ВОЛОДАР КОЛЬОРУ ВАСИЛЬ ЗАБАШТА

dscn9600Унікальна виставка сивого Майстра

Валерій ФРАНЧУК

7 грудня 2011 року в Національній академії мистецтв і архітектури відкрилася дивовижна виставка народного художника України Василя Івановича Забашти і дипломних робіт його студентів. Це унікальна й дивовижна виставка, присвячена 60-літній викладацькій діяльності цього чарівника кольору, світла і композиції. Майстру виповнилося 93 роки. Його твори випромінюють потужну енергетику і розмай кольорів.
Перед нами стояв інтелігентний чоловік, злегка спершись на палицю, яка додавала вишуканості, а срібне довге волосся тільки стверджувало його красу. Він — великий і мудрий учитель. Подумалось: яка ж сила живе в цьому чоловікові, який у 93 роки сам робить виставку, і скільком художникам за 60 років викладацької діяльності він дав благословення на молитву Господу — молитву, яку кожен із нас промовляє не словом, а кодує у своїх творах. Свого часу він поблагословив і мене. У таких людях міць нашої України: вони живлять кров нації, пророщують зерно на неосяжній ниві нашої давньої культури. Він із тих достойників, які завжди були серед українців і поки вони серед нас, буде жити нація, буде наша земля. Усі, хто вітав Василя Івановича (А. Чебикін, Л. Прибєга, В. Гурін, М. Стороженко, В. Виродова-Готьє, В. Баринова-Кулєба, В. Перевальський та інші художники), стверджували його величезний внесок у розвиток українського мистецтва.
Автор виставки звернувся до присутніх з мудрими і достойними словами, а підсумовуючи виступ, Василь Забашта проаналізував свою картину, на якій козак Мамай нарешті відклав свою вічну бандуру і взявся гострити шаблю. Актуальну й непросту тему для стражденного і незнищенного нашого народу піднімає на свої плечах цей сивий художник, поки творча молодь прокисає серед псевдохудожніх, псевдодуховних і псевдооригінальних інсталяцій, серед какофонії “модних” технічних прийомів, аби народити щось геніальне, не розуміючи, що геніальне з’являється на світ не за допомогою форми подачі, а лише дослухаючись до своєї душі й совісті і з Господнього благословення. У картині, представленій автором, вирувало життя, тут кипіла енергія, вона була жива, дихала, будила думку. Митець закликав любити Україну, а молодим художникам порадив не полишати у творах образ України, бо вона така різна і така прекрасна. Київщина, Сумщина чи Полтавщина неперевершені пейзажами-краєвидами, вони чекають на нашу любов до них, працюйте для України.
У своєму вітальному слові я згадав далекі 70-ті роки, коли цей митець добрим словом підтримав мою надію і віру в успіх, і нині хочу вклонитися і подякувати від щирого серця справді великому українцю, патріоту і митцю. Формат вітального слова не дозволяє розлого і детально викласти всі думки, спогади, тому вирішив написати. Буває часом у майстерні візьмеш якусь річ до рук, а вона навіє спогади, що заснуються в павутину, з якої вже пам’ять пряде нитку. А чи не вишити картину людського життя? Ось її фрагменти.
“Трапляються зустрічі, які змінюють звичний рух життя, після яких виростають крила, по-іншому сприймаєш світ, починаєш звіряти свої вчинки з життям того, з ким тобі пощастило зустрітися. Доля подарувала зустріч з Василем Івановичем після тяжкого випробування, після якого стежка людського життя рідко піднімається вгору, частіше вона стрімко зривається у прірву… Я став лише маленькою краплиною у безкрайньому морі людських доль, таврованих комуно-фашистською системою, що байдуже перемолола мільйони людських життів по всій Україні. Не переповідатиму, чому ця біда прийшла в моє життя, можливо, занадто вірив людям та був щирим. Тож восени 1979 року після “опрєдєлєнія о снятії с учьота спєцкомєндатури” я приїхав у Київ, не маючи ні кола ні двора, ні сім’ї, жодного потрібного знайомства. Знав лише одне — дуже хочу вчитися малювати. Із випадкової розмови біля художнього інституту довідався, що можна влаштуватися натурником у виші, а в Жовтневому палаці є народна студія образотворчого мистецтва, якою керує Василь Іванович Забашта. Говорили, що це людина, яка пройшла війну, відомий митець, щирий і чесний трудівник на мистецькій ниві. Перше, що прихилило мою душу і викликало повагу до художника, це те, що у суцільно російськомовному середовищі він спілкувався українською, а це вже позиція, варта поваги.
Уперше зустрівся з Василем Івановичем у студії і повірив йому одразу та беззастережно. Наступного разу я вже ніс свій доробок і дуже хвилювався. То були пейзажі рідної Хмельниччини, виконані вугіллям, пастеллю, та портрети людей, з якими мене зводила доля. Василь Іванович дозволив розкласти малюнки у великому залі. Він уважно проглянув мої роботи і запросив студійців, які займалися в іншій кімнаті, оглянути їх. Я дуже хвилювався. Врешті чую голос Василя Івановича: “Бачите, скільки натворив цей хмельниччанин? Ось так потрібно працювати, щоб досягнути успіху”. Він тепло, по-батьківському мене обняв і запросив до студії на заняття. Завдяки цим словам я повірив у себе, відчув, що комусь потрібний, і те, що я зробив, має право на життя.
Як я збирав ті роботи, як заніс їх до себе у підвал по вул. Петрівській, не пам’ятаю, але цей день став для мене відліком нового часу, нової сторінки моєї долі. Щоб жити, я влаштувався натурником у художній інститут, аби хоч так бути присутнім у цій мистецькій будові, де вечорами, коли студенти відпочивали, я малював. Згодом запитав у Василя Івановича про вступ наступного року у КДХІ. Він мені відповів, що в Київський державний художній інститут українського мистецтва вступити мені буде важко і порадив: “Ти їдь до Львова, там зможеш вступити. Там тебе приймуть”. Я не міг йому сказати, що не маю грошей на квиток до Львова, я навіть не знав, чи вистачить мені на їжу. Згадалися спроби-поразки вступу до вишу. Мене, мабуть, єдиного за всю історію виправних колоній СССР, відпустили складати іспити в художній інститут, але документів не прийняли, бо один професор сказав: “Ти поєзжай назад, отсідіш, а потом ми посмотрім, куда тєбє поступать”. Тоді я поклявся собі, що обов’язково повернуся і переступлю цей поріг студентом… До Львова я не поїхав…
Саме тоді В. І. Забашта почав роботу над твором про Кирило-Мефодієвське товариство. Я позував у його майстерні по вул. Перспективній. Уперше переступивши її поріг, у мене було враження, що я потрапив до музею: скрізь картини, рушники. Він відчинив велику скриню, вийняв шаровари, вишиту сорочку… Потім була робота, розмови про Шевченка, Україну, було розуміння, з якою шаною і теплотою він ставиться до своєї праці.
Наступного року я вступив до КДХІ. Потім були мої картини і мої виставки… Спочатку писав запрошення майже всім своїм викладачам і колегам, але мало хто приходив. Потім мені пояснили, що серед мого колишнього начальства (керівного складу КДХІ) і колег є такі, що заздрять моїм успіхам. Також розповідали, що ця упередженість і заздрість навіть серйозно зашкодила тим художникам і особливо викладачам, які підтримували мене, відвідували мої виставки. Я дуже вдячний всім, хто приходив на їхнє відкриття. Я пішов своєю дорогою, не перетинаючи ті стежки, які пильно стерегли круки, найняті, щоб не пущать, не давати ходу творчим неугодним людям. Не хотілося зашкодити моєму дорогому Наставникові своєю подальшою присутністю в його житті, але часто, завершуючи картину, ловив себе на думці: “А як би оцінив її Василь Іванович Забашта?” Я вдячний усім моїм наставникам у царині мистецтва, де чільне місце займає Василь Іванович Забашта.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment