БЕЗ СЕЛЯНСЬКОЇ АТЛАНТИДИ…

Розмову про книги олександрівського дослідника Івана Петренка “Відібране життя” та “Розкуркулення” я могла б почати з розповіді про мого розкуркуленого діда Степана Чудного, про прадіда Лавріна — найстарішого репресованого в області — ГПУ арештувало його, коли старому минув 81 рік, про його дочку Варвару, що померла в кіровоградській тюрмі, звинувачена тим законом, який прозвали законом про п’ять колосків, а її чоловіка священика Григорія Ружина розстріляли 1937-го, про їхніх десятьох дітей, які розійшлися по світу, мусили виживати без роду й народу і нащадки яких сьогодні не знають дідівської і батьківської мови, про сестру моєї бабусі Тетяни Малої Марію, родину якої відправили в Сибір, де старші й загинули, а дітям якось вдалося втекти, і син якої Іван пізніше став науковцем у галузі космічної медицини.
Подібні згадки і схожі історії — мало не в кожній українській родині. Бо абсолютна більшість з нас, хоч би де ми сьогодні жили і хоч би чим займалися — родом з українського села, тієї Атлантиди, яку так безжально й жорстоко нищили більшовики, як класово вороже явище, і яка й зараз згасає під тиском економічних проблем і соціальної невлаштованості.

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Тяжкі біди нашого народу, пережиті минулого століття, більш-менш чітко проартикульовані історією. Зусиллями В. Ющенка ми побачили українськими очима Голодомор, і цей погляд, зафіксований у книгах, у пам’ятниках, уже не стерти швидкоплинній кон’юнктурі. Відбувся довгостроковий проект “Реабілітовані історією”, над яким науковці, краєзнавці, журналісти працювали у кожній області, зафіксувавши в багатотомних виданнях імена тисяч репресованих і констатувавши на фактологічному і юридичному рівні злочинність більшовицько-комуністичної системи.
Ті ж редколегії мали продовжити свою роботу, розбираючи картки розкуркулених в архівах структур МВС, вільний доступ до яких і досі не дозволений. Ця робота мала допомогти суспільству побачити українцям передостанній акт трагедії нищення нашої Атлантиди — розкуркулення. Але ця робота, принаймні у нашій області, була нагло припинена. Очевидно, як непотрібна й неактуальна для нинішньої влади.
Та є люди, які мислять інакше. Учитель із містечка Олександрівка, що на Кіровоградщині, Іван Петренко вже не один рік наполегливо працює з матеріалами обласного державного архіву, краєзнавчого музею, цілеспрямовано збирає спогади очевидців тих подій. Дві його книги, що вийшли з інтервалом у два роки — “Відібране життя. Розкуркулення на Кіровоградщині” (2009) та “Розкуркулення та інші суспільно-політичні процеси на Олександрівщині в 30-х роках ХХ століття. Документи свідчать” (2011) претендують і на всеохопність, і на чітку фіксацію тенденцій, що необхідно для сучасного осмислення явища. Але чи можливе воно, коли загальний наклад двох книг усього 700 примірників. А це зовсім не регіональні видання! Те, про що йдеться, стосується всієї України, тож небайдужим видавцям варто потурбуватися, аби ці книги стали доступними ширшому загалу.
Іван Петренко, використовуючи конкретні архівні документи, чітко вказує: “…розкуркулювали, починаючи з 1928 року, всіх невгодних владі: бідняків, середняків, міцних середняків, батраків, куркульських агітаторів, …багатодітних і одиноких, старих і молодих. Великої майнової прірви між селянами краю не було — до 1923 року всі вони без винятку отримали від влади землю пропорційно кількості їдців і розпочали господарювати практично в однакових умовах, і тільки кількість і якість їхньої праці визначала рівень прибутків кожної окремо взятої сім’ї”. Отож тих, хто справді міг наживатися за рахунок найманої праці, фактично не було — до 1923 року їх уже знищили, вигнали за межі країни, господарства їхні зруйнували й розграбували. Багатьма конкретними фактами автор розвінчує радянський міф про розкуркулення і чітко показує, що воно — сатанинська селекція винищення працьовитіших, кмітливіших, винахідливіших, розумніших, чесніших, відкритіших, щиріших, принциповіших. Тож чи варто дивуватися, що народ, який пройшов таку селекцію, ніяк не здобудеться на той провід, який дасть йому впевненість, добробут, розвиток?
Цінність видань полягає у тому, що це не просто нагромадження прикладів, цитат з архівних документів, перелік прізвищ, таблиць, ситуацій. Автор дає визначення із сучасної точки зору основним поняттям, які побутували в той час: що таке хлібозаготівля, колективізація, хто такі куркулі-експертники, куркулі першої, другої, третьої категорій? Тобто вводить у сучасний науковий обіг поняття, які досі були не актуалізовані, але осмислення яких, як частки власної історії, необхідне для формування модерної нації. До речі, Іван Петренко не має жодних наукових звань, на відміну від десятків і сотень кандидатів і докторів, роботи яких, далекі від життєвих реалій, можуть прислужитися хіба окремим зацікавленим дослідникам і мишам в архівах, де зберігаються оригінали дисертацій.
Автор чітко окреслює, посилаючись на конкретні документи, також часові межі процесу розкуркулення. У Зінов’євському окрузі (так тоді звалася частина нашого краю, область у нинішньому вигляді була сформована пізніше), який один із п’яти в Україні став “експериментальним” щодо проведення суцільної колективізації та розкуркулення, цей процес розпочався наприкінці грудня 1928 року. Наші, знову ж, радянські стереотипи говорять про те, що розкуркулення і колективізація тривали рік-два наприкінці 30-х. Іван Данилович Петренко з документами в руках доводить, що “…війна більшовиків з українським селянством тільки під вигаданим гаслом “боротьби з куркулями” тривала на території краю в період з 1918 по 1923 рік, з 1928 по 1941 рік, з кінця 1943 по 1946 рік (т. зв. колабораціонізм). Утримувалися розкуркулені на спецпоселеннях до серпня 1954 року. Ця війна проти селян зайняла в часі понад 20 років”.
Охоплює, виокремлює й аналізує (з точки зору сучасності, що вкрай важливо!) автор багато характерних явищ того часу — “двадцятип’ятитисячництво”, ставлення робітничого класу до процесів на селі, втечі куркулів, м’ясозаготівлі, “червоні базари”, репресивні заходи більшовиків, чистка радапарату й колгоспів, знищення храмів та боротьба з релігією, “волинки”, дезертири колгоспного руху, спротив селян більшовицькому тиску.
Із усього цього масиву матеріалів автор робить, можливо, дещо несподіваний, але логічний висновок: “Усі ці та наступні трагедії були закономірною розплатою за відсутність своєї власної держави. Це була типова доля колонізованого народу”. Цей висновок нам слід дуже добре пам’ятати сьогодні, коли знову з’явилися загрози і серйозні виклики існуванню нашої держави. Проблеми й економічна недолугість — не причина відмовлятися від неї. Навпаки, мусимо нарешті обрати таке керівництво, яке створить умови для гідного життя. Зі знищеним українським селянством пішла в небуття наша Атлантида, без якої нам так важко знайти себе, відчути певність і перспективу, обрати достойну владу. Але мусимо. Заради пам’яті про той український всесвіт, де головними були Праця, Хліб, Честь, Любов. Він дасть нам силу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment