помилуй!”

VІІ

Тремтять живі огні,
Живуть німії стіни,
І зве до себе тінь розп’ятого за нас…

Дзвенить срібло кадил,
І хиляться коліна…
Таємна мить душі, таємний серця час.

VІІІ
“Кого покличу я на тяжкеє ридання,
Кому, кому слізьми безодню мук зіллю!
Тобі єдиному — всі сльози і зітхання,
Тебе єдиного в останній час молю…

Ти бренієм своїм з землі мене підняв,
Ти серця і душі вложив живії сили,
І час суда твого небесного настав:
З огня геєнського візьми мене, помилуй!”

ІХ

І в’ється фіміам,
І шату золотую
Вінком живим він сягне всю обнять.

І я стою, ловлю
Красу її земную,
Не знаючи, кому хвалу свою послать…

І тільки знаю я,
Що, як би я не славив
Красу землі й небес, я слізьми не заллюсь!

Я до молитви не вернусь…
Як на шляху в Дамаск
святий апостол Павел —
Я не проснусь.

X

Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих — таємно-тихий світ;

Поклони до землі
І словеса святії,
Кадила сизий дим і чорний оксамит.

НІЧ НАД ПАРКОМ
(Moment muzical)

В шатах ночі тіні білі
Освіт зоряний наділи,
Мріють, мліють на прогалах,
На високих п’єдесталах.
Тут, і там, і скрізь навколо
Сяють перса, руки, чола…
Весь в обіймах теплих ночі,
Поміж них каскад рокоче.
Зорить зір невтомна зграя —
Фея ночі налітає.

І, зачувши феї крила,
Стрепенулись тіні білі,
Линуть мовчки з п’єдесталів
І несуться в темні далі.

З-над полявин, над каскадом,
Сходять тіні ряд за рядом.
І летять під темні шати
На розмову, на пораду.
І летять, несуться тіні
В суто зорянім промінні,
Линуть срібні їх отари —
Всі до купи, всі до пари —
Льотом тихим, льотом білим,
Руки в руки, тіло з тілом.

Залунали, темні, всюди:
Там зітхають білі груди,
Там в обіймах темних ночі
Хтось цілує, хтось шепоче,
Там ламають руки білі,
Там цілують, там замліли…
Від діброви до діброви —
Рокіт, ласка, сміх, розмова…

Досвіт зорі розгортає,
Фея ночі відлітає.

І, рознявши білі руки,
Без прощання і без муки,
Тіні білі, тіні млілі
Знов до парку підлетіли,
Піднялись і знову стали
На високі п’єдестали.
Будуть завтра, як і вчора,
Знов холодні їхні чола,
І не рушить, (і) не збуде
Гострий ранок білі груди.

А таємную мережку,
Що накинули на стежку
Перевеслом ноги босі,
До схід сонця змиють роси…
ТРЕТІ ПІВНІ

Ніхто не спав…
І ми не спали,
Але була така пітьма —
Свої своїх не пізнавали…
А півня й першого нема.

І вдарив грім з землі й небес,
І стрепенувся охрест весь.
Буря рве земнії ризи,
Б’є їх зверху, збоку, знизу,
Рве, здіймає, палить, студить,
В божевіллі мертвих будить…
Дзвін об дзвін і струни в струни,
Труп на труп і труни в труни,
І від крові кожен п’яний,
І на стогнах* — дим кров’яний…

І перемігся бурі час,
І — третього подався глас.
І звуть озорені безміжжя
Всіх тих, хто збився з подоріжжя.

* Стогни — широкі вулиці,
майдани (старосл.)

КИЇВ

І. На стогнах
Ще скарб віків не весь прожито,
Ще видно кін колишніх дій,
І тавро днів твоїх не змито
В останках “каменю і мрій”.

Хай на нових твоїх оселях
Краса — без рідної канви,
Хай перед генієм Растреллі
Юрба не хилить голови;

Хай степ, в буденний сум повитий,
Скував натомлені уста
І шлях святинь твоїх, Славуто,
Тернами весь позаростав —

В час невідомий, час нежданий
Ти знов розімкнеш свій язик…
Натхненним словом осіянний,
Колись недаром Первозванний
Зорю землі Твоїй прорік!

II. В Лаврі
Крилом під дахом б’є десь голуб,
Десь раптом брязнуло цебро…
Палають в сонці мури двору,
Кругом широкого притвору
Туманом ладан нанесло…

В німій красі святої зброї,
У золотім своїм вінці
Стоїш Ти весь передо мною.
В підніжжях чорною чергою
Проходять повагом ченці.

Я бачу чола, чую гомін,
Лунають жарти, речі, сміх,
І, наче в мареві прозорім,
Встає весь день жреців Твоїх…

О як понуро, нудно, мляво
Їх погляд сонний виплива,
В яких руках краса і слава,
В яких устах святі слова!

Над злотом брам,
хрестів нахором,
Кривавим тернієм Христа —
Якою зрадою, докором
Горить нікчемная мета!

Де гартувались духу крила,
Де билось думки джерело —
Все заскорузло, загнило,
Скрізь повно духу тління, цвілі,
І навіть плевел сім’я пріле
На нивах їх — не процвіло!

* * *

Зійшлись, але… без боротьби
Упали ті, що падать звикли,
Упали знов і знову зникли,
Як зникли “тисячі і тьми”.
І знов
ту кров
земля взяла
І слід червоний замела.

xxx

Летіли дні, минали роки,
Неслося з струн: “О доки ж, доки!”
Неслось, але луни не знало,
Весняним снігом розтавало
І десь збиралось, там, у млі, —
Між кров’яних джерел землі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment