ЇЇ ВЕЛИЧНІСТЬ ПІСНЯ

Запрошую поетів, композиторів, співаків і просто небайдужих людей до розмови про пісню, її значення для суспільства, рівень сучасної української естрадної пісні, мету розвитку цього жанру мистецтва.

Зоя КУЧЕРЯВА,
поетеса, заслужений діяч мистецтв України

Слово впливає на душу звучанням, образністю, почуттями — тим, що вивищує його над буденністю. “Спершу було Слово…” І кожне слово — від простого до найвищого — БОГ — зі звуків. Світ наповнений звуками. Все в природі має свою мову: вітер, листя, ріка… І навіть сонячний промінь і сяйво місяця….
Музика впливає на душу гармонією звуків, їхньою експресією, енергією…
Голос впливає на душу тембром, грацією звуків, гармонією високих і низьких тонів, інтонацією, таїною почувань.
Поезія, музика і голос співака творять висоту звучання пісні, її неперевершену гармонію. Спів — творення звуків, яке захоплює слухача, торкається його почувань. Відбувається просвітлення душ, майже так само, як під час молитви. Люди стають кращими, добрішими від гарної пісні. Вона очищає світ, одухотворює його, протистоїть злу і мізерії.
Світ залишив на віки неперевершену народну пісню — живий нерв, світло душі українського народу. Вона любила, колисала, тужила, раділа, молилась, оберігаючи від напасті.
Усі народні пісні мали авторів, яких не обходила слава. За віки народні піснярі створили, а народ виспівав долю та історію рідної землі. Ми не знаємо їхніх імен. Лише поодинокі. Як легендарна Маруся Чурай. Ми пам’ятаємо Шевченка, Руданського, Петренка, Лепкого, Олеся, Старицького… І такі близькі ще, не віддалені — Дмитро Луценко, Андрій Малишко, Михайло Ткач…
Тим часом з’являються нові імена, нові пісні. Час обере найкращі.
Дмитра Луценка обрав час. Автор віршів до кількох сотень пісень, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії… Безперечно, щоб пісня заполонила душу, запам’яталася і довго жила, — залежить не тільки від поезії. А й від музики і виконання. Тому маємо бути вдячними композиторам — І. Шамо, А. Пашкевичу, О. Білашу, С. Сабадашу, І. Покладу та неперевершеним співакам — Діані Петриненко, Дмитрові Гнатюку, Раїсі Кириченко… За те, що пісні злетіли з віршів Дмитра Луценка, як птахи…
Найчастіше пісня починається з вірша. Вірш не тільки змістом, образністю мови, а й настроєм, почуттями, ритмікою, римою підказує мелодію. Композитор може використати цю поетичну мелодію для творення музики.
“Осіннє золото” — довершений твір мистецтва. Ціле життя, наповнене радістю і болем, спогадами, автор вмістив у лаконічний пісенний твір. Кожна фраза викликає ніжний трепет душі й глибокі переживання. Чому говорять, що українська мова співуча? Бо, крім образності, ніжності, багатства синонімів, омонімів тощо, вона наповнена голосними звуками, які навіть у ненаголошених складах вимовляються чітко. Майже кожен рядок “Осіннього золота” завершується голосним звуком, що має надзвичайне значення для співу. Для вокаліста звуки а, о, я, ю — особливі. Вони дають свободу, в якій голос раюватиме, захоплюючи співом слухача.
Так міг написати тільки українець, бо рідна мова в ньому — небесний звук. Вона невід’ємна від його мислення і почувань. Це про Дмитра Луценка.
Перший заспів “Осіннього золота” малює не тільки сюжетну і почуттєву, а й зорову картину: “Багряний лист // В гаях кружля, // Шумлять отави молодо…”  Уява малює повільне кружляння осіннього листя, п’янкий аромат осені.  І хоча людині відведена тільки мить у цьому великому світі, однак у пісні нема трагедії…
А я люблю,
А я люблю,
Люблю, як в юності.
Скільки ніжної радості! І світлої, теплої печалі. Це тріумф почуття. Пісня дає людині наснагу до життя. “Осіннє золото”, напевно, вилікувало від депресії не одну душу. Чи передчував Поет щасливу долю свого творіння? Чи знав, що коли стане зорею, то ще довго на цій землі звучатиме це золоте освідчення в любові?
Про психологію народження поезії, про вплив поетичного слова на духовний світ людини, про етику почувань залишили нам наукові дослідження К. Ушинський, І. Франко, К. Станіславський… І. Франко, розглядаючи секрети поетичної творчості, писав: “…Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі…”
Пісенний поетичний твір так само потребує душевної напруги. Тільки якщо власне поезія може мати складні художні образи, які спонукають до розмірковування, то пісенна поезія — це особливий лаконізм (пісня звучить 3—4 хвилини), глибокий образ, доступність сприйняття. Слухач з перших рядків повинен зрозуміти зміст пісні, відчути її красу.
Творити сучасну українську пісню непросто, бо до нас були світочі. Наш обов’язок — приймаючи виклик часу, його темп, ритміку, його естетичні смаки, зберегти надбання, створені до нас, і наповнювати мистецтво, а отже, і життя істинними духовними цінностями. А інакше в чому сенс життя?

Я РОЗБИВАЮСЬ ОБ РЕАЛЬНІСТЬ…

Зоя Кучерява

БІЛЬ
(диптих)

— Виходите? — спитаю у трамваї.
— Даруйте… —
до прохожого звернусь.
У відповідь —
іронія безкрая.
Стерплю.
До неї болем доторкнусь.
І може хтось не витримає болю,
І може хтось
Усім смертям на злість
Почує слово
РІДНЕ,
наче долю,
Й по-українськи
раптом
відповість.

* * *

Україно моя! Озовись, де ти є?
На яких островах диха серце твоє?
Чи в Канаді, чи десь
Залишилось на днесь…
Вже готова труна,
Та без віка і дна…
Хоч собою закрий!
Хоч кричи, вовком вий!..
Та облиш. Не страждай —
Колима — рідний край…

Там твої, Україно, могили й хрести.
Ти їх будеш довіку на серці нести.
Колима — тінь твоя,
Божевільне ім’я.
На душі й на лиці
Рани, шрами, рубці…
Наплодила сліпців.
А могили оці
Не страшні, бо мовчать
Дух твій, розум і рать.

Я, здається, любов ненавиджу свою,
Бо в тобі я себе звіддаля впізнаю…
В самогубстві душі
Хоч надію лиши
І прозрій. Оживи!
Я звертаюсь на “Ви”.
Ви із мук і болінь —
Найсвятіша з Богинь,
Не зостаньтесь, як тінь,
Україно…
Амінь!

ДВІЧІ РОЗІП’ЯТИЙ

В. Стусу
Пливла труна над Києвом гріховним.
На Байкове стелився листопад.
Вертала Україна в землю кровну
Своє дитя, щоб серцю дати лад,

Прошепотіти у молитві: “Я з ним”,
Повищати у каятті своїм,
Піднятися з колін услід за в’язнем
І на коліна стати перед ним,

Заступником оскверненої мови,
Беззахисним, як у неволі птах.
Яке знайти для нього щире слово?
Чим змити кров
з його стражденних плах?..

В якій землі тобі, Василю, краще?
На кладовищі зеківськім чи тут?..
Та ми ж клялись
не осквернить нізащо!
Та ми ж клялись:
стежки не заростуть…
Не вір, Поете! Світ іще не бачив,
Щоби могила у вогні звилась!
Твоя душа звелась на хрест гарячий,
Заплакала і в небо піднялась…

Невігласи! Якої ще вам плати?!
За вас давно відмучився Ісус.
Христос, і той єдиний раз розп’ятий,
А двічі — син твій, Україно,
Стус…

Я РОЗБИВАЮСЬ
ОБ РЕАЛЬНІСТЬ

Я досягла! Я досягла вершини!
Освячую душі моєї шал,
Якщо знайшла мені стократ єдиний
І вимріяний стільки ж ідеал.

Іду — землі не чую під ногами,
Бо на руках мене життя несе.
Прожите — ніби геть із серця камінь.
Усе — віднині, і навіки — все.

Яка нестримна, неповторна втіха!
Ані розчарувань, ані тривог.
О радосте!
Та співчутливо тихо
З ікони подививсь на мене Бог.

Він був правий!
Одна й та сама даність…
(Приймімо сутність неправу).
Я розбиваюсь об реальність!
Та піднімаюсь.
І живу.

* * *

Іще не видно стежку до кінця
Іще усмішка наче до лиця,
Але й початок тихо досіяв,
І я в собі шукаю, чи то я….

Кінця  не промину і не втечу.
Мину. Переживу. Перетечу.
У виміри інакші перейду.
Себе в якій матерії знайду?..

Біжу, ще поки вітер не дочах.
Сивіє вітер прямо на очах…
А дні ж були… Мої ж були! Були!
Поплакати нема коли.

О НЕВЛАШТОВАНІСТЬ ДУШІ…

О невлаштованість душі…
Ти — зойк, що муку пережив.
Ти — кінь, стриножений в бігу.
Ти — пісня, кинута на глум.
Ти — мов ікона у вогні,
Так розтинаєш все в мені.
Давно забуте джерело —
Воно було чи й не було?..
Куди ти рвешся і чого!?
Тривожна суть єства мого.
О талісман мій і вампір,
Я не кляну тебе, повір.
Скажи замученій ущерть, —
Ти на мою чекаєш смерть?

* * *

Увійду в свою тінь
І затихну. Пройду
І відлуння свого не залишу.
В день останніх провин
Тільки руки зведу
Я за криком останнього вірша.

* * *

— Ліричний день, ти знову проминув
Зігрів, поколисав і втік — покинув.
І не збагнеш ніяк свою провину
У тім, що звабив, що невірний був.

Лиха твоя душа, явись, поглянь —
Нема рятунку від журби і муки.
З твоєї, бач? cолодкої принуки
Я споминами розриваю рань!

— Не дорікай. Бо тільки я один
Тебе таку безтрепетну побачив.
Я поспішав, але торкнувсь, одначе,
Мов скіпкою до тліючих вуглин.

Палай іще. Не прагни небуття,
Звичайних буднів. Тихо і невинно…
Я ще прийду, зігрію і… покину,
Але продовжу тим своє життя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment